У фойє Київського планетарію проходить виставка Народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Валерія Франчука.
Незадовго перед тим з художником поспілкувалися в майстерні.
Доплив до середини Південного Бугу
— Пане Валерію, село, яке подарувало вас світові, має таку чудову назву — Зелена... Як часто згадуєте рідне коріння?
— Я тим живу. Зелена щодня в мені сидить. Ось і зараз почав малювати соняхи. І в пам’яті оживає рідне село, мама порається на городі. У нас було 39 соток землі. П’ять соток засівали коноплями... У хаті стояв верстат діда Кобилянського. А прядка ось уже в моїй майстерні оселилася, як спогад про дитинство.
Зелена для мене найдорожче і водночас найсуворіше місце. Найсуворіше тому, що життя було нелегким. У мами з татом нас було п’ятеро синів! Усе «шукали» батьки дівчинку (сміється). Ранок у селі починався приблизно так: «Маріє, на ланку!» Ми, хлопці, допомагали мамі усім: білили хату вапном, пасли корову, поралися по господарству. Зелена — це чудові й неповторні краєвиди.
Село лежить у глибокій долині. З наших джерел починається річка Хомора. В дитинстві ми ловили рибу зі ставків. А які легенди ходять про Чорний ліс на Чорному шляху... Про наше поселення згадується ще з 1419 року в усіх церковних книгах. Якби не Зелена, чи й став би я художником...
— Із чийого благословення ви стали художником?
— Я б сказав, що все, що я можу робити як митець, — все з Божого благословення. В дитинстві я малював у зошиті старшого брата. Вчителька Ірина Савівна було потягне його за вухо й каже: «Володю, в тебе і так один зошит, а ти в ньому ще й малюєш... Ну навіщо?» Добренько мені від брата діставалося... Проте у третьому класі я вже стінгазету робив, мене вже художником звали. Тато привозив із райцентру фарби, а брат Петро показав, як малювати олійними фарбами. Він, до речі, так гарно «Три богатирі» Васнєцова намалював. Картина довгий час висіла в хаті і мені так хотілося щось подібне намалювати.
Та мої руки стільки перенесли, навіть дивно, що художником став. Я літав зі скирди: переломи на обох руках були. Та янгол вдало приземлив із 14-метрової висоти. А коли служив в армії, був такий випадок, що справді тільки Божа сила мене спасла. Посперечалися з товаришем, що Південний Буг у Миколаєві перепливу. Доплив до середини і сили відмовили. А потім ураз відчув полегкість, і мене принесло до берега. Зараз страшно згадати: попереду ще й гребля була.
З тих прикладів вірю в Боже благословення. Це він дає мені можливість бачити кольори, відчувати величний і Божественний світ. Бо тільки Бог може створити таку красиву природу й подарувати світу. Щосекунди, щохвилини ми маємо дякувати Всевишньому за мить життя. Бо що людське життя для вічності? Злетіла зірочка з небес — ото й уся твоя дорога.
— Пригадую вашу виставку «Передчуття Майдану сторінками Кобзаря», виникає потреба перечитати твори Тараса Шевченка.
— До образу Тараса Шевченка я йшов дуже довго. Бо Шевченко сам — прекрасний живописець, рисувальник, аквареліст. А «Кобзар» — це пророча для України книга. Тож підходжу до неї трепетно й сердечно. Ця серія писалася в 2011—2012 роках. А сьогодні, коли українська нація своїм високим злетом людської гідності й тяжкою людською трагедією заявила про себе на весь світ, поезія Кобзаря якби написана спеціально до цього високого і жертовного подвигу.
«Привезла мама свіжоспечений хліб, загорнутий у місцеву газету...»
— Ви часто поринаєте у спогади й гортаєте сторінки у пам’яті з дорогими для вас іменами? Кому вклоняєтеся низенько?
— Насамперед це мій маестро-вчитель Тимофій Лящук. Бо він — справжній патріот, громадянин України, інтелігентний, доброзичливий. Людина, для якої честь і совість не порожні слова. Своїми творами він запалив у мені бажання стати художником. Я від нього вбирав у себе красу і чистоту фарб. Свого часу його вчитель Василь Касіян сказав: «Високе усвідомлення свого покликання, самовіддана творча праця висунули Тимофія Лящука на одне з найпомітніших місць в українському плакаті».
А починалося моє становлення як художника завдяки мамі. Якось, коли повернувся з армії й працював у Хмельницькому, вона привезла мені свіжоспечений хліб, загорнутий у місцеву газету. А в тій газеті я вичитав оголошення про платні курси художників. Знайшов пару робіт і подав на конкурс. Звісно, мене зарахували. А вже через десять місяців лише мені одному з 36 курсантів дали можливість зробити першу персональну виставку. Малював свою Зелену, Славуту, де працював.
— А потім стежки-дороги привели вас до Києва. Як то сталося?
— На жаль, не склалося моє життя на Хмельниччині: розпалася сім’я, проблеми з роботою. Оті всі розчарування й привели до Києва. Поїхав у тому, в чому стояв. Прийшов до художнього інституту. На вулиці курили студенти й бідкалися, що не мають натурщика. Ось так — спершу став натурщиком. Працював погодинно. За місяць уже мав якусь копійку. А ввечері, коли студенти йшли додому, малював. За рік підготувався і вступив до інституту.
До вступу в інститут квартирував у Марії Гаврилівни на вулиці Петровській. Зараз уже й хатини тієї немає, що мене прихистила. Після мене там квартирувала архітектор зі Львова Поліна. Мабуть, я так сподобався хазяйці, що вона мене познайомила з Поліною. З Поліною я став іншим. Життя почало налагоджуватися. А коли вона побачила малюнки, сказала, що мені потрібно більше працювати творчо. Дружина мене підтримувала й підтримує до цього часу, хоч це і дається їй нелегко. Сама вона творча людина. Пише чудові вірші, малює. А ще нас зігріває й тримає на світі донечка Марійка. На честь моєї мами назвали. Це наша спільна найбільша радість!
— Яку роботу в своїй творчості вважаєте знаковою?
— А ось вона — «Чайка». Бачите які пейзажі: хатинка в долині, обабіч горби. На хатині чаєчка... То мама в білій хустині... Проведе мене до лісу, сама додому вертає, а я у світ широкий... Саме від цієї роботи «Чайка» я почав працювати шпателем. Перед тим була серія темперних робіт «Джерела» за мотивами українських народних пісень. Чомусь саме зараз пригадалася українська народна пісня «Ой садила мама картопельку, і збирали ми ту картопельку восени...» Не знаю чи ще де співають цю пісню...
— Що надихає вас сьогодні?
— Звечора і зранку молюся, щоб ніхто не зателефонував і не довелося кудись бігти. А взагалі, я художник цілодобовий. Поставив біле полотно і там уже живу. Якщо маю задум, маю це завершити. Якщо не закінчив роботу сьогодні, то завтра це вже буде щось інше.
— Розкажіть, що читаєте?
— Часто звертаюсь до Дмитра Донцова. Перечитую, роблю закладки. Подобається поезія. Чудово пише Раїса Лиша. В її віршах є душа.
А ще — Біблія. До Біблії не всі ставляться з серцем, а тим більше вивчають, чи хоч читають її. Та вона не стає менш святою книгою буття людства. Те саме і з «Кобзарем». Є люди, які взагалі цю святу книгу не бачили, не читали, не знають. Є такі, які все перекручують на свій розум. А є чисті помислами люди, які живуть «Кобзарем», як віруючі Біблією, бо для чистих помислами свідомих українців «Кобзар» нашого Пророка Тараса Шевченка і є насправді Біблією на всі часи, на всі віки.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
