Секрети хорового співу... Чому один хор відомий та довговічний, а інший узагалі за рік-два розпадається? Такі питання хвилюють автора вже чимало часу, і тема виявилась не такою простою, як думалось.
Столичний хор «Київська Русь» був створений 15 років тому. І весь цей час це велика життєдайна сила в Міському центрі ветеранів. Концертні програми тут дуже насичені.
І репетиції, розспівування постійно два рази на тиждень по дві години. І люди в хорі поважного віку. Але завжди повний склад на концерті й повний зал людей. І завжди щирі слова подяки.
І це важливо, бо ж колектив і працює саме за оте щире людське спасибі. Їздили раніше в Молдавію, в Білорусь. У листопаді минулого року виступали у столичному санаторії «Перемога».
Узагалі зараз більше працюють у межах Киева та області.
Хористи інколи дивуються, як серцем прикипіли до народної пісні. Колектив дружній і дисциплінований. І хоча є чимало нових гарних співців, та взірцем для всіх є ті, хто прийшов сюди 15 років тому.
А це були, в основному, солісти з інших хорів, які розпались з тієї чи іншої причини. Прийшли сюди за оголошенням. Стали проводити перші репетиції. Спочатку було шість жінок. День за днем напрацьовували методику, репертуар.
Хор згодом уже налічував 50 осiб, iз них 10 — чоловіки. Мали свої народні костюми спочатку. А згодом отримали нові від центру.
Зараз спільними зусиллями пошили нові строї, знову нові гарні костюми. У «Київській Русі» нині 36 хористів, усі пенсійного віку.
Раніше не було комп’ютерів, супутникового телебачення, люди тягнулись до пісні. Потім був трохи спад. Зараз знову все повертається.
Оте надбання, той спадок від діда-прадіда кличе, зве, примушує згадати історію і традиції. Найпопулярніші, звичайно, народні пісні.
Солістка хору Тамара Пахомівська, якій уже 80 років, каже:
«Я молодію від співу, а голос стає все кращим і кращим. З великим задоволенням ходжу на репетиції, а люди завжди дуже дякують за спів. І задля цього вартує жити. І працювати».
Гарна пісня перевертає все єство, душу людини. Йде очищення, з’являється чудовий настрій.
Поряд з класичною музикою, яка заспокоює, бо має позитивні для людини частоти, так само і народна пісня впливає на гармонію почуттів.
Раніше, ще в сиву давнину, хори були лише при церквах. У книзі Буття про це описано в розділі Неємія. Були цілі поселення співців. Вони співали пісні похвали Творцеві.
«Українська пісня! Хто не був зачарований нею. Хто не згадує її як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим», — писав Олександр Довженко.
«Ми постійно в пошуку гарної пісні, — говорить Наталя Мороз, диригент і керівник хору. — Життя плине швидко, змінюються уподобання. Зараз розучуємо пісні на слова Луценка. Вони гарні. У них наче намальована картина. Тут природа і людина йдуть поруч».
Пані Наталя констатує:
«У нашому колективі багато сильних солістів. Але нам поталанило не лише з голосами, а й з концертмейстром. Він багато років грав у хорі імені Верьовки. Працював з великим майстром А. Авдієвським. Віктор Миколайович Шпаков — дуже відповідальна людина, прекрасний музикант. Усе своє життя віддав музиці».
Наталя Костянтинівна Мороз закінчила консерваторію. Грає на піаніно та гітарі.
Вона учениця добре відомого в Україні знавця фольклору, керівника хору «Роксоланія» та «Червона калина», викладача університету ім. Т. Г. Шевченка Івана Акимовича Павленка.
В неї ще і в Гореничах є хоровий колектив «Гореничі», яким вона багато років опікується.
Хотілося б тут згадати і колектив «Дарничанка», який так само віддано веде свою концертну діяльність для людей Київщини, йому цьогоріч — 55 років.
Різниця лише в тім, що за віком там у середньому люди 45 років.
Звичайно, з молодшим колективом працювати простіше. Керівник цього хору — заслужений працівник культури, професор Андрійчук Петро Олександрович. Він уже 38 років несе тут свою почесну службу.
Як художник не може не малювати, як письменник не може не писати, так і справжній артист хору не може не нести спів до людини.
Це його покликання — виховувати піснею в молоді повагу до старших. Або ж стати пересторогою в якихось необдуманих вчинках.
Як добре, що вони є, ось такі люди, які самовіддано діють у такій найважливішій сфері людського буття, як культура.
Людмила КИРИЧЕНКО, журналiст
