На Прикарпатті колишній ДАІвець вражає людей віртуозною грою на трембіті

08.02.2017

Микола Василевич: «Мені не вірили, що можу зіграти на трембіті пісню». (Фото з архіву Миколи Василевича.)

Колишній прокурор Волині Андрій Гіль нещодавно розповів мені, як він, працюючи в Генпрокуратурі, в групі, що розслідувала злочини Павла Лазаренка, поїхав у службове відрядження до Німеччини.

І в готелі зранечку почув українську мелодію, що доносилася з вулиці.

Пішов на звук — і зустрів троїстих музик із Коломиї, які тут гастролювали, а у вільний час давали концерти ще й на вулицях.

Керівник ансамблю Микола, дізнавшись, що він з Волині, розповів вражаючу історію своєї родини, доля якої тісно переплетена з Волинню.

Його сім’ю наприкінці 40-х років репресували і вислали до Сибіру. Мама вже була вагітна ним.

Винахідливі волиняни врятували життя не тільки його родині, а й усім засудженим їхнього вагона.

Вони виготовили спеціальні «патронташі» — пояси з маленькими відділеннями-комірчинами, в які понапихали шматочки сала та сухарів.

Завдячуючи цьому провіантові ніхто із їхнього вагона не помер від голодної смерті по дорозі на каторгу. А ті волиняни згодом стали ще й хрещеними Миколи.

«Духопелив» усе життя, а на пенсії...

Почувши цю зворушливу історію, кинулася шукати цього артиста в Коломиї. У відділі культури Коломийської міськради перебрали всіх артистів приблизно такого віку і з таким іменем.

Але мого героя, на жаль, знайти не вдалося. Все-таки пройшло часу та часу від того відрядження Андрія Гіля до Німеччини.

На всяк випадок залишила свій телефон коломийчанам. Через кілька днів мені зателефонував чоловік, який сказав: «Добрий день, я Микола».

Вже через кілька хвилин стало зрозуміло, що не той це Микола, хоч за віком ніби збiгається.

Теж музикант, такого ж приблизно віку, і навіть у Німеччині бував, але народився він на своїй Гуцульщині й родина його репресована не була.

Так випадково я познайомилася з Миколою Василевичем — цікавою і неординарною людиною, відомим артистом оригінального жанру, який віртуозно грає на трубі, тромбоні, а на простому дерев’яному мундштуку може утнути будь-яку пісню.

Він — лауреат багатьох всеукраїнських і навіть міжнародних конкурсів. І головне, що підкупило найбільше, — пан Микола у 63 роки освоїв ще й гру на трембіті.

На цьому гуцульському інструменті, який важко уявити в якості концертного, він теж може заграти практично будь-яку мелодію.

— Я переграв у всіх ресторанах Івано-Франківська, коли був студентом педінституту. Був знайомий з Миколою Мозговим, він тоді працював в обласній філармонії в ансамблі «Беркут» і теж підпрацьовував у ресторанах. Зустрічався з Володимиром Івасюком, коли у 1974 році він приїздив на концерт. А на скількох фестивалях довелося побувати! — з приємністю згадує ті роки пан Микола.

За своє життя якими оркестрами він тільки не керував, починаючи з армійського: і заводським, і «петеушним», і в педучилищі відкрив відділ духових інструментів.

А в 48 років надумав служити в міліції і до 2010 року керував iще й оркестром ДАІ, завойовуючи призові місця на різних фестивалях і об’їжджаючи практично всю Україну.

Здається, вже так награвся за своє життя, що на пенсії можна було б і відпочити.

Та треба знати вдачу Василевича! Він не просто не перестав грати, а в поважному віці освоїв ще один інструмент — трембіту. І не просто освоїв, а став віртуозом.

Його трембіта грає під інструментальний супровід «Гуцулку Ксеню», «Рідна мати моя», «Два кольори», «Осіннє золото» та багато інших хітів української естради.

Задумав зіграти Гімн України — зробив! На фестивалі «Карпатське коло» в Шешорах виконав «Ще не вмерла України» за 1 хвилину 15 секунд, за що потрапив у книгу рекордів Карпатського краю.

Він поки що єдиний в Україні, кому ця мелодія Вербицького підкорилася на трембіті. Його кличуть на фестивалі, дні міст, на різноманітні корпоративні заходи.

У свої 66 років він може за добу своєю «Славутою» поїхати в іншу область на якусь урочистість, відіграти й того ж дня повернутися додому, трохи поспати, а зранку — знову в дорогу.

«У трембіті важко потрапити у потрібний звук. Дерево не хоче піддаватися»

— То так здається, що це просто — грати на трембіті. Багато хто навіть із духовиків каже: «Та запросто». Взяв, а звук видути не може. Прийнято вважати, що на трембіті грають тільки основні тони. А щоб заграти пісню — не вірили. Приїздили хлопці зі Львова, Києва подивитися, як я то роблю. Коли вчився, то починав грати шматочками. У трембіті важко потрапити у той звук, який треба. Дерево не хоче піддаватися. Але хто дуже хоче, той зможе, — ділиться секретами майстерності Микола Василевич.

— У мене це вже третя трембіта. На першу після концерту в Кременці хтось наступив і пошкодив. Були саме американці в гостях і попросили їм подарувати. Я довго шукав свою трембіту у горах, об’їздив багато районів. Не кожен може зробити хороший інструмент. Гуцул шукає в горах громове дерево (в яке влучила блискавка. — Ред.), зрізає його, і років 5-10 воно просто неба мусить сушитися. І тільки тоді вже береться до роботи.

Я знайшов чудового майстра в Яворові на Косівщині — робить суперові трембіти. Ми заливали її спеціальною оливою, привезеною з Італії, тоді затягуються всі дірочки й трембіта звучить краще. Якщо мочити інструмент водою, то він через півроку згниє і короїди з’їдять. Треба тільки олію або самогон брати. Мене часто запрошують у Буковель. Я там не просто граю. Я мушу розповісти туристам про свій край, для чого потрібна трембіта, показати, як на ній заграти.

У житті пан Микола — великий оптиміст. Він народився у День святого Миколая і цього дня в його оселі весело навіть без спиртного.

Збираються друзі-музиканти на «баль» поспілкуватися, поспівати. Господар любить куховарити і пригощати своїми наїдками компанію. Дружина подовгу гостює в доньки, яка живе в Німеччині, так що доводиться самому все робити.

— У мене стоїть коньяк «Наполеон» ще з 1986 року. І горілка радянська є, бо я її не п’ю. Не курю, не п’ю, але дівчат люблю! Бо якщо ще їх не любити, то для чого тоді жити? — жартує артист. — На кожен Святий вечір ми з друзями сідаємо в машину, їдемо на перевал, там вечеряємо і повертаємося в Коломию. Така в нас традиція. Як каже мій син-священик, не все у цьому житті вимірюється грошима. Основне — бути людиною. Навіть коли в ДАІ працював, намагався робити так, щоб людям злого не чинити. Тому й тепер спокійно живу у своєму місті й можу спокійно дивитися в очі людям. Живу, як совість підказує. Допомагаю церквам, люблю свою родину, друзів і музику.

Ось такий він, не той Микола, якого шукала в Коломиї. Можливо знайдеться й інший, про долю якого теж хотілося б написати...

ЦІКАВО ЗНАТИ

* Звук трембіти чути на відстані понад десять кілометрів.

* Гуцульська трембіта занесена до Книги рекордів Гіннесса як найдовший музичний інструмент у світі. Зазвичай її довжина сягає трьох метрів, проте трапляються екземпляри завдовжки й вісім метрів. Важить трембіта приблизно півтора кілограма.

* Це зараз трембіту називають музичним інструментом, а від початку вона була своєрідним засобом зв’язку в гірській місцевості. За її допомогою вівчарі в горах «спілкувалися» із селом та між собою. Через трембіту вартові повідомляли про наближення ворога. Спеціальними сигналами розповідали про сільські новини: народження дитини, весілля або смерть людини. Нерідко звуки трембіти допомагали зорієнтуватися в горах тим, хто заблукав.

* Для гуцулів трембіта — не тільки «мобільний телефон», а й годинник (за допомогою неї та сонця визначали час), і барометр (за звучанням трембіти досвідчений чабан міг визначити, якої очікувати погоди, особливо добре інструмент відчуває дощ та грозу).

* Виготовлення трембіти — справа непроста. Спеціальним чином загартоване дерево треба розчахнути навпіл одним ударом (якщо це не вдалося, справа, вважай, змарнована), а вже потім вручну вибрати серцевину. Потім тоненькі «шкаралупки» (товщина стінок трембіти всього кілька міліметрів) скріплюють березовим клеєм та обмотують корою. 

Друкована версія