У вчителя перерв не буває

У дитинстві, коли відкривалися тисячі шляхів-доріг, могла стати ким завгодно! Тетянчина мама бачила доню економістом, а численні знайомі пророкували: бути їй дизайнером. Але доля вперто підказувала зовсім інше призначення. Тетяна зростала у родині військовослужбовців, а це означало, що на тебе чекають постійні роз’їзди — переїзди. 

«Моя перша школа — то північ Комі АРСР, — пригадує Тетяна Вікторівна. — Потім була школа у селищі Білореченському Іркутської області — там вчилася з 5-го по 8-й класи. А завершувала навчання у місті Кіров — колишній В’ятці». Там Тетяна вступила до Кіровського педагогічного інституту. Бо, зізнається, у дитинстві її вчили такі вчителі, яких хотілося наслідувати і брати приклад. 

Утім, то лише розповідати про пережите легко, але на життєвому шляху бувало по-всякому. «За конкурсом я не пройшла до ВНЗ, — пригадує вчителька. — Мене «завалили» на творі. Та я не відступила, подала на апеляцію». І хоча граматичних помилок у творі не виявилося, «знайшли» синтаксичні огріхи. Здавалося, із мрією можна було попрощатися раз і назавжди. Та юнка виявила характер, недаремно у дитинстві серйозно займалася гімнастикою. Спортивний гарт знадобився, коли йшлося про омріяне навчання. Керівництво вишу взяло Тетяну на випробувальний термін. «А це означало, що мені дозволили вчитися, і це була перемога, — згадує Тетяна Вікторівна. — Першу сесію склала на «відмінно», була активним учасником студентського життя, виступала у танцювальному колективі». Тож про випробувальний термін настав час забути, адже у студентському середовищі Тетяна була своєю. 

Однокурсники обрали дівчину старостою, і вона навіть не уявляла, як це можна пасти задніх, адже студентське життя неповторне! Влітку, як і більшість тогочасних студентів, вирушала до будівельного загону. Дорога вабила студентів, які охоче влаштовувалися працювати провідниками у поїздах. У сучасних студентів — інші пріоритети, а для покоління Тетяни Мартиник це були звичні речі. «Разом з групою ми об’їздили Урал, Прибалтику, Кольський півострів, Архангельську область, — пригадує Тетяна Мартиник. — За гарне навчання мене залишили працювати на кафедрі викладачем, я навчала студентів-заочників». І знову поїздки, адже зі студентами довелося побувати на Одещині, в Кілії та Ізмаїлі. Стаж роботи у вищій школі пані Тетяни дорівнював семи рокам. 

А потім — переїзд до Львова разом із сім’єю, і... пошуки роботи, що тривали протягом десяти років. Спроби дістати місце викладача у Львівському університеті імені Івана Франка успіхом не увінчалися; не знайшлося місця і в загальноосвітніх школах... Та, напевно, так мало судитися, що Тетяна Вікторівна потрапила до спеціалізованої школи №5. І знову повторилася історія, як і в юності, коли студентку Тетяну взяли на випробувальний термін, а невдовзі вона сама викладала. Тетяна Вікторівна починала працювати у школі на групі продовженого дня, потім педагогом-організатором.

Нині пані Тетяна — вчитель першої категорії, викладає географію та біологію. Уже в перший рік роботи у школі Тетяна Вікторівна, як кращий педагог-організатор, отримала нагороду від мера Андрія Садового. А нині Тетяну Мартиник названо одним із переможців програми «Успішний педагог» (її другий рік поспіль втілює у життя Львівська міськрада). 

Тетяна Мартиник є автором інноваційної методики «Організація проектної діяльності учнів на уроках географії, біології, економіки, природознав­ства та в позаурочний час». Педагог вважає, що створення учнями проектних робіт стимулює практичну діяльність школярів, формує їхні соціальні, комунікативні, творчі навички. Тетяна Вікторівна переконана, що сучасна школа має усіляко допомагати учням відчувати себе впевненими, вміти адаптуватися до соціальних змін і криз у суспільстві. 

Цьому вчителю не цікаво працювати за шаблонами та трафаретами. Тетяна Вікторівна Мартиник використовує у своїй роботі, зокрема, методику музейних уроків. Вона встигає не лише блискуче провести уроки, а й взяти участь у міських семінарах. Та хіба лише у міських? Тетяна Мартиник — учасник міжнародних проектів «Освіта для сталого розвитку в дії» 2014-2015 рр. (Швеція); «Освіта сталого розвитку та демократії для населення» 2014-2015 рр. (Естонія — Україна). 

Утім найбільшим досягненням Тетяна Вікторівна вважає своїх талановитих учнів. Щороку її вихованці вступають на географічний факультет Львівського університету імені Івана Франка. «Найкоштовнішою перлинкою» називає свою ученицю Юлію Облогіну, випускницю 2015 року. Юля — переможниця усіх олімпіад, МАН, відмінниця. Педагог переконана, що зовсім скоро про дівчинку говоритимуть як про успішного науковця-географа. 

А взагалі, зізнається пані Тетяна, любить усіх своїх вихованців-бешкетників. «Сучасні діти непередбачувані, — розмірковує Тетяна Вікторівна. — Вони не такі, як ми. Вони розумні, прагнуть знати більше. Радітиму, якщо вдасться прищепити їм любов до рідного краю, до своєї країни. Не важливо, ким вони стануть, яку професію оберуть. Головне, щоб вони стали людьми з великої літери». 

«Кожен її урок — це цікава подорож, — так характеризує улюбленого педагога учениця Ольга Лек. — Тетяна Вікторівна шукає ідеї для проведення своїх уроків в iнтернеті, художній літературі та різних наукових виданнях. Тому що це набагато цікавіше, ніж постійні зубріння параграфів. Нам сподобалася її пропозиція: робити плани-конспекти замість звичайних, проводити уроки-конференції, музейні уроки, захисти проектів. Багато однокласників відчуло, що матеріал і справді краще запам’ятовується: цікаво, змістовно, ефективно». 

А ще діти називають пані Тетяну чудовим організатором. Ніхто не може з нею конкурувати, коли йдеться про організацію різноманітних акцій, екскурсій, майстер-класів, міні-конкурсів.

Напевно, не є випадковим, що пані Тетяна викладає саме у школі №5 імені Іллі та Іванни Кокорудзів, що має славну історію. З ініціативи Українського педагогічного товариства, завданням якого була освітньо-виховна робота серед молоді, у 1923 році організовано дівочі приватні гімназійні курси «Рідної школи», яку потім перетворено на дівочу українську приватну гуманітарну гімназію «Рідна школа». Впродовж 10 років гімназія розташовувалась у непристосованих для навчання приміщеннях. 27 липня — 1 серпня 1934 року директор І. Винар перевів гімназію у нове приміщення по вулиці Моджеєвській, 9. То був щедрий дар фундаторів Іллі та Іванни Кокорудзів, які придбали земельну ділянку, збудували і передали дівочій гімназії добре обладнане шкільне приміщення. 

8 вересня 1934 року гімназії надали ім’я Іллі та Іванни Кокорудзів. І хоча ім’я подружжя Кокорудзів тривалий час було в тіні, нині інформація про їхню меценатську діяльність одержала розголос. Ілля Кокорудз (1859—1933) родом з Яворова, що на Львівщині. Закінчив Львівську академічну гімназію та філологічний факультет Львівського університету. Опісля працював україністом у Бродах, Станіславові та директором Академічної гімназії у Львові. Був членом багатьох українських товариств, довголітнім головою «Рідної школи». З дружиною Іванною були скромними у побуті, проте щедрими меценатами. За заощаджені гроші, окрім будинку гімназії, купили кам’яницю на вулиці Листопада, 40, яку подарували товариству «Рідна школа». 

У збірнику «Рідна школа» вміщено спогади колишніх учнів — «рідношкільників». Саме вони через багато років із вдячністю промовляють: «Нехай знає світ довкола, що нас вчила «Рідна школа». Випускники зазначають, що у школах вихованців навчали кваліфіковані педагоги з глибоким почуттям національної свідомості. Це були жертовні люди, віддані справі, які ставили перед собою велику мету — дати дітям знання і виховати їх у патріотичному дусі. Колишня «рідношкільниця» Стефанія Юсько у своїх спогадах так відгукувалася про педагогів: «Це були люди високої ерудиції та високої культури, українські патріоти. Були вимогливими, але оцінювали своїх учениць справедливо, не існувало протекцій. Відмінну і добру оцінку було нелегко заслужити». 

Наприкінці кожного навчального року відбувалося спортивне свято на площі «Сокола-Батька», у якому брали участь вихованці всіх навчальних закладів «Рідної школи». Свято, за спогадами сучасників, відбувалося у присутності великої кількості гостей та починалося з молитви і благословення Андрея Шептицького. 

«Сумлінне ставлення викладачів до своїх обов’язків, гармонійне естетичне, релігійне, культурне, громадське виховання, національна спрямованість педагогічного процесу формували характери й особистості кожної з нас, — згадувала Стефанія Юсько. — Цьому значною мірою сприяв спортивний і патріотичний вишкіл у пластовому курені ім. О.Кобилянської та в підпільних гуртках ОУН, до яких належало багато гімназисток. У школі також активно працював спортивний гурток «Чорноморка», учасниці якого займалися вправами, гімнастикою, а взимку — санкуванням, ковзанами і лещетами». Гімназистки відвідували театри, концерти, літературний гурток. 

Колишня гімназистка Марія Крилошанська-Орач пригадувала, що вільного часу майже не було: «Перед Зеленими святами ми упорядковували могили Січових стрільців. Готували концерти до дня Шевченка, Франка, 1 листопада, Крутів і Базару. Нас виховували свідомими українками, і ми займалися усім від щирого серця». 

Марія Крилошанська-Орач у спогадах згадувала своїх товаришок, які загинули у сталінських катівнях. Рідну сестру пані Марії — колишню «рідношкільницю» — заарештували у 1947 році, а звільнили у 1955-му, після смерті «батька Сталіна». До того ж тривалий час не дозволяли повернутися до Львова... 

...Змінюються покоління, приходять нові наставники, та місія «Рідної школи» лишається незмінною. Славні традиції «рідношкільників» продовжують сучасні вчителі, і серед них — Тетяна Мартиник. Вона навчає з любов’ю, і діти це відчувають. А як може бути по-іншому? Адже у справжнього вчителя перерв не буває.