Біном Бондаренка,

21.03.2017

Назва заворожує. В ній — бінарний зміст поезії Бондаренка. Як саме слово «ніжність» вилонює із себе «ніж», так по краю Станіславового леза ходить ніжність між ним і оточенням. Якось один із філологічних докторів нагадав поетові, що у Тичини була схожа назва збірки — «Сталь і ніжність», і почув у відповідь: «У тій назві класика звучить дещо інше, вслухайтеся: «Сталін і… жність»; тож я хочу, щоб Сталіна зовсім не було, а ніжність множилася — в цьому й різниця».

Поезотворення Станіслава — це своєрідний вертеп, «який зібрав під свій омофор людей, що на вірші хворі». Він водночас ненавидить і любить. Не поет, а ходячий «світ навиворіт», який кулею котиться, вивертаючи назовні нутро буття та присмачуючи спеціями сарказму чи гумору.

Моня мостить... монастир:

може, все, що можна, стирив,

через те й замонастирив

покаянно весь пустир…

Він невгамовний і неповторний. Його неможливо не помітити. І не лише яко Остапа Бендера — з білим шарфом через плече, — а за всією суттю-зовнішністю, передовсім за очима, у яких клекоче нурт підсвідомості, і котрі раптом вибухають, як два маленькі везувії, — і тоді видають на-гора оту непричесану й нестримну істинну лавину. Поет-стрес! «Між поетом і понтом — всього лише літера...», — стверджує й сам.

Назва збірки поезій «Ніж і ніжність» (К.: Український письменник, 2016) — це не лише означення того, що робить в літературі Станіслав Бондаренко. Він рватиме на собі сорочку і різатиме в очі правду-матку. Не має значення — це справдешня правда, чи його особиста; може, навіть, ніяка то і не правда, а лише — його переконання. Але доводитиме своє. Такий він у поезії — стихія: бурелом, буревій або штиль і лагідне сонечко. Або й таке:

Хоч не знають Дуся, Хаїм,

що стрімкі свої сонети

він ладнав, як пістолети,

в лоб вождям і вертухаям…

Це передовсім про Олексу Різникова, але, гадаю, і про себе теж. Часом здається, що Бондаренкові, либонь, пасував би псевдонім Стас Бонд. Тут вам і оте хлопчиськове «уа», і вовчиськове «ау». У цьому він весь, як його «потерзаний геній» (це про Київ, через який довго проходив «шлях із варяг до… бандюг, куди нас штовхали пропащі»). Одвічний скарбошукач у царині слова. І міношукач. Із коштовностей має «аж три каштани // колобки малі, що всілися на вікні».

Господи, скільки сказано-переказано про те листя жовте каштанове! А дивись, як у нього: «Наче руки батька вони мені»! І все. А перед тобою постає людина — рідна й незабутня, якої вже не воскресити. Моторошний образ. Як отой драчівський «ніж у сонці». Також ніж. Від поезій Бондаренка, як на мене, несе трагізмом. Особливо в отій його воєнно-майданній розвихреності. Тільки трагізм цей у нього вроджений. Як родимка на серці: «Зменши уроки, нам, Боже, зменши уроки… // Збільши перерви — перерви між смертю і смертю».

Одначе! Простеживши за розвитком поета від книги до книги, можна сказати, що Станіслав Бондаренко сам «зробив себе». Хай там крізь нього і проглядає Еліот чи Лорка, Хлєбніков чи Плужник. Дивуючи з його дива, йому закидають часом то Драча, то раннього Тичину, то Семенка, все дошукучись першовитоків. А він сипле безоглядно своїми бондаризмами: «Ось я! Я свято!» І в цьому він весь. Ніби про далекі планети й гуманоїдів, позбавлених суто земних квіткових ароматів, говорить, але наче й сам про себе:

...Та навряд хоч на якій з планет

знають запах чебрецю чи м’яти.

Геніальним буде той поет,

що зуміє словом передати

їм, далеким, аромати ті –

самовиті, чисті і густі.

Маятникова побудова віршів з амплітудою експресії — від любові до ненависті. Або ось він кумедний до запаморочення — а вже глибокоохопний:

У Кельні — не тільки кельнери,

у Бонні — не тільки бонни:

топчуть поети й Вертери

тут берегів бетони…

Його слова лускають, як наїжачені стулки каштанів, падаючи на брук, — так вилітають слова, розбиваючись на різні омоніми, пароніми, оксюморони, неологізми й алогізми, а то й просто на якісь шиплячі звуки. («У крамниці ниций крам. / Ну, на те вона й крам-ниця, а прилавку книжка сниться, / книжка плюс pеrfectum… quam»; «Кирилицю вулиць вивчав, / в глаголицю гулу шугав я...»). Семантика слова наповнюється новими означеннями: («Ну, як ти париш, / Париже!.. Пари ж, / до неба підколотий кнопкою Ейфеля!»; «І полуда облудства / зробила цей світ глухим і старим. / А людство неначе ублюдством стає»).

Поет маневрує, як літак, між словесними піруетами. І вловлюється цікава річ: з усієї цієї словесної мішанини «видибає» елітне чтиво, та такого ґатунку, що його водночас здатен розуміти й пересічний читач!

Про три поеми-кліпи, які складають другу половину книжки, мені вже доводилося писати, як і багатьом іншим відомим колегам (Микола Жулинський, Михайло Косів, Дмитро Дроздовський, Ігор Кручик, Наталія Деркач, Віктор Мельник). Але мало дослідженою залишається одна рідкісна й чи не найважливіша Бондаренкова ознака-особливість: він надзвичайно міський (урбаністичний), київський поет. За всі віки їх було зовсім небагато: Євген Плужник, Леонід Кисельов, Аттила Могильний…

Поетика Бондаренка базується на двох взаємодоповнюючих колоритах, перший з яких — місцевий з його топонімікою, звичаями, чисто київським шармом, якщо хочете. Звідси — «приблудні мери», «архітектори-АРХІВАРВАРИ», Печерськ, Поділ, «лицар відчаю — замок Річарда», вулиця Володимирська та «найкам’яніший совєцький замок (споруда КГБ), в якім щезали роди людські» (і який автор пропонує перетворити на Музей жертв геноциду, як це зроблено у Вільнюсі).

Друга половина його поетичного бінома — осмислення того, що Київ «не просто місто, а Космос». Ідеться вже про колорит високого рівня, колорит духовний, і в поєднанні двох цих складників виникає поетична «ні-на-що-не-схожість». Такого поєднання в нашій поезії ще не зустрічалося. Подібні «два неба» (або два колорити) критики знаходять у творчості великого іспанця Федеріко Ґарсіа Лорки.

Поет не пише про зовнішній світ — гострим зором він, як гачком, вивертає його навспак. Іноді це звучить вбивчо: «П’яно мовчить людоїдка Росія». Але й ніжності йому не бракує. Він буває і ліричним, коли торкається своїм «смичком» музики, яку чути «підшкірно, як гул капілярів». Він і ніж, він і ніжність. Він за-ріже і за-ніжить. Адже «всякий ніж коротший за нашу ніжність, / як і меч: куціший — аж на п’ять літер».

Біном. Антитеза. Війна і мир. Богозаклинання. Заглавний вірш — «Невідправлений лист»:

…Стріляні вже горобці,

і розхитані нерви:

міною вчора відірвано брату

кінцівки...

Ти ж не творив нас німою мішенню

для стерва?!

Скільки нам щік підставляти

для нової цівки?..

Знав би адресу, послав би закляття

в конверті,

власне, Тобі й Миколаю до