Леся Горова: Моя зброя — це слово і пісня

— Лесю, ви рахували, скільки концертів дали у зоні бойових дій?

 

— Уже десь близько 350. Я точного ліку не веду, але так порахувала, скільки разів їздила, а за один день у нас буває іноді по три концерти. Нашим бійцям дуже потрібна ця моральна і мистецька підтримка, адже у кожного своя зброя. 

Моя зброя — це слово і пісня. 2014 року, на початку квітня, ми дали перший концерт у селі Гончарівське Чернігівської області, виступали у військовій частині. Там побачили, в якому жахливому стані тоді була українська армія: хлопці не мали що вдягнути, не мали нормальної їжі. Тоді я зрозуміла, що українську армію треба підтримувати не лише піснями, а й матеріально. Тому, крім концертів, привозили їм ще і багато речей. 

Перед кожною поїздкою на схід ми з колегами-музикантами давали благодійні концерти по всій Україні. І на тепловізор заробляли, каски, бронежилети купували, возили одяг, їжу, інструменти, лопати, генератори, навіть воду. І, звичайно, духовні подарунки: листи, обереги і малюнки від дітей.

— Ви поїхали на схід, щойно почалася війна?

 

— Так. І коли я вперше туди поїхала і побачила, в яких умовах живуть наші воїни, молоді хлопці, що могли бути моїми синами, я вже не могла, повернувшись до Києва, спокійно жити, не думаючи про них, не думаючи про те, як їм допомогти.

— Концерти зазвичай де відбува­ються?

 

— У будинках культури, школах, просто неба. Це може бути навіть лісосмуга чи бліндаж. Два роки тому колядувала під землею, це було біля Волновахи, приїхала на Різдво, мінус 28 градусів, виходимо з машини — нічого немає, тільки розбита ферма. Я кажу — де тут співати? Ми трохи пройшли, піднімає хлопець на землі дверцята, немов у криївку, і драбина там — я по драбині спускаюся і співаю: «В цьому домі гостинному чи дозволите колядувати, вас звеселяти, Христа славити?», і хлопці кажуть: «Дозволяємо!».

— Складно виступати перед такими глядачами?

 

— Наші військові, що на передовій, — це найвдячніші слухачі, виступати перед ними саме задоволення, бо вони дуже уважно слухають, не відпускають. Головне — передати їм любов і підтримку. Спочатку ніби й затиснені, втомлені, хтось після бою, хтось перед ним, але вони сильні і справжні. Я надихаюся від них і за час поїздок на фронт у мене з’явилося багато пісень на військову тематику. Співаю їм ці пісні, співаю про любов, кажу слова вдячності і підтримки. Бойовий дух піднімати їм не потрібно, він і так на висоті, а от зняти напруження, передати тепло з дому — це найголовніше завдання. 

Іноді бійці виходять до нас на сцену, співаємо разом, і на кожному концерті я виконую пісню «Солдатику мій». Вона — як оберіг, як духовний бронежилет, який іноді важливіший, ніж реальний, металевий. Буває, що мене випадково зустрічають у Києві або в інших мирних містах бійці, які вже повернулися додому і кажуть: «Пам’ятаєш, ти мені пісню співала, я живий, здоровий». Таке почути для мене — велике щастя.

— Концерти, мабуть, часто відбуваються за екстремальних умов?

 

— Буває. От, наприклад, торік на Шевченківські дні ми їздили в село Кримське Луганської області, воно відірване від України, частину бахмутської траси захопили сепаратисти, туди треба їхати великими машинами через поля, болотом. На вулиці нас там чекало багато людей. Ми для них — це Україна, яка їх не забула. Там дуже важкі умови життя, люди повністю залежать від військових, які в село все привозять. Є школа, але немає лікарні, поліклініки, практично щодня — обстріли. Буває, у старших людей під час обстрілів стаються приступи інфаркту чи інсульту, «швидка допомога» туди не доїде, люди вмирають. 

Місцеві жителі розповіли нам про свої біди, що їм обіцяли списати борги за два роки війни, але приїхали і нарахували комунальні за найвищими тарифами, декому відключили світло й газ, вони просять — поможіть нам. Після концерту кажуть — передайте Києву, що ми тут не здамося без бою. Якщо спочатку вони наших військових сприймали з підозрою, то тепер кажуть: «Ви підете, і ми з вами». 

Там ми ночували в обстріляному будинку — 500 метрів від лінії вогню, не було вікна, лише прозора плівка на віконній рамі, десь о 10-й вечора почали стріляти. Ми в кімнаті були вдвох із бандуристкою Світланою Ніконоровою, трохи лячно було. Але з нами були наші захисники, бійці добровольчого батальйону ОУН. Раптом Світлана взяла бандуру і каже: «Зараз я їх переспіваю!» Ми грали, співали десь до третьої ночі, поки вибухи стихли. 

— Зазвичай їздить кілька музикантів?

 

— Волонтер Олег Білик та режисер Сергій Архипчук утворили організацію «Арт-десант», вони планують поїздки. Серед артистів це народна артистка України Світлана Мирвода, гітарист Сергій Шматок, бандуристка Свілана Ніконорова, ведучий Майдану Володимир Гонський, співачка Владислава Чайка, композитор і співак Віктор Відоменко. Це основний кістяк, але в кожній поїздці долучаються інші артисти, зазвичай ми їдемо групою з 6-8 людей. Проїхали майже всю лінію фронту — від Станиці Луганської, Щастя до Волновахи, Маріуполя.

— Мабуть, у кожному місті чи селі по-різному вас сприймають?

 

— Так. Наприклад, Щастя — не прихильне до України місто. Коли ми питаємо, кого ви підтримуєте, то в них відповідь: «Нам все равно, лишь бы не стреляли». І це «все одно» і є причиною того, що сталося на сході України.

А от Станиця Луганська — вже зовсім інша. Я була там двічі: один iз концертів був 1 червня 2016 року на День захисту дітей, ми виступали біля Будинку культури, в який влучив «Град», якраз навпроти гора — там уже не наша територія, з тієї гори дуже добре все видно, що відбувається у нас. Діти були у вишиванках, співали з нами. То потім із тієї території, що навпроти, передали слова: «Ми все бачили, ми до вас як прийдемо, то ваші діти ті вишиванки з’їдять, ми їх змусимо». Коли почалася розмова, що буде відведення військ на кілометр — по обидва боки, то люди дуже злякалися, кажуть, наші відведуть, а ті зайдуть. 

У селі Новотошківському одразу після концерту неподалік пролунав потужний вибух, ми всі аж присіли. Прибігає хлопчик і каже: «Не бійтеся, коли один раз — це не страшно, це хтось підірвався або розміновують, ви йдіть у школу — там вас на вечерю чекають». Стіл накритий, люди приймають щедро, від душі. Я пройшла по школі — на дошці розклад: 8.30 перший урок, а згори написано — 8.20 — Гімн України.

— Ви багато спілкуєтеся з тамтешніми дітьми, як думаєте, Україна ще їх не втратила?

 

— Абсолютно ні! Мене тішать ті діти: щирі очі, вони горнуться до українського, вони хочуть співати українських пісень, співають гімн щиро, з рукою на серці. Одного разу в інтернаті в Щасті наприкінці концерту виконуємо всім залом гімн, а стоїть біля дитини мати і штовхає: «Молчи, молчи!» Дитина так дивиться то на неї, то на тих, що співають, відійшла від тієї мами, пристала до дітей і співає далі. 

Торік на День Миколая, коли саме почалася Світлодарська дуга, ми виступали у Світлодарську. У залі було 600 дітей і посеред концерту почалися обстріли. В очах дітей не було страху, бо вони до них уже звикли, але їхні батьки, що з навколишніх сіл, телефонували і дякували нам за концерт, бо тоді їхні села дуже обстрілювали — Луганське, Миронівку, а у Світлодарськ не долітало, просто було дуже чути, бо це близько. Після цього ми були в Авдіївці, теж під обстрілами вітали дітей. Нам сказали, що багато батьків тих дітей, що були в залі, воюють на тому боці, хоча й була домовленість, щоб не стріляти, бо дитяче ж свято, але все одно салюти від татів дітям лунали. З дітьми треба весь час працювати, вони не втрачені, скільки вони віршиків про Миколая розказали, пісеньок — не про Діда Мороза, бо й ми робили акцент на Миколаї. Треба, щоб була якась державна програма, систематична. Поки що українізацією сходу переймаються лише волонтери. От доросле населення справді різне.

— Тобто вони приводять дітей, а самі не сприймають?

 

— Так, дорослі можуть не вставати під час гімну, не співати — дивляться у стелю чи підлогу. Багато налаштовані проти України — вони приходять на концерти, не проявляють емоції, ди­вляться в підлогу, не аплодують. Ми все одно шукаємо до них підхід, обережно, співаємо відомі українські народні пісні, люди підспівують, іноді на сцену виходять місцеві колективи, ми за можливості даруємо Будинкам культури музичні інструменти: баяни, гітари.  

Є багато прихильних до України людей, які переживають за майбутнє своїх сіл і містечок, питають, чому ви раніше до нас не їхали, не пропагували українське, не співали, може, у нас такого і не сталося б. А так у них і телебачення українського у багатьох місцях немає, і радіо також, а російські канали роблять свою брудну справу.

— Крім поїздок на схід, встигаєте взяти участь і в інших благодійних проектах, наприклад у «Відчинилося життя» — для незрячих вокалістів.

 

— Так, цей проект існує вже 9 років. Створила його Оксана Потимко — зібрала талановитих незрячих вокалістів України, і вони у супроводі львівського оркестру Театру імені Марії Заньковецької зробили спільний концерт. Цей проект живе дотепер, став міжнародним — їздимо в інші країни: Угорщину, Молдову, Польщу, Білорусь, Швецію. Скрізь аншлаги. У нас брали участь незрячі артисти з Грузії, Польщі. Оксана Потимко назвала проект за моєю піснею, щоб показати, що він відчиняє двері в нове життя тим людям, хто має талант, але не має можливостей його реалізувати.

— «Відчинилося життя» — таку назву має й ваша збірка дитячих пісень. Не плануєте видати ще одну?

 

— У мене вийшла ще книжка «Колискові і не тільки», вона вже розійшлася. І вже назбиралося пісень на третю книжку, але через зайнятість не маю часу сісти, все систематизувати і набрати на комп’ютері. Ще в мене є ідея видати твори моїх учнів, уже є 34 твори — набрані, готові до видання. Я працюю в Київській дитячій академії мистецтв і веду клас юних композиторів. Під моїм керівництвом діти створюють музику. Я б хотіла видати ці твори, бо музичні школи потребують нового матеріалу для різних інструментів, вокалу і хору.

— Держава дає гроші на видання таких творів?

 

— Я все видаю власним коштом, перший тираж книжки «Відчинилося життя» допоміг видати мій друг, це була фінансова допомога. Держава видала один тираж — книжки пішли в бібліотеки в Україні і за кордоном, де є українські громади. Насправді це дуже складно, не налагоджена в нас ця система — у магазинах накрутки, тож ціна виходить захмарна. Продаю книжки або на концертах, або через інтернет. А попит на них є, я часто виступаю у музичних школах, і скрізь знають і співають мої дитячі пісні з цієї збірки. Як кажуть, від першої до останньої сторінки.

— Співають і ваші пісні не для дітей.

 

— Так, найпопулярніші — це «Солдатику мій» і «Нашим героям», що присвячена Небесній сотні і всім полеглим за волю України. Їх виконують на багатьох конкурсах, концертах. Не люблю писати в шухляду. Раз мені Бог дає цю інформацію — я маю її передати, нести в люди. Люблю, коли ще хтось виконує мої пісні. «Солдатику мій» написала в Румунії влітку 2014 року, ми пливли по Дунаю, довкола лунала музика, розмови, і серед цього гамору я написала цю пісню. 

Щодо «Нашим героям», то після перших убивств на Майдані я написала два куплети, а третій ніяк не виходив. Потім, 20 лютого, після масових убивств дописала його. Мої пісні бувають пророчими. Одного разу, будучи на Майдані, коли там горіли шини, було багато диму і вогню, я створила переможну пісню «Сонце встане», думаю, що це означає? Аж за кілька місяців Майдан переміг. Маю ще одну пісню «Танок», яка розганяє хмари, я її написала сонячної днини, і хай яка погода — а я її проспіваю і буде сонце. Вона нас не раз і на сході рятувала. Розганяла не тільки хмари, а й сніги, і тумани, дай Боже, ще поможе розігнати ворогів України.

— Не помічали, за яких умов пишеться найліпше?

 

— Натхнення приходить несподівано, наперед не знаю, коли що напишу. Деякі пісні створювала навіть на вокзалах, у дорозі. Уже й за кермом навчилася писати. Якось ми з дітьми їхали, і я втрапила на швидкості в яму. Страшний удар, я подумала, що в мене відлетіли передні колеса, прикипіла до керма, але відчуваю, що їду. Коли це сталося, я попросила в Бога Ангела, кажу: « Боже, дай мені Ангела, навіть багато, цілу армію, бо мене один не донесе». І тієї ж миті я почала писати пісню, постійно наспівуючи, щоб не забути — і отак 70 кілометрів я їхала й співала не зупиняючись, доки приїхала на СТО, вже там побачила, що колеса деформовані. Іноді треба пережити бентежні та тяжкі хвилини, щоб народилася справжня, емоційна і сильна пісня. Так з’явилася композиція «Армія ангелів».

— А скільки у вас загалом пісень, не рахували? І чи можна їх почути на радіо?

 

— У мене вже понад 350 пісень. Щодо радіо, то мене часто запрошують на ефіри на всі три канали Українського радіо, радіо «Ера», відповідно й пісні мої там постійно звучать. На ФМ-станціях я не відстежую, які пісні коли і де звучать. Раніше більшість українських виконавців не звучали, бо українське в Україні було неформатним. 

Після запровадження квот задля експерименту я надіслала на радіо «Країна ФМ» деякі свої пісні, вже чула з ефіру мої колискові, сподіваюся, з часом ще щось поставлять. З іншими радіостанціями також треба попрацювати. Взагалі я ніколи під формати не підлаштовувалася, до мене приходить пісня — я пишу. Щось вигадувати спеціально, аби потрапити на радіо, я не буду. 

— Ви виступаєте і за кордоном, на концертах публіка переважно українська чи й місцева?

 

— Часто мене запрошують в інші країни українські громади на фестивалі української культури. Бувала в Іспанії, Італії, Франції, Словенії, Естонії, Латвії, Польщі. Також співпрацюю з товариством «Україна — світ», яке теж відряджає мене за кордон, щоб підтримати там наших земляків, які тепер у зв’язку з війною дуже допомагають Україні. На концерти приходять не лише українці, а й місцеві жителі. Дуже емоційні концерти були у Польщі. Прийшли вчителі й учні польських шкіл. Я знаю польську мову, пісні співала українською, а коментувала їх польською і розповідала про події в Україні, також показувала на екрані фото і відео, які сама знімала, будучи на фронті. У залі панувала повна тиша, я зрозуміла, що дуже важливо підкріплювати інформацію візуально. 

Після концерту підходили люди, плакали, казали, що навіть не знали, що в нас таке відбувається, зрозуміли, що Україні треба допомагати. Одна жінка до мене підійшла і каже: «Пані є жива історія». Я намагаюся під час таких концертів донести інформацію, що українські військові захищають не лише Україну, а й усю Європу від путінської навали.

— Ваш вихованець із Київської дитячої академії мистецтв здобув гран-прі на міжнародному музичному конкурсі «Станкович-фест». Маєте якусь особливу методику навчання дітей?

 

— Так, у моїх вихованців дуже добрі результати — гран-прі, перше місце і два других. Тобто мої учні посіли всі призові місця. Тепер у нас буде поїздка в Будапешт. Ми виступатимемо як лауреати конкурсу, водночас там будуть Дні України в Угорщині, і в рамках цих днів теж буде концерт. Своїм учням — юним композиторам — кажу, що ваші твори — це ви самі, це щось таке неповторне, чого ніхто інший не може повторити. Тож це має робити вас щасливими і впевненими, бо даруєте щось нове світові. 

Не бійтеся виражати свої емоції, свій настрій на інструменті. Буває, треба посидіти, пошукати якісь красиві мелодії, цікаве співзвуччя, а буває, просто руки потрапляють на потрібні клавіші, — і вже народилася музика, нею можна передати все — настрій, картини природи, стан душі. 

— Ви казали, що потрібне патріотичне виховання, а як ви виховуєте власних дітей?

 

— По-перше, це українська мова. Скрізь — у побуті, на вулиці. Не завжди виходить, бо, на жаль, у школі, хоча вона й українська, оточення переважно російськомовне. Це мені болить. Я кажу своїм донькам: ваш дід був репресований, постраждав за Україну, стільки людей загинуло і зараз гине за Україну, за ваше щасливе майбутнє, ви маєте бути справжніми патріотками своєї землі. Якщо, буває, капризують, розповідаю їм, як живуть діти на сході України, ховаючись у підвалах і щодня чуючи вибухи снарядів. Переконана, що для дітей треба бути другом, їх треба дуже любити, приділяти час, спілкуватися і жити так, щоб бути для них прикладом. Мої діти ростуть у сім’ї, де батьки люблять, поважають одне одного і дотримуються українських традицій і звичаїв. 

— Торік ви отримали премію імені Віктора Косенка, це перша ваша премія?

 

— Так, перша. Цю премію дають композиторам, які пишуть твори для дітей. На неї мене номінували кілька разів, але якось не складалося. Після того, як нарешті одержала, ознайомилася докладніше з біографією Віктора Косенка, то зрозуміла, чому здобула її саме тепер. Крім того, що Косенко був чудовим композитором і педагогом, він концертував і дав понад 200 благодійних концертів на Донбасі — там, у холодних залах, він популяризував українську музику. Я за останні два роки теж це роблю. Тож цю премію вже точно заслужила.