Те, що в Києві (і не лише в ньому) не бракує російськомовних назв, не повинно нікого дивувати. Адже в Україні досі діє мовний закон Ківалова—Колесніченка. У це тяжко повірити, бо наш читач, можливо, пам’ятає спроби, які мали нівелювати дію цього ганебного документа. Проте в тому-то й річ, що спроби були, а от із результатом якось не склалося. Відтак зустрічаємо просто в центрі Києва, на Бессарабці, ресторан «Негорчит», за квартал вище по бульвару Шевченка, зовсім поруч з музеєм Кобзаря, магазин «Мясной рай», а, скажімо, на Новообухівській трасі серед частоколу ресторанів — «Матрёшка», а поруч, через дорогу — «Романовская усадьба»...
Азаров мав рацію?
У 2012 році, коли ухвалення «регіонального» закону про мови супроводжувалося бурхливими протестами, тодішній очільник Кабміну Микола Азаров заявив, що закон про засади мовної політики скасовано не буде. Відтоді минуло майже п’ять років, три з яких припали на постреволюційний період, але, попри весь цей час (цілком достатній для виправлення помилок), доводиться визнати: Азаров таки мав рацію. Закон — як той Ленін у радянських агітках — й досі «живіший за всіх живих», хоча творці його вже давно політично «померли».
Згадаємо хронологію подій. 23 лютого 2014 року Верховна Рада України проголосувала за визнання закону Ківалова—Колесніченка таким, що втратив чинність. Проте тодішній в.о. Президента Олександр Турчинов це скасування не підписав. А відтак дітище «регіоналів» дочекалося обрання нового голови держави — Петра Порошенка і… продовжило собі жити далі. Бо Петро Олексійович ще в червні 2014-го заявив в інтерв’ю французькому виданню Le Figaro, що рішення про позбавлення російської мови статусу регіональної (про це йшлося у законі КК) було помилкою і що подібні ескапади ніколи не матимуть його схвалення.
Пізніше — у листопаді 2014-го — Порошенко пообіцяв, що «спільними зусиллями ми вдосконалимо мовну політику». Що ж стосується закону, котрий був прийнятий у лютому і скасовував «засади мовної політики» від Партії регіонів, то він не підписаний Президентом, але й не заветований ним. Справа, таким чином, зависла у повітрі, і це навіть попри те, що Конституційний Суд у 2016 році визнав закон про мови (у його існуючій, «ківаловсько-колесніченківській» редакції) таким, що не відповідає Основному закону України.
А щодо «вдосконалення мовної політики» Президент свого слова не дотримав. Утім, для Петра Порошенка це — далеко не вперше. І хоча зараз існують декілька варіантів закону про мови («УМ» нещодавно детально зупинялася на кожному з них), робота в цьому напрямі просувається як мокре горить. Не далі, як 16 березня 2017 року Віце-прем’єр України В’ячеслав Кириленко написав у своєму «Твіттері», що закон Ківалова—Колесніченка слід скасувати, бо він блокує розвиток державної мови. З останнім складно сперечатися, не зрозуміло лише, чому Кириленку знадобилося три роки, аби дійти такого простого висновку. І ще одне. Не ясно також, що заважає суб’єкту законодавчої ініціативи (яким є і Кириленко як член уряду, і Президент Порошенко) прискорити скасування досі чинного закону? Що заважає подати власний варіант його нової редакції та ще й позначити такий документ як невідкладний? Було б у чиновників бажання і, як то кажуть, політична воля.
Наслідки двох «К»
А тепер подивимося на те, як виглядає законодавче поле України, з урахуванням того, що закон Ківалова—Колесніченка продовжує діяти. Почнемо з головного. У десятій статті Конституції говориться про таке: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».
Як бачимо, за подробицями застосування норми права Конституція відсилає до закону. А закон у нас у мовній сфері діє лише один — той, що був ухвалений у 2012 році. Так, він визнаний неконституційним і є скасованим рішенням парламенту, проте, оскільки це скасування не набуло чинності, закон цей може вважатися діючим і по сьогодні. А він — зокрема, у тій частині, що стосується формування рекламного контенту — говорить про таке:
«Рекламні оголошення, повідомлення та інші форми аудіо- і візуальної рекламної продукції виконуються державною мовою або іншою мовою на вибір рекламодавця (…) Маркування товарів, інструкції про їх застосування тощо виконуються державною мовою і регіональною мовою або мовою меншини. За рішенням виробників товарів, поруч із текстом, викладеним державною мовою, може розміщуватися його переклад іншими мовами. Маркування товарів для експорту виконується будь-якими мовами» (стаття 26).
Нарешті, ще один закон, дотичний до нашої тематики, — закон про рекламу — у статті 6 стверджує наступне: «Застосування мови у рекламі здійснюється відповідно до законодавства України про мови». Коло, таким чином, замкнулося: закон про рекламу посилається на мовне законодавство, його згадує також і Конституція України, і хоч закон про мову суперечить її положенням, кращого Україна породити не змогла, принаймні поки що.
Що ж стосується рекламодавців, то, за логікою існуючого закону, у споживача немає правових підстав скаржитися на рекламу недержавною мовою. Адже рекламодавцю надано право вибору — він може використовувати як державну мову, так і будь-яку іншу — на власний розсуд. Тож хоч як би кортіло виступити проти русифікації, яка, здається, тільки підсилює власні позиції, для звернення до прокуратури чи для скарги у відповідний департамент КМДА бракуватиме логічного обґрунтування своїх вимог — обґрунтування, котре базувалося б на нормі закону.
Стара як світ проблема
Однак, окрім політичної складової, пов’язаної з використанням російської мови, розміщення носіїв зовнішньої реклами має ще один — суто господарський — аспект. Щороку столичний бюджет через зловживання можновладців недоотримує сотні мільйонів гривень від реклами, говорить співголова партії «Демальянсу» Василь Гацько. За його словами, перевірка зовнішньої реклами на вулицях Києва зафіксувала, що надходження від реклами до бюджету занижені в рази, а за окремими рекламними носіями — у сотні разів. Корупція у цій сфері була до Кличка і успішно процвітає при ньому, заявляє Гацько.
На його думку, лише пара центральних вулиць, увішаних, як ялинка гірляндами, рекламними «розтяжками» над проїжджою частиною, за рік мала б дати місту близько 700 тисяч гривень, але КП «Київреклама» запланувало отримати в 2016 році конкретно по цьому виду рекламних засобів менше 50 тисяч зі всього Києва. Постає закономірне питання: чому все відбувається саме так, а не інакше? Тому що КП «Київреклама» ніколи не було ефективним регулятором. За роки свого існування це комунальне підприємство не тільки не розв’язувало, а лише примножувало проблеми.
Проблемою №1 стала відсутність узагальненого обліку рекламних носіїв у Києві. Проблемою №2 — складний, заплутаний порядок оформлення дозвільної документації. Через це в місті панував і панує справжній рекламний хаос. До того ж, густо замішаний на порушеннях при видачі дозвільної документації та на вибірковому демонтажі замість планової системної роботи з порушниками правил встановлення реклами.
Коли функції КП «Київреклама» були передані Департаменту містобудування та архітектури КМДА, останній віднайшов понад 10 тисяч незаконних рекламних носіїв. Але демонтована з них була лише частина. Як звітує нині цей департамент, з тіні було виведено 6 тисяч нелегальних квадратних метрів реклами, що дало додатково 7 мільйонів гривень доходів у міський бюджет. І все ж, за словами Наталії Гончарової, начальника відділу реклами Департаменту містобудування та архітектури КМДА, на сьогодні у Києві третина з 27 тисяч рекламних носіїв є незаконно встановленою.
Винні не лише підприємці, що порушили правила, а й неправильна структура регулювання ринку. Інколи підприємцям не залишається іншого виходу, як порушувати закон, бо очікування на дозволи надто довготривале, а загальна схема розміщення носіїв, яка б вказувала, де і що можна розміщати, досі не затверджена, хоча концепція існує. Як результат, через закостенілість дозвільної системи Київ втрачає щороку близько 26,8 мільйона гривень. Це кошти, недоотримані через затягування видачі дозвільної документації, — говорить Гончарова.
Та хоч як би критикували «Київрекламу», згадане КП продовжує своє існування. І не лише продовжує, а й дозволяє собі порушувати директиви КМДА. Так, зокрема, згідно з рішенням міської влади, гроші за розміщення зовнішньої реклами мали б надходити безпосередньо до міського бюджету. Для цього КП «Київреклама» та відповідний департамент мали б переукласти договори з усіма учасниками ринку. Проте цього зроблено так і не було.
Натомість відомо про те, що сукупні збитки від діяльності київських комунальних підприємств у цілому сягають 450 мільйонів гривень. Для чого утримувати цілу навалу не тільки не корисних місту, а й шкідливих працівників — питання окреме. Хоч «Київреклама» і не є лідером у переліку найбільш збиткових КП (тут першість належить житлово-експлуатаційній галузі), вона натомість не пасе задніх, роблячи свій внесок у корупційний розсадник під назвою «міська влада». Відтак не дивуймося тому, що 42% економіки України пербувають в тіні, хоч це тема для окремої розмови.
