Бабу Люду (так її шанобливо називають) практично щодня можна застати у волонтерському куточку, облаштованому на Центральному залізничному вокзалі у Дніпрі. Вона тут уже давно своя. Як і в обласній клінічній лікарні імені Мечникова, де з початком бойових дій на Донбасі днями і ночами рятують життя українських воїнів. І в опіковому центрі, навіть до військової частини в селищі Черкаському, що в Новомосковському районі, спромоглася навідатися. І це — у свої 87. Саме таким, стверджує баба Люда, є її справжній вік. Хоча за паспортом вона аж на п’ять років молодша.
Маму втратила в день свого народження
«Тоді молодь примусово відправляли на лісоповал, ще кудись. І щоб туди не потрапити, ми будь-якими шляхами зменшували свій справжній вік», — розповіла мені Людмила Григорівна.
Життя її змалечку не жаліло. Маму вона втратила в день свого народження 10 січня 1930 року, жінка померла після пологів. А батька розстріляли як «ворога народу»... Сирітська доля — не мед, та маленька Люда жила, як кажуть, усім смертям на зло. Як пригадує, було навіть таке, що під поїзд хотіла кинутися. Коли ж, їдучи в кузові вантажного автомобіля, перекинулися в кювет, то й узагалі днів 25 у комі перебувала, а в лікарні провела тоді аж цілий рік. «Живу так довго по волі Божій», — каже баба Люда.
Практично все життя баба Люда прожила в селі. Спершу — у Знаменівці Новомосковського району, а потім — в Орлівщині, де працювала у піонерському таборі обласної міліції, який ще називали «генеральською дачою». Тодішні високоповажні особи залюбки сюди заїздили. З міністром внутрішніх справ Радянського Союзу, вихідцем iз Дніпропетровська Миколою Щолоковим баба Люда, як згадує, була мало не на «ти», добре знала й українського міністра Івана Гладуша, разів чотири заїздив до них на Орлівщину і Володимир Щербицький.
«Душа болить, коли бачу українських воїнів...»
Стосунки з власною родиною у баби Люди не склалися. Через непорозуміння з єдиною донькою життя стало нестерпним, тож мусила піти з дому. Ночує в Дніпрі де прийдеться, останнім же часом знайшла прихисток у волонтерському куточку на Центральному залізничному вокзалі.
«Душа болить, коли бачу тут постійно українських воїнів, які нас захищають. Захищають свою землю, свою Україну, український народ... Я ніде у світі не змогла б жити, окрім своєї Батьківщини», — говорить мені Людмила Григорівна і відразу якось світлішає.
Цілими днями жінка на вулиці збирає пожертви — по суті, просить милостиню. Коли ми з нею зустрілися, назбирала вже гривень 250. Але жінка навіть думки не припускає, щоб витратити їх на себе. Більшу частину коштів витрачає на продукти харчування, які передає українським воїнам. Передусім тим, які опинилися на лікуванні після поранень. Отож у Дніпрі бабу Люду називають не інакше як «легендарним волонтером».
Нещодавно й баба Люда отримала на знак вдячності цілу посилку з Полтавщини. «Подяка й уклін людям, які поважають і цінують наших захисників! Вклоняюся цій бабусі», — написала на своїй сторінці у «Фейсбуці» вдячна мама українського воїна. Як виявилося, її син, який воює вже два роки, їхав додому в короткострокову відпустку. Геть втомлений і виснажений опинився у волонтерському пункті на залізничному вокзалі у Дніпрі, де завжди і гарячого чаю наллють, і обігріють. До геть змерзлого воїна підійшла баба Люда і стала йому розтирати закляклі руки доти, доки пальці не заворушилися. Той навіть знітився, а згодом, зворушений увагою старенької жінки, розповів про це своїй мамі. А та захотіла подякувати за людяність волонтеру бабі Люді...
