Проєкт системи оповіщення Полтавської тергромади розроблять за 1 копійку: чому така ціна?
Проєкт системи оповіщення Полтавської територіальної громади обійдеться місцевому бюджету в 1 копійку. >>
Світ його не спіймав: чому молодий полтавець попри успіх за кордоном повернувся до України
22.02.2017
Дізнавшись, де Олексій навчався, йому одразу запропонували очолити філію міжнародної компанії. (Фото з особистого архіву Олексія НАКАЗНОГО.)
«У 19-й школі Полтави, де я навчався, про мене не згадають нічого видатного — окрім футболу, мене тоді нічого не цікавило, — 26-річний Олексій Наказний розповідає свою життєву історію з посмішкою.
— Коли її закінчив, не розумів, чого хочу в житті, — мабуть, подібне буває з багатьма 17-річними. Тому й Полтавський університет економіки та торгівлі обрав через те, що він був розташований найближче від мого дому. Пізніше прийшло усвідомлення: щоб чогось досягти в житті, потрібно багато вчитися».
Менеджмент, якого навчався хлопець, захопив його одразу. Тож уже перший семестр, практично не напружуючись, він закінчив із хорошими оцінками.
Після цього подумав: якщо докласти трохи більше зусиль, можна навчатися ще краще.
І таким чином закінчив бакалаврат із «червоним» дипломом. Після 4-го курсу з’явилася можливість продовжити навчання в Латвії. Олексій — із небагатої сім’ї, батьки не могли витрачати шалені кошти на синову освіту. А
ле в ту пору навчання в Латвії було не набагато дорожчим, аніж в Україні. Так на сімейній раді було вирішено, що Олексію краще все ж поїхати туди.
Навчання як пригода
«Окрім усього, я все життя мріяв подорожувати. Тож першою моєю самостійною подорожжю стала поїздка до Риги, — продовжує розповідь мій співрозмовник. — Проблема була в тому, що погано знав англійську — далося взнаки те, що належним чином не навчався в середній школі. А серед викладачів було багато іноземців, окремі предмети викладали англійською.
Це змусило мене засісти за її поглиблене вивчення. До того ж мав і розмовну практику, оскільки в нашому гуртожитку мешкало багато студентів-іноземців. Я провчився в Ризькому університеті півтора року, після чого випала нагода поїхати на навчання ще до однієї країни. Ви, мабуть, чули про програму обміну студентами ERASMUS. Так от, мені дали на руки список десь із 40 вишів iз різних куточків світу, і я мав вибрати один із них».
— Після роздумів і вагань ти вибрав турецький виш?
— Так, бо мав знайомих, котрі там навчалися. Окрім того, мене запевнили, що турки недосконало знають англійську (сміється). Але коли я приїхав до Стамбула, то був просто ошелешений: тут, у філіалі американського університету, де читав лекції сам Барак Обама, був значно вищий рівень викладання! Згідно з Болонською системою, ми самі обирали предмети, які хотіли б вивчати. Викладачів підбирали, орієнтуючись на запити студентів, навіть якщо в групі було всього кілька осіб. Я віддав перевагу маркетингу. Викладав його Пінар Келич — людина, котра свого часу просувала L’Oreal у Парижі (наразі, як відомо, це світовий лідер в індустрії краси). Пану Пінару нині 65 років, він серед моїх «фейсбучних» друзів. За кордоном, до речі, всі викладачі — твої друзі.
Перший іспит я провалив. Як ми звикли складати іспити? Щось визубрив, щось списав із підручника — ніяких власних думок. Там усе навпаки. За тиждень до іспиту тебе ознайомлюють із реальною проблемою в галузі маркетингу, а ти маєш пропустити її через себе, знайти шляхи її розв’язання і розповісти про все англійською мовою. Уже наступний екзамен я склав добре. До речі, навчання в турецькому виші коштувало 18 тис. доларів на рік.
Але я не лише навчався безплатно, а ще й отримував щомісячну стипендію від Євросоюзу в розмірі 600 євро. Це добряче допомагало. Тому що Стамбул, у якому 20 мільйонів населення, — дуже дороге місто для проживання. Я провчився в Туреччині півроку. А потім у Латвії захистив диплом. До речі, довго не міг визначитися з його темою. Що не виберу — професор говорить: нікуди, мовляв, не годиться, все це вже давно доведене, немає новизни. Я мучився-мучився — і врешті обрав тему «набір персоналу».
Усім зрозуміло, що саме від персоналу залежить успішність компаній, але як підібрати потрібних людей? Мені цікаво було розібратися, за яким принципом набирають на роботу людей у різних країнах. Скажімо, в Японії головним мірилом служить гороскоп — мене це дуже дивувало. Коли я прокинувся в день захисту диплома, то довго стояв перед дзеркалом і навіював собі, що в мене найкраща тема і що я просто вражу викладачів своєю ерудицією й упевненістю в собі. Чого-чого, а упевненості в собі під час захисту диплома мені й справді не бракувало. Після мене диплом захищала ще одна полтавчанка.
Вона потім розповідала: «Заходжу, а викладачі про тебе розмовляють: так, тема, мовляв, заїжджена, але як він її захищав!» У результаті мені поставили найвищий бал. Після цього дійшов висновку, що так і в житті: якщо в тобі присутня внутрішня впевненість, ти можеш змусити людей повірити в те, у що віриш сам. До речі, я перепробував різні системи оцінювання знань. У школі починав із 5-бальної системи, а закінчив 12-бальною. У Ризькому університеті було 10-бальне оцінювання, а в Полтавському та Стамбульському вишах — 100-бальне.
— Олексію, навчаючись за кордоном, ти примудрявся ще й багато подорожувати.
— Справді, загалом побував у 16 країнах, 39 західноєвропейських містах. Там усе це реально, адже кордони відкритi. Скажімо, долетів літаком із Риги до Стокгольма за 7 євро (тоді євро було еквівалентним 11 гривням). А щоб доїхати з Полтави до тодішнього Комсомольська, де жила дівчина, з якою зустрічався, мав викласти 100 гривень. Тобто за кордоном злітати до іншої країни дешевше, аніж у нас з’їздити до іншого міста.
У Туреччині сприймали за турка, в Іспанії — за іспанця, але почувався там чужим
— Знаю, що ти жив і працював у Німеччині та Іспанії.
— Повернувшись із Латвії в Україну, зрозумів, що хочу займатися бізнесом. І тут у мене з’явилася можливість поїхати до Німеччини: в мого приятеля була там своя веб-студія, і він запропонував попрацювати в нього. Так я опинився в баварському місті Бамберг (його називають німецьким Римом) під Нюрнбергом. Прожив там кілька місяців. Складність була в тому, що в Баварії німці не виявляють бажання розмовляти з тобою англійською мовою.
Якось ми хотіли підключити iнтернет, так майстер заявив, що не знає англійської. Довелося замовляти послугу з допомогою жестів... А загалом моїх друзів, із якими навчався в Латвії, доля розкидала по всьому світові. Один із них живе й працює в Іспанії. Якось сказав йому, що ще не був у цій країні, а він відповів: «Так приїжджай!» Я проживав у надзвичайно красивому місті-курорті Аліканте, що розкинулося на узбережжі Коста-Бланка біля вод Середземного моря. Окрім того, об’їздив, мабуть, пів-Іспанії, побував на Канарських островах (уявіть собі, там 328 діючих вулканів!).
— При цьому в тебе не виникало бажання осісти за кордоном, де, як кажуть, більше можливостей для самореалізації?
— Найпоширеніше запитання моїх друзів: чому ти, мовляв, не залишився за кордоном (усі ж хочуть «злиняти» з України)? Знаєте, все це на рівні відчуттів: у гостях добре, а вдома краще. Провівши деякий час у Латвії, Туреччині, Німеччині, Іспанії, багато подорожуючи, зрозумів, що не хочу жити в чужій країні. У мене така зовнішність, що в Туреччині мене сприймали за турка, а в Іспанії — за іспанця. Але я не почувався там своїм, розумієте? І коли повертався в Україну, на душі було настільки радісно. Хоча, здавалося б, за кордоном я їздив ідеальними дорогами.
А тут трясусь на вибоїнах — і готовий цілувати їх: я вдома! Звичайно, коли довго варишся в наших реаліях, іноді стає сумно, хочеться одержати якусь нову емоцію — тоді їду за кордон. Але потім мені ще більше хочеться повернутися. Це не піддається якомусь логічному поясненню.
— Отже, ти вирішив зайнятися бізнесом у рідному місті. Можеш пригадати свій перший бізнесовий досвід?
— Коли я навчався в Латвії, то разом із приятелем, також полтавцем, з’їздив на екскурсію до Польщі. А звідти повернувся до Полтави — якраз були зимові канікули. І от по дорозі додому мій приятель підкинув ідею: давай, мовляв, торгувати соснами. В салоні автобуса ми розписали бізнес-план. Поїхавши в лісництво, взяли одразу сто сосен. Увесь двір нашого приватного будинку був застелений ними.
Зайняли місце на базарі, дивимося — і лiворуч, і праворуч приблизно по 10 конкурентів, і ціни в них нижчі за наші. І от уявіть собі: лишається два тижні до Нового року, а в нас жодну сосну не продано. І ми починаємо гарячково ворушити мізками. З якою проблемою стикається людина при купівлі новорічної красуні? Очевидно ж, із проблемою доставки. І ми подумали, а чому б не оголосити про сервіс доставки сосен додому? Це ж логічний хід.
Ми додали до вартості сосен якихось 10-20 гривень і таким чином розпродали всі сто штук. Полтавці були дуже задоволені — телефонували нам навіть наступного року й замовляли сосни. Згодом цю ідею ми подарували хлопцям із нашого бізнес-клубу. Повернувшись із Німеччини, вирішив реалізувати один бізнес-проект. Я згадав, що в Туреччині купував німецькі джинси за 80 гривень, а в Україні якийсь незрозумілий бренд тягнув на 350—400 гривень.
— Різниця колосальна.
— Проте мене цікавив швидкий обіг коштів, тож я робив ставку не на роздрібну торгівлю, а на оптову. Домовившись із кiлькома підприємцями, позичив у батьків грошей і полетів до Туреччини. Там теж мав кумедну історію. Випадково познайомився з власником міжнародної транспортної компанії «Карго Євро», і той, дізнавшись, де я навчався, одразу ж запропонував очолити філію компанії в Харкові.
«За гроші не переживай — матимеш зарплатню близько двох тисяч доларів», — пообіцяв мій новий знайомий. Та я відмовився, пояснивши це тим, що не можу зрадити свої внутрішні відчуття. У мені, мовляв, живе дух підприємництва, і я хочу його реалізувати. Доставивши 200 кілограмів товару до Полтави, більшість джинсів віддав до одного з магазинів на ринку. І тоді стався його підпал — таким чином усі мої джинси згоріли.
Я розумів, що вимагати грошей від людини, котра й так постраждала, адже в неї згоріло набагато більше товару, не можна. Тож почав думати, як вийти з цієї ситуації, щоб усім було комфортно. Домовилися, що я поїду з тією жінкою-підприємцем на Сорочинський ярмарок, допомагатиму їй продати решту свого товару — і в такий спосіб поверну гроші, що згоріли. У результатi я нічого не заробив, проте нічого й не втратив, окрім часу та ще власних зусиль. І одержав досвід: зрозумів, що торгувати одягом — то бізнес не для мене.
Рівень нашого мислення відповідає кількості грошей, які ми заробляємо
— Хтось інший після такого гіркого досвіду опустив би руки.
— Але не я. Ще в Латвії завів зошит, куди записував усілякі бізнес-ідеї, якi мені сподобалися. Однією з таких ідей була московська франшиза — мобільна автомийка Fast and Shine. Мені захотілося реалізувати цю ідею в Полтаві.
— І в чому ж її суть?
— Бачите, помити автомобіль можна не лише водою, а й спеціальним засобом. Це дуже класна штука, я й свою автівку ним мию. Так от, я домовився з керівництвом кількох торговельних центрів і на паркінгах організував свою суху автомийку. Одна бригада працювала й на виїзді: мила автомобілі біля офісів, ресторанів, удома в клієнтів. Складність була в тому, що люди з недовірою ставилися до новинки, потрібно було постійно доводити, що цей спосіб працює, що він безпечний. Однак за рік я зумів вивести автомийку на хороший рівень. З усіма клієнтами був у добрих стосунках, вони мене поважали.
Але сталося так, що два роки тому помер мій батько... В нього на ринку була точка, де він реалізовував сантехніку. Таким чином, я мав вибирати, чим займатися далі. І вибрав сантехніку. А тому змушений був продати автомийку. На горизонті одразу ж намалювалися чотири покупці, серед них — мій адміністратор. Троє готові були заплатити всю суму, адміністратор, навпаки, не готовий.
Він просив дати йому можливість розрахуватися в розстрочку. І я погодився: мені хотілося допомогти молодому чоловіку, дати йому шанс. Зрештою, так і не отримав від нього всієї суми. Та найобразливіше те, що автомийка після зміни власника через півроку «прогоріла» й закрилася. При мені ж вона приносила прибуток уже з першого дня. От тоді я зрозумів, що не всі можуть бути підприємцями. А якщо точніше, справжніх підприємців — лише два відсотки.
— Наскільки мені відомо, ти полюбляєш відвідувати таку собі «тусовку» полтавських молодих підприємців.
— Так, мені подобається ділитися iз собі подібними й учитися — я одержую натхнення від кожної такої зустрічі. Ще коли в мене була автомийка, мене неодноразово запрошували до бізнес-клубу. Прийшов, дивлюся — 17 осіб зібралося. Нічого собі! Наразі в нас зустріч щочетверга.
Однією з форм роботи бізнес-клубу є майстер-класи: ми запрошуємо успішного підприємця, і той розповідає історію свого успіху. Окрім того, проводимо воркшопи, під час яких охочі виступають зі своїми бізнес-ідеями перед інвесторами.
— І багато людей уже розжилося на інвестиції?
— Два 19-річні хлопці отримали 500 тисяч гривень на створення окулярів віртуальної реальності «Паралель». Кілька осіб можуть похвалитися тим, що одержали менторство й запустили свої проекти. Місія нашого клубу — надихати й допомагати в організації бізнесу. Кожен тут ділиться своїми досягненнями, і тебе це стимулює.
Окрім того, вислуховуємо й проблеми, які виникають у роботі того чи іншого підприємця, після чого оголошуємо мозковий штурм. У такий спосіб люди одержують цінні поради. Загалом у нашому бізнес-клубі ми дійшли висновку, що рівень нашого мислення відповідає кількості грошей, яку ми заробляємо.
— А наскільки успішний твій сантехнічний бізнес?
— Цей батьків бізнес був дрібним. Я ж знайшов кількох важливих для мене партнерів, став дистриб’ютором Слов’янського заводу «Тореласт» у Полтавській області. Існує вислів: якщо твого бізнесу немає в iнтернеті, отже, його немає взагалі. Таким чином, я вийшов у соцмережу, що одразу ж підвищило ефект від бізнесу на 30 відсотків. Поки що не відкриваю своїх магазинів — обмежуюся точкою на ринку.
Завдяки цьому ціни на мою сантехніку доступні, що, сподіваюся, дещо полегшує життя людям із невисоким достатком. Вважаю, що мій бізнес успішний. При цьому не стверджую, що це справа всього мого життя, але поки що мене все влаштовує. Хоча маю й інші бізнес-ідеї і навіть бізнес-плани, які хочу реалізувати. Звичайно, ринок у Полтаві в’ялий. Тут існує засилля монополій, дуже важко ввірватися новому бізнесу. І все ж я переконаний: реалізуватися в Полтаві можна. А тим, хто рветься за кордон, я б порадив слухати себе й не зраджувати свої внутрішні відчуття.
