«Можна красиво розповідати, але насправді за всім цим стоїть важка праця»
— Валерію, ви з п’яти років граєте на скрипці. Вам не набридло?
— Це мій обов’язок — робити серйозну справу з дитинства. Якщо ти не звик iз раннього віку, то буде погана взаємодія з інструментом. Краще раніше починати, тож я дуже радий, що почав вчасно, бо потім жалкував би все життя. Я не заздрю тим, хто почав пізно.
— Першу скрипку пам’ятаєте?
— Першу скрипку купили батьки, досі на ній граю, чудовий інструмент. Батьки зробили все, щоб я нічого не потребував і серйозно присвятив себе музиці. Звісно, купили інструмент, зважаючи на тодішні можливості, але вона досі у хорошому стані. Про це можна красиво розповідати, але насправді за всім цим стоїть важка праця, насамперед батьків і педагогів, а потім уже самої людини, що грає на музичному інструменті. І, звісно ж, немає правил, канонів, усе індивідуально. Я ріс в атмосфері постійної зайнятості з педагогом, постійних стремлінь до досягнення, і це не можна назвати нормальним для цього віку. Але як у спорті, так і в музиці потім за доброго збігу обставин усе це можна приємно подати. Хоча я довгий час не зовсім розумів, що я роблю, усвідомлення приходить пізніше.
— Не протестували проти такого дитинства?
— Мабуть, були різні моменти. Але я вдячний батькам за все. За те, що мама змушувала і вселила бажання працювати. Так, вдячний, хоча це тяжка праця, звісно, дуже кропітка, це певні обмеження.
«Музикант, що не розвивається, — це тяжкий випадок»
— Скрипаль Ґідон Кремер казав, що жодна техніка не важлива, якщо граєш без душі. Як на вашу думку, наскільки все-таки важлива техніка?
— Щодо Ґідона Кремера, якого я маю честь знати особисто і навчався в нього, то ця людина — великий музикант, величезна особистість світового масштабу. Він настільки комплексний, що слово «душа» безпосередньо в його випадку поєднане з такою кількістю інших елементів, що я б не мислив так однозначно. У випадку Ґідона Маркусовича переважає гра неймовірно продумана, розумна й інтелектуальна. Загалом приємно, коли музикант грає на сцені та людина в залі щось відчуває, це складові — душа, емоція, все має бути вивіреним, продуманим. Але найголовніше — професіоналізм і справжнє вміння робити свою справу, що більше емоцій, то більше це може здатися непрофесійним виконанням, бо лише емоціями не візьмеш. Хоча без них теж не можна, це має бути математично продумана суміш, що дає ефект. Ну й треба постійно розвиватися, бо музикант, що не розвивається, — це тяжкий випадок. На мене особисто Ґідон Маркусович дуже вплинув.
— Яким саме був вплив Ґідона Маркусовича на вашу творчість?
— Він мене критикував, ще й як! Як він не може не критикувати? Він — великий скрипаль. Я сприймав критику як від Педагога, як від Учителя, як від Ментора, і це мені дуже допомогло. Він закликав не просто до унікального ставлення до деталей, він закликав відкинути міф, що ти талановитий, що ти хороший. Посеред кого хороший? Своєї сім’ї, серед концертної зали твого міста? Де хороший? Що означає — хороший? Закликав до того, що все відносне, треба знайти себе, знайти сенс своєї власної музичної діяльності. Я за це йому дуже вдячний, хоча це був момент не дуже приємний як для будь-якої молодої людини, що грає на інструменті з усієї сили. Це, можливо, дещо боляче, але це просвіта. Я навчався в нього, він кликав і грати, і вчитися.
— Можна сказати, що 1999 рік, коли ви здобули навчальний грант на конкурсі в Іспанії, став для вас переломним?
— Це точно. Наша музична спільнота мені б не дала такого поштовху, і найголовніше — не дала б зрозуміти, куди мені розвиватися. Бо тут є стеля, якої немає на Заході, у Штатах. Там є й неймовірна конкуренція, тож, безумовно, особливо 1999 року, це була необхідність. Переломний чи ні — я не впевнений, бо в моєму житті було кілька переломних моментів? Я, можливо, ще не дійшов до найбільшого з них. Переломний момент — це коли ти сам, перебуваючи в пошуку, відкрив щось. Суто географічний і віковий — так, але музичний — ні, оскільки я досі ще перебуваю в музичному розвитку у висхідному векторі. Коли відбувся злет і ти вже, так би мовити, на автопілоті, це переломний момент. Але, щоб дійти, потрібно злетіти — технічно, інтелектуально — тут цілий комплекс. 1999 рік — це був насамперед виїзд за кордон, поява нових педагогів, яких потім було багато.
— Які тоді найважливіші творчі моменти виділяєте для себе?
— Ті, що пов’язані з усвідомленням себе як музиканта. Насамперед ідеться про відповіді на запитання, хто є та людина, що грає на сцені, що вона вносить у загальний музичний контекст, картину — українські чи закордонні — що являє собою ця індивідуальність? У нас звикли, що ми добре граємо, до нас прийдуть і нас робитимуть. На Заході такого немає, і це величезний урок, який ми зобов’язані вивчити і вивчаємо, приїжджаючи туди. Там потрібно, щоб ти був багатогранною особистістю і сам себе зробив, не просто добре грав чи був дуже талановитим — цього недосить.
«У музиканта проблема одна — ми починаємо дуже себе любити»
— Ви сказали, що в Україні існує «стеля», як гадаєте, з чим це пов’язано?
— Це пов’язано з тим, що в Україні грати класичну музику непрестижно: грошей в оркестри, в побудову нових залів, у гастролі, в солістів не вкладають. Де «стеля»? «Стеля» — це сісти в оркестр, якщо така «стеля», то відповідно і рівень такий. Солісти в нас є, в кожній країні є всесвітні герої, дивлячись із чим порівнювати. Проте так, він може вважати себе солістом, і правильно робить. Але порівняно iз солістами на Заході його ніхто не знає.
Я ніколи не орієнтувався на місцеві лаври, на якісь місцеві регалії і місцеву славу, бо розумів, що є орієнтир західний, якщо ти відомий там, то це справжня популярність. Якщо ти хочеш бути відомим, то тоді треба ставити дуже високу планку. Солісти в нас є, але ці солісти грають з п’ятьма основними оркестрами й особливо не виїжджають, якщо виїжджають, то грати з оркестрами класу С, іноді B, і в дуже унікальних випадках виходять на рівень класу А. Щоб із ними грати, треба або там жити, або мати справжню кар’єру — справжню, невигадану. І знову наголошу, це неабияка робота — кар’єра на Заході просто так нікого не чекає. У мене тверезе оцінювання власних позицій, і це добре, бо в музиканта проблема одна — ми починаємо дуже себе любити і вважати, що ми вже всього досягли. Тож треба побільше самокритики, загалом здорової оцінки.
— Як на самооцінку вплинуло те, що про вас зняв фільм Бруно Монсенжон «Валерій Соколов. Природжений скрипаль», скільки вам тоді було років?
— Мені було 17 років. Це все просто моменти з життя, з біографії, я не дуже реагую на них. Переважно це була величезна відповідальність і мені було дещо важко з цим жити, бо мене раптово виплеснуло нагору, на велику хвилю. Водночас це був поштовх до знайомства із серйозними людьми, що потім мені сказали, що потрібно робити в житті і що просто так на міфі чи таланті не виїдеш. Якщо так порівнювати, то музикант — це не просто індивідуальний підприємець, це ціла компанія, в якій мають існувати всі інгредієнти для успішного ведення справи. У мене таке уявлення, тим паче тепер. Сьогодні треба себе перевигадати — якісь нові напрями, бо ж усі грають концерти Чайковського.
— Наш видатний композитор Євген Станкович присвятив вам Третій концерт для скрипки. Як народилася ця присвята?
— Народилася вкрай просто — я дуже люблю музику Євгена Федоровича, він видатний літописець нашого часу, людина, яка відчуває і розуміє, що таке скрипковий тембр, звук. Він пише під неймовірним натхненням, його музика перетинає всі межі, можливо, щодо Заходу, то недостатньо. Я вирішив, що саме час дізнатися, як це — працювати з композитором і що таке новонаписаний концерт. Я звернувся до Євгена Станковича з такою пропозицією, і він зацікавився, не відмовив, і в нас вийшло непогано. Я записав усі три концерти Станковича. Проект вийшов, з одного боку, дуже цікавим, а з іншого виявився таким своєрідним емоційним поштовхом, от у музиці Станковича саме емоція важлива. Євген Федорович — визнаний геній, слава Богу, що він погоджується на експерименти.
«Це дуже складно — привезти українські концерти»
— За кордоном грали концерт Євгена Станковича?
— Ні, це дуже складно — привезти українські концерти, можливо, з часом зіграю. Насправді ніхто не цікавиться географічним розташуванням, цікавляться іменем, приходять на ім’я. Ґідон Кремер може дозволити собі грати будь-які концерти, бо приходять на Кремера, хай що він грає. Потрібен комерційний проект, наприклад український вечір, щось треба придумати. Я поки що не грав. Головне, зробили диск.
— Тобто за кордоном імена наших композиторів не дуже знають?
— Ні, імена знають, але так само знають і решту композиторів — англійських, французьких. Але з погляду Заходу — це частина спадщини сучасної музики. У нас в Україні трохи інший підхід: відсутність комерційності, натомість емоційність, у нас усе на зв’язках, ієрархії будується. Там такого немає, тамтешня ієрархія — диригент, композитор, соліст.
— Де ви переважно нині мешкаєте і працюєте?
— У Німеччині часто буваю, живу там, а також у Харкові. А щодо концертів, то я роблю свою кар’єру — вийшов на рівень найсерйозніших європейських та азійських оркестрів, з поганими або середніми не граю зовсім. З Америкою ще треба трохи почекати. Я не прагну в комерційну еліту, в мене свій шлях, на сьогодні я вже грав iз провідними диригентами світу — з Цинманом, з Ашкеназі, з Маррінером, Темиркановим та іншими. Щоправда, ще не грав із Дютуа, наприклад. Найвищий рівень, коли ти граєш із великим диригентом постійно, не важливо, з яким оркестром. Диригента кличуть, він телефонує і запитує, чи не хочете зі мною зіграти турне містами Європи?
— У Харкові ви проводили фестиваль камерної музики. Чому перестали?
— Так, у Харкові проводив фестиваль, але перестав через те, що не вистачило грошей. А ще не було хорошої зали — це як новий трамвай на старі рейки. Має бути бодай якась картинка, щоб люди розуміли, куди вони вкладають чималі гроші. Це був великий фестиваль із серйозними європейськими іменами.
— Відновлювати не плануєте?
— Ні, я вже не хочу організовувати концертні програми.
— Цього року ви виступатимете в Україні з Національним камерним оркестром «Київські солісти». Які плани щодо концертів?
— Дуже конкретні і це тішить, що є план щодо солістів, кількості концертів, програми перебування в Україні. Цього я прагнув кілька років, я втомився грати з ранку до ночі, на це потрібно стільки сили, особливо на переїзди.
Хочеться приїхати в одне місце, відпрацювати кілька повноцінних репетицій, заглибитися, наприклад як тепер. У нас є чудовий мобільний колектив, не симфонічний оркестр, а камерний, що легкий на підйом. Є вже люди, що зголосилися безплатно приїхати до Києва, бо зацікавилися містом, оркестром, співпрацею зі мною.
Є план на виїзд за кордон на кiлька концертів, але ще будувати й будувати, було б добре записати якийсь пристойний концерт наприкінці року. Ну й якийсь пристойний фестиваль провести на території України — літній, iз хорошою атмосферою, морем, щось приємне для душі — такий європейський контекст мого сезону з оркестром. Більше завантажувати себе в Україні я не хочу, бо моя основна робота там, на Заході. Тут я все роблю безплатно і в задоволення.
— А за кордоном які плани?
— За кордоном у мене постійна робота. Ну, це два різні світи — тут і там — і між ними немає жодного місточка.
