Упродовж десяти днів учасники пленеру з Києва, Вінниці, Крижополя, Луцька, Полтави і Мукачевого знайомилися з історичним минулим і сьогоденням Мукачевого і замку Паланок, замку Сент Міклош у Чинадієві та курортним селищем Жденієво.
Дехто мав нагоду спробувати свої сили на лижній трасі, хтось занотовував враження від побаченого і почутого одразу на полотні чи в художньому слові...
Попутно оцінили закарпатську кухню та місцеву гостинність у готельних комплексах «Смерековий двір», «Лісова казка», затишних місцевих кав’ярнях.
Традиції — це не тільки минуле
Мистецько-краєзнавчі пленери, реалізовані завдяки ініціативі творчих людей iз різних куточків України, часто досі між собою не знайомих, проходять уже не вперше.
Звісно, зрештою хтось мав втілити ідею, яка давно витала в повітрі. А саме — оганізувати для себе самих пізнавальну і водночас фінансово доступну краєзнавчу програму...
Головним матеріалізованим підсумком як нинішньої, так і попередніх акцій об’єднання митців стають неофіційні післяпленерні виставки.
Цього разу такий виставковий творчий звіт провели в лицарській залі замку Паланок, запросивши друзів iз мукачівського арт-клубу «Палітра-спектр».
Подарунок від вінницької мисткині Лариси Сичко мукачівським колегам — збірка «Невигадані історії мого дитинства», ілюстрована ще одним учасником пленеру, талановитим крижопільським художником Олександром Пелешком.
Відкрили виставку чудових щойно створених картин, організували гостину, отримали щирі побажання натхнення і творчих успіхів.
Пригадали у вільно створеному колі учасників і гостей імпровізованої виставки, що треба бажати хорошого і собі, й іншим багато і часто, — тоді обов’язково добрі побажання здійсняться.
І стануть хорошою новою традицією-візерунком на трохи потьмянілому, але такому цінному і глибокому тлі наших давніх, призабутих об’єднавчих ритуалів...
Побували ми ще й у гостях у чудової мукачівської творчої пари. Подружжя Гренко разом уже 54 роки! Господиня, пані Галина, — підприємець.
Пише прозу, вірші та картини. Її полотно «Судні роки» підштовхнуло багатьох до переосмислення історичних фактів, війн у минулому і сьогоденні.
А замок Паланок надихнув учасників пленеру на власні творчі роботи, які достойно представлятимуть і їх, і Мукачеве, і його загадкову перлину середньовічної архітектури.
Такі творчі зустрічі збагачують кожного, і митці продовжують вишукувати все нові і нові ракурси нашого спільного і прекрасного у своїй архетипності і мінливості життєвого простору.
Подих історії
«Пливуть роки, стікаючи в долину
По схилах кам’янистої пори.
А він стоїть — незламний, незборимий
Через віки й до нашої пори.
Одвічний свідок воєн і походів
Здіймається над містом, наче птах,
На висоті орлиного польоту
Збирає сонце у своїх шибках...»
Ці рядки Лариси Сичко з Вінниці написані саме після знайомства з унікальною спорудою — замком-фортецею, який збудований більш ніж 900 років тому (згадується в документах, датованих ХІ століттям) на горі вулканічного походження висотою 68-70 метрів та площею 13 930 квадратних метрів.
Спочатку це була дерев’яна фортеця, укріплена таким чином, що змогла відбити два напади 60-тисячного війська хана Батия.
Однак iз появою гармат дерев’яні стіни більше не могли допомогти мукачівцям. У ті далекі часи належав замок угорським королям династії Арпадів, потім — династії Анжу.
Вважається, що у VІІ столітті ці території були заселені племенами білих хорватів і саме вони побудували на місці замку перше дерев’яне укріплення.
А через 300 років після них на мукачівські землі прийдуть угри, і Закарпаття буде під владою Угорського королівства майже тисячоліття.
Дерев’яний замок, зведений не пізніше IX століття, з часом укріпиться каменем, а згодом і повністю стане кам’яним.
Згадується одним із перших його власників — Подільський (литовсько-руський) князь Федір (Теодор) Корятович (Коріатович) ІІ, який володів замком упродовж 1396—1414 років, розбудувавши та укріпивши Верхній (квадратний) замок, що був ідеально пристосований для захисту.
Це він розпорядився вибити у скелі 85-метровий критий колодязь. Сягаючи глибиною річки Латориці, колодязь зменшував або збільшував рівень води відповідно до річкових течій.
Внизу біля гори розкинулась Паланка — містечко, оточене дубовим частоколом-паланком (палями ) та ровом із водою, за яким на той час жили ковалі, столярі та інші майстри, що працювали у фортеці.
Навколо рову було болото, що стримувало запал бажаючих заволодіти замком.
Скульптуру саме легендарного князя Корятовича кожен відвідувач може сьогодні побачити у Верхньому дворі замку і навіть загадати бажання, потримавши бронзовий палець його руки.
Отримавши у пожиттєве володіння Мукачівську домінію від короля Жигмонта, Федір Корятович вирішує зробити своєю столицею красиве містечко на річці Латориця.
Зводить кам’яний замок і засновує Свято-Миколаївський монастир.
Святиня із бібліотекою досить довго була головним культурним центром Закарпаття. Князя пам’ятають як доброго господаря, який вкладав гроші у розвиток краю та культури.
Його дружина Ольга залишилась жити у фортеці після смерті чоловіка. А після її смерті замок перейшов у руки угорської влади.
Відтоді мальовничі володіння успадковувались почергово різними представниками угорської корони.
Упродовж XV—XVI століть замок побував у руках багатьох володарів, які його розбудовували та укріплювали.
Це і Лазарус фон Швенді, і граф Микола Естергазі, який отримав його через одруження з Урсулою Дерсффі, і Габор Бетле, і Семигородський (Трансильванський) князь Юрій (Дьєрдь) I Ракоці (Рагоцький), що внаслідок війни, розпочатої з угорською родиною Естергазі, відвоював Мукачівський замок, який iз того часу перебував у володінні родини Ракоці (Рагоцьких) —королівської династії Ракоці, з давнім трансільванським родом (який, до речі, походив від Влада III Дракули).
Напис угорською Rakoczi Ter («Площа Ракоці») і зараз можна побачити між другим і третім поверхами замку.
Ця казково багата династія правила тут більше ста років, передаючи владу з покоління в покоління.
Князі династії Ракоці перетворили замок на столицю свого князівства і володіли ним до 1711 року.
Після смерті Юрія (Дьєрдя) І Ракоці в 1648 р. його дружина Жужанна Лорантфі продовжує реконструкцію замку і споруджує ще дві тераси — Середню і Нижню, а також зовнішнє оборонне кільце.
Для цього спеціально був запрошений найвідоміший на той час французький архітектор Себастьян де Вобан — найкращий знавець фортифікаційної справи, міністр оборони Франції.
Він зробив замок справді неприступним, товщина деяких стін сягала 18 метрів. Фортеця мала потрійний захист.
Загалом замок складався з чотирьох терас, на яких розташовувались Передворотній, Нижній, Середній та Верхній замки.
Кожен із чотирьох був на різній висоті, тому за необхідності міг оборонятися самостійно.
Перше велике подвір’я в оточенні стін із невеликими напівкруглими віконцями називається Середнім двором (на 6 метрів нижче за Верхній Замок).
Тут мешкали солдати, у казармах їх розміщали на різних рівнях — залежно від величини зарплати і звання можна було жити вище або нижче.
Верхній замок, який називають серцем Паланки, був збудований як вежа-донжон, оточений фортечною стіною з круглими баштами по кутах.
Нижній замок (на 10 метрів нижче за Середній замок), побудований уже в ХVІІІ ст., який мав великі ворота, охороняли двi могутні кулеподібні вежі, в яких розташовувалася сторожа, в цей же час прокладали також дорогу до замку по західному схилу гори.
Ця дорога збереглася до наших днів, а вежі було зруйновано ще на початку XX ст., залишився тільки їх фундамент.
Кожна частина замку оточена мурами 3-3,5 м завтовшки. Треба пам’ятати, що середньовікові замки і палаци — це більше, ніж резиденція князя чи барона.
Їх можна порівняти з невеликим поселенням за стіною, де одночасно жила велика кількість людей: аристократи, солдати, слуги, майстри.
Під час облоги фортеця повинна була прихистити і селян, які проживають поруч.
Таємні підземні переходи та глибокі підвали в скелях, які до цієї пори збереглися під стінами і баштами, свого часу були укриттям для людей та навіть для тварин.
Використовуючи сучасну термінологію, можна назвати всіх власників замку-фортеці «інвесторами на тисячоліття», бо, маючи багато інших «об’єктів нерухомості» в інших краях і землях, вони вкладали більшу частину своїх коштів саме в розбудову цього проекту, залучаючи найвідоміших майстрів того часу.
Чого тільки варта задумка Корятовича вибити в скелі колодязь, воду з якого використовують після довгої реставрації і зараз для потреб музею? Мені цікаво, чи вистоять замки сьогоднішніх можновладців такий час? І кому вони знадобляться в перспективі?..
Жінки замку Паланок
В історії мукачівського замку зустрічаються імена жінок-власниць — Ольги Корятович, Урсули Дерсффі і Жужанни Лорантфі, Жофії (Софії) Баторі, але більше інформації дійшло до наших днів про легендарну жінку — нащадка славетного хорватського роду — Ілону Зріні, пам’ятник якій із сином встановлено на верхній терасі замку, збереглись її портретні зображення, листування в музеї тощо.
«У 1680 році замок перейшов у спадок до вдови князя Ференца І Ракоці хорватки Ілони Зріні. Із часом вона вийшла заміж за графа Імре Текелі, який провадив антиавстрійську політику.З 1685-го до 1688 року замок переживає одну з найбільших облог, яку здійснили війська Габсбургів.
Керувала обороною замку Ілона Зріні, вдова Ференца Ракоці І, яка і стала справжньою легендою угорського визвольного руху. Відома тим, що змогла самотужки тримати оборону замку Паланок під час габсбурзької облоги аж три роки. І хтозна, скільки ще протрималася б хоробра і дуже розумна жінка, до кінця віддана своїй справі, якби не зрада найближчого оточення.
У замковому колодязі отруїли воду, позбавивши оборонців можливості воювати далі, змусивши княгиню капітулювати. Турецький султан за мужність, проявлену при обороні замку, нагородив трансильванську княгиню спеціальною грамотою — Атмане. Це єдиний в історії Туреччини випадок нагородження жінки. Ілону насильно постригли в черниці й заточили до монастиря, а згодом надали можливість виїхати до Туреччини до свого чоловіка Імре Текелi», — читаємо інформацію із загальнодоступних джерел.
Те, що замок обороняти довелось Ілоні Зріні, стало загальноєвропейською сенсацією. Листівки розносили новини про мужні вчинки цієї жінки, її прославляли при дворах у містах.
Король Франції Людовик ХІV назвав її найвідважнішою жінкою Європи, а їй тоді було всього 42 роки, і разом iз нею — двоє малолітніх дітей, 13-річна донька Юліана-Борбала і 9-річний син Ференц ІІ Ракоці.
На той час у її розпорядженні було 600 осiб і 45 гармат, які протистояли добре підготовленим двом 12-тисячним імператорським військам.
Але вона зробила свій вибір і тоді, коли вдруге вийшла заміж за молодого воєначальника війська бунтівників куруців графа Імре Текелі, і тоді, коли відважно захищала Мукачівську фортецю.
Їхня любов витримала багато чого, так, через три роки Імре Текелі викупить дружину з полону взамін двох імператорських генералів, і продовжить iз нею жити до самої смерті в Туреччині...
Для сина Ференца І Ракоці Ференца підібрали відповідну наречену — німецьку князівну з династії Брауншвейг, однак він відмовився від шлюбу з нею.
Він без відома двору взяв за дружину Кароліну-Амалію Гесенську-Рейнфальц.
Вісімнадцятирічний юнак зробив правильний вибір: після поразки повстання, яке очолював Ференц ІІ Ракоці, i шести місяців очікування смертного вироку в тюремній камері на допомогу прийшла тільки Кароліна-Амалія.
Зробивши ставку на людську жадібність, дружина влаштувала підкуп начальника варти в’язниці, який за 30 тисяч гульденів організував у 1701 році втечу чоловіку...
Пленер «Замок Паланок» збирає митців» — частина великих громадських проектів «Артвізитівка України» та «Вивчаємо історію України через культурно-мистецькі проекти»...
Нам дуже подобається відкривати маловідомі сторінки історії України, вивчаючи біографії історичних постатей, особливо славетних жінок, у яких є чого повчитися. Судячи з відгуків нових учасників пленеру, наше коло розширюватиметься. Приєднуйтеся!
Людмила ЧЕРВАТЮК, координатор проекту «Артвізитівка України»
