Не штабні спогади

 

«Не-вождівська» мемуарна література доволі близька до альтернативної історії. З неї читач дізнається не так про стратегічні задуми й геополітичні невдачі, як про дії й мотивації пересічної людини, волею долі й примхою часу (і твердого характеру теж) винесеного на вершечок хвилі. Часто на мить.

Відтак цінність мемуарів визначається літературним хистом автора, дотичністю до вікопомних подій і «великих світу цього» та вмінням узагальнювати ситуації, спостережені у «своєму волосному чи хуторянському загумінку». Серед багатьох місць, де в різні історичні епохи визначалося майбутнє України — оспіваний ще Кобзарем Холодний Яр.

На довгі роки (1919–1923 рр.) він став притулком-домівкою для численних партизанських загонів на чолі з різноманітними отаманами-батьками, котрі в міру своїх сил і талантів боронили рідні терени та українських селян від грабіжництва московсько-більшовицьких зайд, переважно неслов’янського етнічного походження. 

Уже імена отаманів навіювали жах на окупантів: Орел, Чорний Ворон, Гонта… Їм є що згадати. Мемуари отаманів Івана Лютого-Лютенка «Вогонь з Холодного Яру» та Михайла Дорошенка «Стежками Холодноярськими» (К.: Видавець Стебеляк О.В., 2016) в автентичному викладі не є відкриттям для сучасного українського читача, але й зайвими точно не будуть. Надто в умовах чергового російського нападу на нашу землю. Щоправда спогади цих, перших у ХХ-му столітті повстанців, не вражають вправністю пера: шаблею вони орудували ліпше. Та й на редагуванні видавництво зекономило.

Єднає авторів селянське походження й випадковість їх залучення до партизанки. Те, що вони не політики, додає правдивості написаному, та й політико-ідеологічних розумувань немає. Хіба є щира ненависть до комуни, що далася українцям мільйонами жертв: «Від Москви Україна донині ще харкає кров’ю». До зброї їх, як і більшість їхніх побратимів, привела необхідність перешкоджати «братній допомозі» Москви, що тисячами пудів «викачувала хліб з України для голодної здичавілої босячні, матросів і горлорізів». Тримали зброю до останнього, бо виходили за кордон у 1923-му, коли примарні надії на війну Польщі та СССР розтанули, а армія УНР розчинилася в польських концентраційних таборах. 

Доти постійні бої-втрати, брехлива груднева амністія 1919 року виснажили партизан і духовно, і психологічно. Була втрачена не лише віра у близьку перемогу, а й довіра тих, за кого вони лили кров — свою власну й окупантів: «Ставлення селянства до повстанців швидко й виразно мінялося на гірше. При зустрічах у селі з дядьками вже не помічалося колишньої приязні та щирости. Вони відвертали голови набік, розмовляючи, або дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них одверто казали: «Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди». Це вислід НЕПу. Такого ж нещирого більшовицького підступу, як і все, що роблять московіти. 

Чужина виявилася неласкавою мачухою: втікачам з України й Білорусі поляки заборонили жити на їхніх етнічних землях — виключно на території корінної Польщі. Довелося отаманові Гонті мандрувати з Полісся де-інде (це до уваги тим, хто «не розуміє» причин Волинської трагедії 1943 року). Ненависть у польських урядників викликала культурницька діяльність українців: «Поляки «закручували мутерку» з єдиною метою — ліквідувати будь-які, навіть найменші прояви організованого українства і що «проти рожна перти» не було рації, тому саме роботящі і організовані члени Українського емігрантського комітету свідомо сповільнювали свою активність і тим самим припиняли культурно-мистецьку діяльність». 

Так споконвіку вогонь «братерського сусідства» гартував у крові безсмертних Лицарів Славу їхнього подвигу й чину, що допоміг відбудувати «свою, Вільну, ні від кого Незалежну УКРАЇНУ».