Доктор економічних наук Степан Вовканич: Заповіти геніїв нації — скарбниці державотворчих ідей

01.03.2017

Світ має розуміти: українці воюють за «нашу і вашу свободу».

В Україні — маса партій. Майже всі лідероцентричні, працюють як спілки бізнесу та політичні системи їх трансформації на виборах у парламентські при непрозорому фінансуванні.

Але немає жодної ідеологічно пан-української, яку очолював би відомий подвижник української національної Ідеї (УНІ).

Більше того — інтелектуал iз державотворення національної держави, лідер реалізації її інтересів і відновлення соборності.

Водночас гібридна війна, нав’язана Росією, турбулентний стан України і неналежна робота Верховної Ради конче вимагають підвищити якість та роль українських національних еліт, їхніх ідей у творенні Української держави, зміцненні її суб’єктності й вічності.

І не лише шляхом урахування досвіду країн старих світових демократій при удосконаленні Конституції України, що злочинно затягнулося. І не одним примітивним піаром потреб дочасних виборів.

Адже досі не прийнято новий, більш справедливий закон; не змінено старий склад ЦВК, тривають бійки в парламенті, а буцімто достойники нації — недоторканні.

Злочинно нехтують потребами воюючої народної армії, не поспішають навіть конфіскувати накрадені Януковичем капітали.

Винна й спільнота, що вибирає світоглядно далеких від розуміння насущних потреб нації, використання для цього інтелектуального капіталу заповітів її славних предків.

Чи можемо щось змінити, аби відповісти новим викликам національної безпеки, не зробивши низку вкрай потрібних кроків?

За Тарасовим «Заповітом»

Депутати Львівської обласної ради 1-го демократичного скликання, зібравшись у сесійній залі з нагоди виходу книжки «Перша демократична», 25-річчя початку виборчої кампанії та організації Львівського осередку Руху, звідки прийшла, власне, більшість тодішніх депутатів, констатували: в Україні не шанують традиції, слабо задіяна історична пам’ять, досі не виконали прохання Шевченкового «Заповіту»: «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте…».

Повстали, але чи імперські пута (ідеологічні, духовно-інформаційні, інтелектуальні, церковні) розірвали?

У цьому сенсі, як не згадати настанови з доповіді «Заповіт Шевченка», виголошеної Дмитром Донцовим на Шевченківській академії в Торонто 9 березня 1950 року. «Тому якраз тепер такий актуальний його Заповіт.

Бо знов на Україні розбійники, людоїди з варварської Півночі правду побороли. Знову чужа деспотія лютує на нашій, не своїй землі, вже не в білім, а в червонім плащі Сатани (в путінському зеленому військовому камуфляжі. — С.В.).

І знов лакеї з червоною кокардою на лобі помагають «розпинати вдову сиротину» чужинцеві. Знов повно всюди «мерзенних каламарів», одописців тиранів. Знову обернений в рабство народ.

Але нині з’явилися в Україні ті, яких не було за Шевченка і яких він iз тугою, iз сумом так пристрасно викликав до нас. Ті, що помсту й кару несуть новим катам… І тому, власне, щоби знищити, зганьбити, оббрехати нову воюючу Україну, зломити її дух і перелякати темних людей, — злигалися «розбійники людоїди» чужинецькі з «рідними» нашими «донощиками і фарисеями» (п’ятиколонниками «Опозиційного блоку». — Авт.)».

Усі вони разом зі зрадником-утікачем Януковичем, що звернувся до Путіна ввести в Україну війська, зі злодіями, корупціонерами, колаборантами, володарями «золотих батонів», розкішних палаців і страусячих вольєрів, принесли нині в Україну зло, яке спричинило страшну війну — гібридну.

В ній гине цвіт генофонду нації. Сьогодні на сході від рук сепаратистів, терористів вмирають не тільки борці за національну Ідею, а й прості люди, жінки і діти. Герої жертвують життям не лише за Україну, вони воюють за «нашу і вашу свободу».

Усіх їх партійні регіональні князьки хотіли, а дехто і нині хоче перетворити на «отих рабів німих», одонеччивши всю Україну, а відтак — доросійщити.

Тому далі актуальною є третя заповідь, що вимагає, відповідно до законів України, знайти і покарати винних: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».

Особливо тих, хто закликав вбивцю для вбивства своїх співвітчизників, хоча на Євангелії клявся їх захищати — криводушників не слухати, а карати треба.

Нині ця Шевченкова заповідь набуває не лише українського звучання. Для її виконання потрібні парламентське і міжнародне усвідомлення української Ідеї та ефективна допомога Заходу.

Попри те, народні обранці не в стані проконтролювати покарання вбивць мирних захисників Євромайдану, навіть відмінити ганебний акт ВР, прозваний у народі законом «Ка-Ка».

Натомість здатні заарендувати і дорого заплатити за щедро накриті столи на інавгураційній процедурі Президента США Трампа.

І це видається як нібито вчинок в ім’я України, а насправді заради хронічно-маніакальної ідеї — сісти у найвище урядове крісло. Знову синдром випередити чинного Президента чи то підписанням iз Путіним провального газового договору, чи то хизуванням міжнародною зустріччю з Трампом — працює!

При цьому, ні ціна, ні втрата державної суб’єктності, ні національних інтересів, цінностей — їх не хвилює. Егоїстично марширується хоч через трупи до щастя у високих урядових кабінетах!

А марш популяризується нібито як задля щастя народу, біди якого тільки їм зрозумілі.

Адже за деклараціями — вони теж майже бомжі. Чи не щодень вимагають підвищення зарплати хоча б у вигляді субсидій на прожиття та за «віддану» працю в ім’я кожної людини і нації назагал.

Водночас і безбідним депутатам задекларовані багатства заважають, очевидь, зрозуміти сенс слів Івана Франка, що все, сказане «поза рамами нації» — або фарисейство, або намагання відокремитися від нагальних потреб української нації.

Навіть більше, наблизитися до розуміння соціогуманістичного захисту духовного відродження всіх уярмлених народів і народностей.

Небезпек їх подальшого національного знеособлення імпершовіністами, в тому числі й нищення рідного слова українців як Логосу корінного (титульного) народу, що дав назву державі в центрі Європи.

Однак йому не дозволено ні стати соборною нацією, ні реалізувати максиму, що не може бути вільною людина, допоки її нація підневільна.

Адже без дозволу кремлівського карлика, що уявив себе великоросом, їй заказано інтегруватися у вільний світ. Далі підсилюється панування «великих» за рахунок малих.

«Геть від Москви! Дайош Європу!»

Отже, виборцям пора, нарешті, поглибити вимоги до майбутніх обранців. Настав час розглядати українця насамперед як соборну особистість iз її всеукраїнськими почуваннями, болями і сподіваннями.

У свою чергу, це вимагає розглядати соборність України не лише в географічно-територіальній площині, а й з позицій світоглядних, морально-правових, соціально-психологічних критеріїв соборної здатності тих, хто живе на українській землі, творить національне середовище.

Тобто соборність розглядаймо в контексті синергійності дій нації і людини — їх знань, свідомості та низки інших духовно-інтелектуальних, культурних цінностей, а не лише реформи влади, бюджетної децентралізації, самоврядування тощо.

Сьогодні Росія анексувала та окупувала в України частину її земель, але вона не змогла зменшити великі почуття соборності та єдності українського народу.

На перший план вийшла українська людина — волонтер, надавач притулку тимчасово переміщеним, капелан.

Сьогодні, як ніколи, актуальне звернення Франка з відкритим листом до галицької української молоді, що мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями (від себе додам — не донецькими чи харківськими), а українцями без офіційних (регіональних) кордонів.

І це почуття не має бути в нас голосною фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції.

«Ми повинні — всі без винятку — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етногеографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися хоч як дрібним та частковим її успіхом, i головне, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його».

Франкова соборність людини — це не «жолудкові інтереси», не «каоліції» чи опозиції, а відчуття болю за вбитих і поранених в АТО, полеглих за українську Ідею.

Минуло три роки, як опричники Януковича цинічно в Києві розпочали розстрілювати українську Ідею, а відтак сам генеральний «регіонал» звернувся iз заявою до Путіна про військову допомогу.

І зараз не так уже важливо: знав він чи ні, що задовго до його злочину минулі сторіччя глибоко закарбували в народній пам’яті українців факт нищення саме московитами їхньої національної iдеї.

Знову знехтував застереженнями всесвітньо відомого вченого Юрія Шевельова, наведені у статті «Москва, Маросєйка» в 1954 році з нагоди 300-річчя Переяславської ради.

Власне, в них на основі аналізу історії зазначаються три найбільші для УНІ небезпеки: Москва, український провінціалізм і кочубейство. Тоді, на річці Маросєйці, що протікала серед московських пралісів і боліт, після цієї ганебної «ради» (точніше, зради) зупинялися українці, яким царем було звелено приїхати.

Шкода, але перефарбовані «регіонали», що стали депутатами від Опозиційного блоку, далі не розуміють цього принизливого факту колоніального стану України.

Вони не хочуть визнати знущання панівного народу Російської імперії над колонізованим — українським.

Знову з тупою ненавистю до української мови — основної ознаки нації — ігнорують ґенезу історичного розвитку корінного народу, сутності його державницької iдеї як підґрунтя збереження ідентичності українства.

У цій ситуації знову, шкода, забуто не тільки про захисну місію національної армії, а й стратегічні складові УНІ від Миколи Хвильового.

А вони і сьогодні не втратили своєї актуальності для захисту українства і рівнопартнерської євроінтеграції України:

«Дайош інтелігенцію! Геть від Москви! Дайош Європу!» На жаль, комуністи весь час спотворено і тенденційно інформували суспільний загал (як це сьогодні вони чинять щодо НАТО) лише про один «огріх» талановитого письменника, цькуванням за який довели його до самогубства.

Адже, «Геть від Москви!» — це складове гасло УНІ більшовики вирвали із загального її контексту, брехливо назвавши націоналістичним. Старі імперські прийоми не канули в Лету.

Навпаки, додалися новації гібридної війни, нові «дези», що чатують на УНІ, приміром, вступ України в НАТО — це загроза Росії, а не вигідна колективна безпека українців; на сході не російська війна проти України, а громадянська; не російські найманці винні в ескалації воєнних дій під Авдіївкою, а українці тощо.

А народні депутати замість державотворення, займаються, як м’яко називає Ліна Костенко, «мискоборством».

Донести світові правду про сенс боротьби українців

Біда України не тільки в тому, що, як зазначав Михайло Грушевський, нею довго керували ті, кому вона не була потрібна як сильна самостійна держава.

Річ у тім, що не тільки Янукович та його однопартійці не розуміють головного: майданівці — сучасні Герої України, — новітні подвижники і борці за її національну iдею як святу цінність народу.

Захід, на жаль, також не розуміє, що боремося не лише за свою, а й його свободу.

Хоча у 2017 році вселенський дар Вифлеємського вогню миру переривався для українців вибухами мін і снарядів Світлодарської дуги, десятки вбитих і поранених, однак, вони сподіваються на кращі часи, на прогрес у Мінських домовленостях і перехід до їх Женевського формату, на безвізові поїздки в Європу, на підсилення санкцій проти порушника світового порядку Росії.

Шкода, що благополучний Захід, наляканий спровокованою Росією міграційною фобією, не спішить прийняти відповідне рішення.

Вочевидь, він теж не в захваті від майбутніх українських туристів, середня зарплата яких не перевищує 60 євро.

Закінчилися чергові вибори 45-го президента США. І несподівано обраний республіканець Дональд Трамп розпочав політичний сезон, відлуння якого матиме світовий вимір, не мине й Київ. Хоча кредо інавгураційної промови — Америка понад все! — українцям історично відоме ще з гірких часів Другої світової. Саме по їхній землі танки країни, на бляхах ременів солдатiв якої були схожі лозунги, криваво зорали двічі.

Українці бажають новому президенту США домогтися припинення пустопорожніх балачок агресора якомога швидше. «Тут і зараз!». Вони вірять його інавгураційним обіцянкам.

Сподіваються, що Вашингтон не затьмарить світову велич, традиційний гуманізм і соціальний магнетизм американської iдеї і, очевидно, не стоятиме осторонь кровопролиття і трагічно небезпечних авантюр Путіна, що злочинно ведуться в Україні, Сирії чи іншій точці світу.

Очевидно, що нова команда Трампа добре розуміє: людство чекатимуть не кращі часи, коли сильні світу цього реалізовуватимуть свої мрії, вбиваючи слабших.

Звичайно, кожна нація передусім дбає про добробут і захист своїх громадян, але це легше зробити у співпраці з цивілізованим людством.

Територіальний ізоляціонізм навіть в ім’я побудови Великої Америки — слабкий месидж прийдешнім, щобільше, коли вони порівнюватимуть його зi словами інших президентів США — «не питайте, що Америка зробила для вас».

Чи сказаними в блокадному комуністами Берліні: «Я — берлінець!», чи пов’язаними з визначенням СРСР «імперією зла», а іділотворчих держав, як світової «вісі тероризму».

Аби новообрані західні керівники як лідери топових держав не виглядали неофітами, вони мають знати, що таке «радянська людина», «імперія зла», «вільні вибори» з одного кандидата під наглядом КДБ, механізми денаціоналізації поневолених народів.

Зокрема, зросійщення, як це відбувалося стосовно українців за допомогою ідеології насильного творення цієї нової людини тією ж імперією.

Тому не варто протиставляти людиноцентричні цінності націоцентричним.

Адже це свідчитиме, що Захід забув аншлюс Австрії, не пам’ятає акт самоспалення, що його вчинив чеський студент Ян Палах, протестуючи проти окупації Чехословаччини військами Варшавського договору.

Щобільше, ні Захід, ні в Донецьку не знали і не знають, що львів’янин, воїн УПА — Василь Макух — перший в Європі таким же способом ще в листопаді 1968 року, засудивши окупацію, підпалив себе на знак протесту проти зросійщення України.

Із гаслом «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» він біг у напрямку нинішнього майдану Незалежності, де в 2015-му полягла Небесна Сотня.

Отож, лише забувши про ці жертви, можна було дозволити новим фюрерам злочинно анексувати Крим, повірити, що українці, кримські татари добровільно і при здоровому глузді кричать «Рассея» і хочуть жити в «русском мірє».

Повірити зарубіжним російським центрам, що шахтарі «гатять» з «градів» по «бандеровцам», збили малайзійський літак, вчинили Іловайський котел та інші злочини перед українською людиною, нацією і людством.

На жаль, максима глобальної триєдності «людина—нація—людство» прозвучала з вуст нового Президента США не дуже обнадійливо.

Не знаю чим, але початок першої половини XXI сторіччя мені нагадав початок другої половини XX. Можливо, очікуваннями змін, які тепер називають перезавантаженням.

Можливо, біфуркаціями подій.

Тоді славний американський повоєнний генерал Д. Ейзенхауер, звільнившись з посади командувача військами США в Європі, повернувся переможцем додому і висунув свою кандидатуру від республіканців на пост президента.

Прийшов і переміг. Ба, більше, як у Союзі не применшували роль «другого фронту» в перемозі над Гітлером, водночас возвеличуючи геній генералісимуса Сталіна, на велике здивування інавгураційну промову нового президента США чи не вперше в історії СРСР та ще в розпал холодної війни було надруковано в центральній газеті, здається, «Ізвєстіях».

За період, коли ти учень восьмого класу середньої школи і до часу, коли тобі за 80, можна багато забути.

Але я досі пам’ятаю, як замучені брехливою більшовицькою пропагандою прості люди масово і з інтересом читали надруковане. Не тільки як чергове сподівання: «Захід нам поможе!».

А, головно, як заклик промовця: пора зняти розп’яте людство з Хреста! Його сприймали, як добрий знак на краще повоєнне майбутнє, на панування у світі правди і справедливості.

Сподівалися, як тепер кажуть, на перезавантаження. Але росіяни знову обдурили світ, розвели всіх, як сліпих кошенят.

Чи не був надто наївним бойовий генерал, що вітався специфічним жестом складення рук долонями до себе. Чи не шкода, що не кулаком грізного Трампліна?!

Вітання, притаманне Ейзенхауеру, запам’яталося землянам, адже відтак певною мірою стало властиве Папі Римському Івану Павлу ІІ.

Але, як свідчить історія, справа не в повторенні добрих вітань, а в недопущенні повтору недобрих вчинків.

Очевидно, генерал не знав, що напередодні нового року радянські кадебісти «допоможуть» Фіделю Кастро під носом США перетворити Кубу на острів «свободи».

Світ не знав, що в них велика практика зi створення цілого «Архіпелагу ГУЛАГ».

Але чому зараз так безвідповідально все забуто, що переодягнені Росією загарбники під кубинських «революціонерів» змогли стати в ХХІ сторіччі передвісниками кримських «зелених чоловічків».

Мало хто з львів’ян і нині знає, що сім’ї вбитих під час перевороту на Кубі совіцьких офіцерів отримували у Львові квартири.

І хто знає, що невдовзі на Кубу з Одеси «моряки-аграрники», «інженери машинно-тракторних станцій» у трюмах везтимуть ракети, присипані пшеницею?

І мало хто знатиме, що нині родини загиблих в Україні, Сирії чи деінде, аби «захистити» нових диктаторів — прихильників «русского міра», Росія знову «ощасливлює» житлом родичів виконавців «інтернаціонального долга», але вже з анексованих і мілітаризованих фондів кримськотатарського народу.

Легко забуто цілий імперсько-загарбницький традиційний алгоритм держави-терориста, яка далі руйнує сьогоднішній світоустрій!

Коли сильні світу почують і припинять волання розіп’ятих?

Отож кілька запитань. Чи є щось нове під Сонцем в авантюрах російського імпершовінізму, окрім зміни місця на Землі, де далі, на жаль, реалізуються злочинні агресивні схеми держав-терористів та їхнiх, зі схибленою психікою вождів?

Скільки ще потрібно людських жертв в Україні, Грузії, Сирії, аби світ переконався, що за умов глобалізації гібридної війни на ілюзію перетворюються навіть добрі обіцянки зняти людство з Хреста, якщо не припиняються злочини агресивних світу цього розпинати «неугодних» за їхні ідеї національного відродження?

За таких обставин чи не єдиний ноосферний шлях зняти розіп’ятих із Хреста — це якомога дружніше допомогти живим його нести, і не на Голгофу.

Не можна вдосконалити систему, не вийшовши з неї. Лишень із розповідок літературного барона Мюнхгаузена відомо, що він сам себе за волосся витягнув з болота.

Єдина гарантія не впасти на Хресній дорозі до нового якісного переродження — перестати копати ями для інших; особливо тих, що тільки спинаються на власні ноги.

Єдиний спосіб втілити в життя аксіологію своєї ідеї — це не розстрілювати чужу, гідну людини, нації й цивілізованого світу.

Визнайте це, люди і народи, та допоможіть донести світові сенси зовсім не громадянської боротьби українців на Донбасі! Це усуне сумніви щодо потреб економічних (і не лише) санкцій світового співтовариства проти агресора.

Коли сильні світу почують і припинять волання розіп’ятих: де ті духовно-інтелектуальні еліти, де ця країна та її лідери, в якій вони при владі та готові перервати традиційно-злочинні російські схеми, захищені потужним атомним арсеналом? Чому не тільки злочинці, що затаїлися в Ростові, а й благополучний світ, обдурений російськими «дезами», насолоджується затишком диванів, рівнем життя, ніяк не може усвідомити, що на Майданах, в АТО українці йшли і йдуть на смерть «за нашу і вашу свободу»? Чи не тяжко грішить «золотий мільярд», облаштовуючи свій добробут і залишивши українців на Хресній дорозі до свободи самих без належної допомоги, вимагаючи від них разом iз Росією дорожньої карти щодо реалізації Мінських домовленостей?

Зрозуміймо: ми всі пливемо в хиткому човнику до небуття.

Соціогуманізм має бути захищеним євроатлантичною військовою потугою і справедливим правосуддям за вчинені злочини, поширення неправди і всіх видів людиноненависницької ідеології — нацистської і комуністично-більшовицької.

Нікому не вдасться «вмити руки» і за глобалізацію гібридної війни, якщо її, не дай Боже, розпалять ті, що зачислили себе не тільки до сильних світу цього, а ще в період холодної війни по-фарисейськи призначили себе борцями за «мир во всём мире». І тут, якщо байдуже споглядати, вичікуючи, можна спізнитися.

Стратегізувати складові національної Ідеї України

Четвертий рік iде кривава війна — справді вітчизняна, народна, визвольна. У ЗМІ засвітилися візії закінчення війни на Донбасі, запропоновані Кіссінжером, Мотелем, Пінчуком, Марчуком, але не чутно планів українського уряду.

Чи не тому недипломатично заговорив німецький посол в Україні, адже досі не оприлюднено ні стратегії розбудови національної держави, ні деокупації та відбудови тимчасово загарбаних територій.

Очевидно, що насамперед не обійтися без стратегії розвитку України, без визначення пріоритетів національної ідеї, її безпеки, серйозного духовного очищення та сумлінної якісної праці кожного.

Ми прагнемо в Європу, але не адаптовані до дефініцій: інститут меценатства, інститут власності, довіри, медіації, трансакцій, ощадності тощо.

У нас ще донедавна не було інституту волонтерства, досі нема стратегем (плану дій) соціально-економічного розвитку.

Яку Україну, власне, ми хочемо побудувати, чим зшити націю, нема ідеологічних засад державотворення, як їх стратегізувати, задіяти механізми тяглості розвитку, його сталості.

Чи досягнемо ефекту синергійності в розбудові національної держави, децентралізуючи відродження культури або соборності України без урахування споконвічних складових її національної iдеї?

Деокупація, реінтеграція Донбасу — це довгострокове впровадження рекультрегіоналізації як процесу інтегральної українізації духовно-інтелектуального середовища, рекультивації території, а головно — потолоченої нації, євроінтеграції її вільної людини у вільний світ.

На потребу рекультрегіоналізації ми звертали увагу давно, неодноразово і до окупації.

Однак наші очільники, свідомо чи несвідомо, дозволили антиукраїнським відцентровим силам звести нанівець основи ідеологічного забезпечення державотворчих процесів, які б ґрунтувалися на духовно-інтелектуальних засадах і загальноукраїнських інтересах, що гармонійно акумулюють такі стратегічні пріоритети національної Ідеї — Україна: соборна, українська, гідна людини, нації та цивілізованого людства.

Ці пріоритети комплексно охоплюють як видимі (просторово-територіально ідентифіковані) величини, так і невидимі (духовно-інформаційні, соціально-психологічні, світоглядні) компоненти соборності, українськості; як національні, так і загальнолюдські цивілізовані вартості.

Саме таку демократичну державу українці будують, шануючи загиблих і живих героїв, що віддають у наші дні життя за гідність і свободу України.

Тобто за українську Україну, ексклюзивно — самодостатню, свідому своєї національної ідентичності, як й українців — соборних, увімкнених в загальнолюдські цінності та адекватних викликам національного самовизначення.

Відкриймо очі зазомбованим споконвічним «братерством»

Нинішній світовий тренд державного управління такий, що систему чи то глобальних, чи локальних процесів щораз уважніше пропускають через якісні фільтри. Навіть новообраний президент США Трамп влаштував публічне обговорення кваліфікацій майбутніх міністрів.

Потужний винахід минулого сторіччя в гуманітарних (соціальних) науках — системний підхід — дав економічній науці, окрім структурно-функціонального підходу до досліджень суспільних процесів, іще важливий імператив, який не завжди в Україні адекватно і своєчасно використовуємо.

Йдеться про потребу звернути більшу увагу на якісне вдосконалення третьої складової будь-якої системи — її емерджентності — як відповідності структур покладеним на них функціям.

Ми маємо залучити емерджентність як канал якісного поліпшення соціальних систем та імператив їх приведення до належного рівня ефективного виконання своїх функцій.

Нинішній механізм його реалізації вимагає якісного зсуву функцій Української держави до потреб нації не через бажане Москві розмиття її ідентичності, денаціоналізації, зросійщення, нищення структур УНІ, для якої Кремль — ворог №1.

А шляхом якісного вдосконалення саме цієї третьої складової на будь-якому рівні соціальної системи України, патріотично пам’ятаючи, що її удосконалення — невід’ємні від світового контексту.

І життя жорстко і жорстоко підтверджує цей імператив, починаючи від безпекової діяльності ООН, де Рада Безпеки не може гарантувати світовий порядок, коли Росія, як постійний її член, стає агресором проти іншого члена ООН.

Тоді стане можливим припинити подальшу недопустиму бездіяльність ООН, що може спричинити глобальну гібридизацію як незвідано-своєрідну нову реальність Третьої світової війни, апокаліптично-трагічні наслідки якої передбачити не важко, а пробачити — неможливо, бо нікому буде це робити.

Та це не оправдовує внутрішні дії поліції в Україні, система якої, приміром, не може захистити людину, чи систему судів, структури яких чомусь виправдовують злочинців.

І так далі, аж до управління промисловими об’єктами, коли інтелект особи-управлінця працює не на розвиток діяльності підприємств нафтогазового комплексу чи вугільної промисловості.

Адже в його голові — офшори, а не інтереси країни. І деякі українські міста російськомовні не тому, що в них не живуть українці, їх нація не єдина, а тому, що їх імперія встигла криваво денаціоналізувати, порушивши код нації.

Аби далі не спекулювати на наслідках шовіністичних злочинів, їх треба припинити, найперше, вивівши з України загарбницькі війська.

І для того так званої проукраїнської урядової політики замало.

Потрібні українська політика уряду, санкції проти Росії і ефективна допомога Україні. А відтак — належне духовне і національне відродження.

Лише усунувши ідейний камуфляж і пропагандистські російські «дези», виймемо ніж з тіла не тільки України, а й інших країн, де двоголовий мутант і в третьому тисячолітті щодень точить кров, довбе ребра і серце розбиває.

В Україні консолідувати соціум мають не окремі нещасні випадки, а стале всенародне усвідомлення того, що в унітарній Українській державі функціонує духовно-інтелектуальна, культурологічна основа національної Ідеї, відповідний її інформаційно-правовий супровід.

Для живих і ненароджених діють аксіоми: державні символи (Герб, Прапор, Гімн) України — це древні знаки соборного народу, Україна — єдина, неподільна; її питома мова — українська і державна.

Її національна Церква — одна, незалежна ні від політичних внутрішніх чвар, ні від провокацій агресивних сусідів.

Лише тоді зрозуміємо: якщо церковні лаври належать служителям, які не встають при вшануванні у ВР полеглих захисників нації, то з емерджентністю суспільства як системою недопрацьовуємо.

Тоді, нарешті, гідно ідеологічно укріпимо позитивні моменти тяжкої долі українського державотворення, зросійщення і зрозуміємо потреби дерусифікації нації, декомунізації країни і рекультрегіоналізації Донбасу.

Відкриємо очі багатьом, іще зазомбованим фарисейством споконвічного «братерства», оманливо пролонгованого Єльциним Великим договором.

Після його зради Путіним справжня інтелігенція Росії (якщо така залишилася), може, візьме частину провин за зраду й на себе.

Це допомогло б інтелектуалам світу активніше реагувати на брязкіт зброєю неофюрера, що провокаційно навіює страх війни, яка може трансформуватися у Третю світову.

Аби не наступити на граблі глобального самознищення

З іншого боку, й еліти та уряд України для себе, Росії і решти світу мають очистити заяложене слово «гуманний», допомігши зрозуміти парадигмальний масштаб поняття «соціогуманістичний» як наш новотвір, що має не лише український вимір і сенс.

Український фронт гібридної війни вимагає розвести смисли секондхендівської допомоги, тобто т.зв. «гуманітарки» для бідних, гуманітарної політики держави (освіта, наука, медицина, культура тощо) і піар гуманітарних конвоїв агресора, його нібито гуманітарних коридорів для терористів-найманців.

Урешті, нових соціогуманістичних засад парадигми бінарного (двовалентного) захисту та розвитку і людини, і нації (націй), їхнього буття на своїй, але загарбаній землі; відтак вільного майбуття у вільному розмаїтому колі народів, в якому шекспірівське «бути» нині для України — не награне, а архіважливе і доленосне, яке вдень і вночі випробовується кров’ю.

Отже, на часі є комплексні дослідження теоретико-методологічних засад формування в Україні нової політики, яка б ґрунтувалася на соціогуманістичній парадигмі паритетного захисту прав людини і нації; на колективній євроатлантичній оборонній системі вільного світу.

Водночас не виносила б на маргінес ні історію, ні подвижників української iдеї як споконвічної мрії корінного народу, що дав назву національній державі.

У центрі Європи українцям не так потрібен євровіз, як натовська захисна парасоля.

Зрозуміло, що допоки ми в полум’ї війни, нас цураються, але й без нас під парасолю — ризики. Без них не обійтися по сусідству з осатанілим агресором.

Однак за цих умов НАТО, вочевидь, даремно легковажить оборонним потенціалом країн Балто-Чорноморської дуги, а ЄС — східноєвропейським сегментом своєї політики.

Лише консолідовано, при відповідній політичній волі уряду, залучивши громадський сегмент спільноти, зможемо донести світові насущну потребу спільної боротьби та наше бачення стратегії й тактики її переможного закінчення.

Світ мусить дослухатися до попереджувальних сигналів українців про загрози анексій та ідеологем «русского міра» — новітніх імпершовіністичних кайданів рашизму ХХІ сторіччя, — аби не наступити на граблі глобального самознищення.

Степан ВОВКАНИЧ,

доктор економічних наук, професор

Друкована версія