Приклад того, як треба любити Україну і її історію, як потрібно шанувати свій рід, від діда-прадіда, продемонструвала черкаська письменниця Валентина Коваленко.
«Отак я живу. Це — моє багатство. У цій старій хаті — особливий дух. Ряднини домоткані купила у наших самгородських бабів. Стару скриню забрала з села, бо в ній мої родичі зберігали дерть. Я їм віддала під цю справу стару ванну. Донька Люда розмалювала — і вийшло отаке диво — згадка про мою бабу Ганну», — щиро й тепло написала на своїй сторінці у «Фейсбуці» пані Валентина. За її словами, скриню її бабі Ганні дали у придане, коли 1933 року вона заміж виходила. Від голоду була пухла, і дід Федь привів її у свою сім’ю, врятувавши від лютої смерті. Пані Валентина каже, що у своїй нинішній хаті сама пошпарувала піч і розмалювала її. Тепер у тій печі пече пиріжки, пироги, паски...
«Прядка, глечики, старі лампи, праски, купа вишитих рушників і скатертин — все це та інше збирала роками», — веде далі Валентина Коваленко. Наголошує, особливо дорожить сервантом, який відкупила в сусідки зі свого рідного села Самгородок Смілянського району: його колись зробив своїми руками її хрещений батько Федун.
«Особлива реліквія — портрет мого прадіда Кирила Євенка, який шістнадцять років відбув у засланні. Його намалював під час заслання якийсь талановитий німець ще у 1953 році. А ще маю псалтир більш як сторічної давності: цей спадок мені — від другого мого прадіда Панаса Головченка», — наголошує пані Валентина. Недавно Валентина Коваленко стала лауреатом літературної премії імені Михайла Масла за збірку поезій «Приворот-зілля». Цю премію на Черкащині присуджує за високохудожні твори про українське село, її людину та природу, про працю на землі Драбівська районна рада та держадміністрація, за підтримки Черкаської обласної письменницької організації.
Пані Валентина — кандидат педагогічних наук, член Національної спілки письменників, лауреат Всеукраїнської літературної премії «Благовіст» та обласної літературної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка. Вона — депутат обласної ради, була викладачкою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, свого часу очолювала обласну організацію Спілки письменників, а після Революції гідності керувала ще й Черкаською обласною радою. У її письменницькому доробку — більш як 15 художніх та наукових книг.
Ця жінка — щира у своїй любові до рідної України. Її дитинство та юність пройшли в селі Самгородок. Тож саме село вона називає своєю духовною основою й переконана, що воно живить її душу, звідти жінка черпає свою емоційну, життєву та художню енергію. Пані Валентина зізнається, що коли потрапляє до мами в рідне село, то старається побувати й на господі своєї баби Ганни та діда Федя. Походити біля їхньої старої хати, адже там народилася, там проходило дитинство, там слухала бабусині казки, там корову пасла.
«Як зараз бачу бабину піч. Крізь сон чую, як у печі сичить вогонь, а баба тихо воркоче кочергами, акуратно переставляючи казан із галушками. А потім дід Федь лагідно гукає нас із сестрою: «Коцюпаночки, вставайте, будемо їсти!» — усміхається пані Валентина, поринаючи у спогади про своє дитинство. Каже, любила бабине горище, де був ткацький верстат, видовбане з дерева корито та сама скриня, дана бабусі у придане, яка нині знайшла місце в її хаті. Із Самгородка її коріння. І вона цим дорожить та прагне, аби не розірвалася ниточка, яка поєднує її із землею, з якої пішла у світ. Тому в теперішній своїй оселі й зберігає родинні обереги.
«Я взялася вивчати свій родовід і дійшла до шостого коліна. Кажуть, якщо людина до сьомого коліна знає свій родовід, вона стає сильнішою», — говорить Валентина Коваленко. Вона зізнається, що помiж зібраних старовинних речей її роду й цієї обстави їй затишно у своїй хаті. Бо, здається, самі пращури оберігають цей лад.
Користувачі соцмереж із захопленням сприйняли пост Валентини Коваленко. У відгуках вони пишуть, що в її хаті «живе українська душа».
