...П’ять років тому, щойно закінчилася декретна відпустка, Оксана приїхала до Києва.
З чоловіком життя не склалося, в селі на рідній Черкащині роботи не було, а двох дітей — 12-річну Софійку й трирічного Сашка — годувати треба.
Тож покинула доньку та сина на свою матір i подалася до столиці.
«Ким я тільки не працювала — прибиральницею, продавцем, посудомийкою, кондуктором, пакувальницею. Бувало, на двох-трьох роботах «пахала» одночасно. Ще й на житлі економила: вдень талончики в тролейбусі продаю, а вночі мию посуд у ресторані. Іноді до подруги забіжу помитися... Мріяла про чисту постіль і нормальний сон. Дітей місяцями не бачила», — згадує жінка.
Зараз Оксані — 37. До рідного села повертатися поки що не планує, бо там роботи, як і раніше, нема, а забрати дітей у місто нікуди — великих статків, які б дозволили не те що купити, а бодай орендувати нормальне житло, не заробила. Що далі? Про це жінка старається не думати, бо ті думки страшать...
На жаль, історія Оксани не поодинока. Так сьогодні живуть чимало сімей: діти — сироти при живих батьках, а батьки крутяться на кількох роботах далеко від дому, аби прогодувати своїх нащадків.
Ці безправні трударі тішаться зарплаті «в конвертах» та ліжко-місцю в брудному вагончику, а про пенсію не думають, бо «до неї ще треба дожити». І не помічають, що час минає дуже швидко, діти-«сироти» виростають i так само їдуть «вкалувати» до великих міст або за кордон. Чи є вихід із цієї ситуації?
Про це ми говоримо з радником голови Вишгородської райдержадміністрації з питань захисту прав найманих працівників Степанією Сідляр.
«На будовах Київщини, на базарах офіційно заробічан нема»
— Степанiє Григорiвно, внутрiшня трудова мiграцiя (заробiтчанство) — болюча проблема, зокрема й особисто для вас. Ви не приховуєте, що теж свого часу були заробітчанкою...
— Це справді так. У 2006 році я приїхала до Вишгорода. Працювала завскладом у будівельному управлінні, потім — радником голови райдержадміністрації. Що таке заробітчанство, відчула на собі — знаю його з холодного вагончика, де щурі бігають. Боляче від думки, що десь люди й досі так живуть — у бараках без будь-яких побутових зручностей, чоловіки й жінки разом, різного віку й соціального статусу...
Внутрiшня трудова мiграцiя виникла в часи масового скорочення (знищення) власного виробництва як сільськогосподарського, так і промислового. Десятки мiльйонiв працездатного населення вiд безнадiї, безгрошiв’я та бiдностi мiгрували по всьому свiту та великих містах України.
Кожному державному чиновнику, кожному народному депутату за мiсцем їхньої працi створюють умови для їхнього життя та побуту за кошти платникiв податкiв, бо ж, як свого часу справедливо сказала Маргарет Тетчер: «У державi немає iнших грошей, крiм грошей платникiв податкiв».
Отже, за логiкою здорового глузду, свiдомостi та власної совiстi, кожен державний чиновник, вiдповiдальний за внутрiшню економiчну полiтику, повинен зробити двi речi: по-перше — створити загальнодержавну програму трудової зайнятостi населення та механiзм її реалiзацiї, враховуючи реалiї сьогодення; по-друге — створити банк облiку внутрiшнiх трудових мiгрантiв. На жаль, хоч гiрко це визнати, за 25 рокiв незалежностi анi першого, анi другого пункту немає, не було i скоро не буде.
Змiнюються уряди, одну полiтичну трiскотню замiнюють iншим полiтичним пустослiв’ям, але для результату потрiбна праця. Праця важка, щоденна та послiдовна, а не її iмiтацiя. Імiтацiя на виходi дає нуль. А нуль показує, що на українськiй землi, де 3/4 — чорноземи, 75 відсотків населення живе за межею бiдностi. Нуль показує, що навiть пiсля пiдвищення мінімальної заробітної плати одна година працi в Українi коштує 20 грн., у Польщi — 80 грн.
Українським заробiтчанам, якi працюють по всьому свiту, на запитання своїх роботодавцiв «Як ви до такого докотилися? Адже у вас робочi мiсця можна створювати на кожному клаптику землi», крiм зневiри i слiз, i вiдповiсти нiчим. Але вiдповiдь дає нам стара, як свiт, притча.
До Господа Бога прийшли євреї i кажуть: «Господи, ти Українi дав майже весь чорнозем свiту, а нам тiльки пiсок. Як нам жити?». Господь мовчить. Прийшли голландцi й кажуть: «Господи, ти дав Українi таку родючу землю, а нам глину. Як нам жити?». Господь мовчить. «Та не мовчи, Господи», — кричать вони. «Ви ще не знаєте, яких я їм дав правителiв», — вiдповiв Бог.
Найболючiшим питанням внутрiшньої трудової мiграцiї є невизнання на державному рiвнi, що мiграцiя молодого працездатного, репродуктивного населення з усiма його наслiдками є.
Немає облiку внутрiшнiх трудових мiгрантiв. Працездатне населення, яке в пошуках заробiтку приїжджає в Київську область, оскiльки саме тут легше знайти роботу, зареєстроване за мiсцем проживання, а не працi.
Вiдповiдно, на будовах Київщини, на базарах, на ремонтах i будiвництвах дорiг у столицi їх (заробiтчан) немає. Вiдповiдно, немає калiцтв, смертей та iнших наслiдкiв, немає i крапка. Але по всiй Українi в найменшому населеному пунктi такий облiк є. Є облiк дiтей-сирiт при живих батьках, є облiк матерів-одиначок при живих чоловiках, є облiк недоглянутих старих батькiв, тодi як їхнi дiти доглядають чужих батькiв по всьому світу — вiд Австралiї до Польщi.
«Пiдвищення «мінімалки» для бiльшостi людей принесло не радiсть, а страх»
— Степанiє Григорiвно, на вашу думку, пiсля пiдвищення мініальної зарплати з 1600 гривень до 3200 заробiтчани повернуться додому?
— Насамперед ми повиннi пам’ятати, що працездатне населення, яке мiгрувало в цей час i до сьогоднi, мiгрувало не вiд низьких зарплат, а вiд повної їх вiдсутностi. Чи чули ви на якомусь «круглому столi» чи громадських слуханнях за участю державних чиновникiв будь-якого рiвня проект по конкретному населеному пункту про кiлькiсть створених робочих мiсць, зокрема у виробничiй галузi, оскiльки саме виробництво створює додаткову вартiсть?
Економiчний розвиток держави — це органiзм, якому можна допомагати розвиватися, створювати умови для розвитку, i це дасть позитив, дасть результат. Паперовi накази, розпорядження навiть найвищих осiб держави, на жаль, призначити зарплату не можуть. Зарплату можна тiльки заробити, i зростати вона може на процент зростання економiки. А тому пiдвищення «мінімалки» до 3200 гривень для бiльшостi людей принесло не радiсть, а страх: що буде?
— Які наслідки матиме трудова міграція для країни і особисто для самих заробітчан?
— На превеликий жаль, потрібно визнати, що частина людей, які виїхали на заробітки, з різних причин додому не повертаються. Як наслідок — руйнуються сім’ї, діти ростуть без батьків, а села й невеликі містечка втрачають робочі руки. Заробітчанський хліб — нелегкий, не кожен здатний нести цей хрест. Пияк чи ледар на заробітки не поїде, бо він там нікому не потрібен. Їдуть активні, здорові, молоді люди, які хочуть і можуть працювати. І це біда. Лише гарантована робота вдома здатна зупинити цей відтік працездатного населення, без якого «глибинка» приречена на вимирання.
Ніхто не їхав би в безвість, якби мав роботу вдома. З рідних домівок на чужину людей погнало безгрошів’я. Заробітчанство — не вибір, а нужда. От і погоджуються трудові мігранти на будь-яку роботу, від якої відмовляється місцеве населення. Без офіційного працевлаштування, з нижчою зарплатою й нестерпними умовами проживання та харчування. А ті, хто отримують зарплати «в конвертах», поки що не розуміють, що юридично — це марно прожиті роки. Коли покоління сьогоднішніх заробітчан досягне пенсійного віку, люди сповна відчують усю трагедію свого становища. Нинішнє заробітчанство — це таке собі рабство XXI сторіччя.
— То яким ви бачите вихiд, чи є свiтло в кiнцi тунелю?
— Вважаю, що необхідно створити механізм обліку трудових мігрантів, це буде вигідно й для того міста, де вони працюють (бо збільшується дохідна частина бюджету), і для самих людей, які не почуватимуться чужими на своїй землі. Коли я спілкуюся з заробітчанами, які працюють в Італії, Греції, Канаді, вони розповідають, що місцева влада йде назустріч трудовим мігрантам, створюючи осередки для їхнього повноцінного життя. Вважаю, що зокрема Вишгородщина здатна виробити модель соціальних гарантій трудовим мігрантам, яку зможуть використовувати в усій Україні. Зараз ми над цим працюємо.
