Світлана Орліченко понад двадцять років — прима Київського академічного Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
Репертуар заслуженої артистки насичений і різноплановий: Дездемона («Отелло»), Сваха («Одруження»), Варвара ( «Біс»), журналістка («Черга»), маркіза («Небезпечні зв’язки»), Варя («Вишневий сад»), Пацієнтка, Адвокат («Мотузка»)... Неперевершено грає Сільвію в однойменній виставі.
Хтось влучно зауважив: «Кращої собаки, аніж Ви, ми не зустрічали».
В затишній обстановці, на кухні, п’ємо ароматний чай і говоримо про дорогу, яку Світлана долала до театру.
«Мама плакала, коли бачила мене на сцені»
— Світлано, у столичній школі ви проявляли якісь особливі здібності? До чого саме був хист?
— Вчилася у 151-й школі (це Чапаєвка). Поряд ліс, спортивна база «Динамо» Київ. Так дитя шукає, чим зайнятися: танцювати чи малювати? Я стала на лижі й показала непоганий результат. Займалася в спортивній секції. Та до юнацької збірної України не пройшла (вени близько). Трохи займалася танцями.
— А ким бачили вас батьки?
— О! Мама дуже хотіла, щоб дитя стало бухгалтером. Бо у них на заводі всі бухгалтерки ходили в білих халатах, із золотими кульчиками, каблучками і на підборах. Їх поважали й у них завжди була свіжа копійка. Та поступати я поїхала до Ніжинського педагогічного інституту імені Гоголя на філфак. Мамі цей вибір також подобався. Успішно склала іспити, забрала документи й повернулася до Києва.
Словом, мамине бажання виконала, а вчитися не змогла. Мамі сказала, що не пройшла за конкурсом. Не поїде ж вона перевіряти. Відчувала — не моє то. Я виконувала всі бажання батьків, але йшла своєю дорогою, шукала свою історію...
— Якою була реакція батьків?
— Мама плакала, коли бачила мене на сцені. В її голові не могло скластися, що дитя колись буде там — в телевізорі чи на сцені. Їй було то все незрозуміло і незбагненно. Вона тішилася до сліз.
Як ангел-охоронець Валентина Зимня
— Ви вчилися на курсі Валентини Іванівни Зимньої. Пригадуєте час випробувань?
— Ще й як! Зазвичай у кімнату заходило п’ять осіб на перше ознайомлення, а я чомусь була одна. Я добре знала Аркадія Гашинського, бачила його на сцені театру. І йшла, власне, до нього. Читала свого улюбленого «Глитай, або ж павук» Марка Кропивницького. Та з переляку забула навіть букви... Стою, сльози градом. А Гашинський — красень, — повертається до Валентини Іванівни і запитує: «Що будемо робити?» І Зимня мене рятує. Просить читати ще. І щось особливе вони в мені побачили. Відібрали.
Словом, Валентина Зимня набрала дівчат, а Аркадій Гашинський — хлопців. Це вже ми пізніше довідалися. Через два роки пішов із життя Гашинський. Його курс передали Михайлу Резніковичу. І хто знає, як би склалася моя подальша доля. Але як кажуть: люби, Боже, правду. Чомусь же я опинилася саме в цьому театрі. Могла ж навіть вийти заміж (був момент) й опинитися десь у Чикаго...
— То кому завдячуєте у своєму виборі?
— Дякую Богу і батькам. Дякую народній артистці України Валентині Зимній. Дякую видатному українському режисеру Едуарду Митницькому, що повірив у мене і взяв до театру.
— У студентські роки у вас сталася неприємність — ви травмувалися.
— Я впала з третього поверху навчального корпусу інституту, що на Хрещатику. Летіла півтора прольоти і мало не розбилася. Це сталося на початку другого курсу. У двох місцях була зламана нижня щелепа. Коли прийшла до тями й побачила своє обличчя, зрозуміла, що кар’єрі кінець. Та й тут на допомогу, мов ангел-охоронець, прийшла Валентина Іванівна. Вона сказала: «Не журись. Зробимо «Матінку Кураж». Я буду Матінка Кураж (свого часу грала в Чернівецькому театрі), а ти — німа Катрін. Вона навіть екстерном зарахувала мені іспит.
— Маєте багатьох відомих однокурсників: Євген Нищук, скажімо.
— Так, багато наших у Київському академічному Молодому театрі, Сніжана Єгорова на телебаченні, Вікторія Малекторович працювала у Відні, Євген Курман, художній керівник театру в Кропивницькому, Євген Нищук, актор театру й міністр культури України...
У 46 зіграти шістнадцятирічну? Можна!
— Що найскладніше у ваших ролях?
— Найскладніше — включити лампочку всередині себе. Внутрішній світ. Він включається. Але це дуже складна й виснажлива робота. Можна користуватися гримом. Але як у 46 зіграти шістнадцятирічну? Можна!
— Вам пощастило працювати на сцені з Адою Роговцевою.
— Якось я сиділа й думала: Господи, почуй мене. І прийшла Вона. І все вирішила. Ми враз стали ріднею. Про наше спілкування, дружбу можна відзняти кіно. Це окрема історія. Кожен, хто приходить у їхній дім, приходить навіки. Там немає суперництва. Там люди з крові і плоті. Ти щасливий жити поряд із ними. Саме поряд із ними життя — «Схоже на щастя»» (режисер-постановник Катерина Степанкова).
— Ваші режисери Юрій Одинокий, Дмитро Богомазов, Олексій Лісовець, Едуард Митницький.
— Неймовірно вдячна Юрію Одинокому, який у перший рік зробив зі мною три різні жінки. Дмитру Богомазову за роль, яка взяла «Київську пектораль». Особлива подяка Олексію Лісовцю, Едуарду Митницькому, які беруть у свої роботи й абсолютно впевнені у мені. Останнім часом це Катерина Степанкова. Тобто, ці люди в мені щось бачать, те, що не зможе зробити інша виконавиця. Бо виконавиць, правду кажучи, багато.
— Чи якась із ролей для вас особлива, близька?
— Близька, симпатична мені Дездемона. А знаєте чому? Вона мені дуже важко давалася! Тих «дівчат», які приходили в моє життя і давалися надто складно, я поважаю більше. Та ж Варвара з «Вишневого саду»...
Відмовлятися від ролей гріх. Кожна робота може бути останньою. Інша справа: чи ти її потягнеш. Цього ніколи не знаю. Не знаю, добре це чи погано. Ролями не перебираю. Просто роблю свою справу. Бо ти є фарба. І тільки режисер може сказати, чи є в тобі той напівтон чи згусток того кольору, який потрібен йому в тій чи іншій постановці. Тому й не знаю, за якими критеріями мене відбирають режисери.
