Три крапки...
Я дивлюсь на Майдан.
На Майдан, вiд людей перекритий.
Я дивлюсь на Майдан,
Мов крiзь сiрий i мутний екран,
Обгорiлий в кутках
І невинною кров’ю политий.
І лютневi «плюс три»
зiгрiвають порожнiй Майдан.
Полiцейськi авто
повдягали вогнi гостро-синi.
Перекрито шляхи,
всi машини поглинув капкан.
Серед крапель гвоздик
бродять люди — розгубленi тiнi,
Що крiзь рамки пройшли
на режимно-державний Майдан.
У Хрещатiм Яру,
де народнi зтiкалися рiки,
Де дiлили на всiх
І надiю, i дим сигарет,
Громадянка Землi
знову п’є заспокiйливi лiки,
Витираючи пил, що вкриває коханий
портрет...
І пiд крики «Ганьба»
до софiтiв повзуть посвiтитись,
Не на поклик душi,
а тому, що закладено в план,
Полум’янi борцi за iдеї свого
«общєпiту»,
Що з Майдану прийшли,
щоб для iнших закрити Майдан.
За стiною бiйцiв
недоторканi i недосяжнi,
Повиймавши iз хвиль
кiлограми розморених тiл,
Застовбили Майдан,
i великi машини вантажнi,
Захистили вiд всiх
їх важкий, недоторканий тил.
Вони множать на «нуль»
найщирiшу iз лагiдних нацiй
І свободу сумну
так старанно заковують в лiд,
Здивувавши весь свiт каталогами е-декларацiй,
І бiжать на фуршет
святкувати свiй владний прихiд...
Витирає портрет сивочола матуся без шапки.
На Майданi вiтри витирають сльозинки в очах.
І здається чомусь,
що зависли на ньому три крапки,
І не знаємо ми, чи на жаль,
чи, скорiше, на страх...