Олексій Павлов: Це немов якась ломка — тоді було все байдуже

— Олексію, на війну ви пішли добровольцем?

 

— Так. Спочатку мене не хотіли брати в армію. До війни я працював у Росії, коли почався розстріл Майдану, я був у Калінінграді, потім повернувся у Воронеж, тоді ще повістки мені не було. Потім я прилетів в Україну, отримав повістку, це було 30-31 березня 2014 року. Я десь півдня просидів на пункті збору, але зрештою там мені сказали, що я не підходжу, телефонували в Київ, там сказали — у резерв. Тож мене спорядили в резерв і не взяли.

Я ще тиждень ходив у військкомат, але нічого це не дало. І я знову поїхав до Росії, у Воронеж. У Воронежі завод є, тож під самим містом розташована промислова зона — індустріальний парк, то весь березень, квітень, червень там удень і вночі вантажили армійську техніку. У магазин заходиш — там вояки, були ешелони морської піхоти. І от вони й розповідали, що їх уже місяць із Далекого Сходу перекидають, а це вже був квітень. По роботі були об’єкти біля кордону, то поселитися в готелях було практично нереально — скрізь військові. Бачив спорядження ешелонів: ударні сили, танки, БМП, особистий склад, «інженерка», госпіталі, дрова, — все йшло зрозуміло куди. Причому вдень на кордоні стояли в тіні дерев, чекаючи сутінків. 

Я щодня це бачив і було зрозуміло, що щось треба робити. Зрештою, коли почалися зіткнення, я написав заяву і 1 липня вже приїхав в Україну, місяць ходив у військкомат. 5 липня пройшов медкомісію і нарешті 1 серпня мене взяли в 92-гу механізовану бригаду. 

— Після таких поневірянь не було бажання відмовитися від свого наміру?

 

— Ні. Це було прийнято рішення однозначно, остаточно і не вогаючись, та ще я бачив, як щодня російські ешелони йдуть до України. 

— Підготовка тоді була?

 

— Дуже велике питання до підготовки, особливо 2014 року. Коли я приїхав після розподілу, то ніхто не знав, що з нами робити — суцільний безлад. Командир мені каже, — от нас тепер двоє в батареї. Ми на стрільби лише раз поїхали — отаке навчання. Наше готування — це готування машин, ми їх ремонтували, бо всі 6, що тоді мали, на 50% були робочі. Виникало почуття образи за те, що відбувається, і тихої ненависті, огиди до цих паркетних офіцерів. Тоді рятувало лише те, що було багато ідейних. І ніхто нікого не перевіряв на психологічний стан — перша, друга хвилі, я перед ними капелюха знімаю, бо вони ж навіть зброї не мали в повному обсязі — такі собі бандформування від імені держави. Де вже там перевіряти чийсь психологічний стан!

— А як у вас було із забезпеченням?

 

— У нас було все: медикаменти, продукти, теплі речі, навіть машинка пральна, бо ж гігієна дуже важлива, особливо коли ти весь час на свіжому повітрі. Це й держава давала, допомагали волонтери, друзі, абсолютно чужі люди. Ну і, повторю, головне, що були медикаменти, бо почалися морози, почалися хвороби.

— Як довго воювали?

 

— Я служив iз 1 серпня 2014 по жовтень 2015 року: Щастя, Станиця Луганська, Трьохізбенка. Ми мали піти в Іловайськ, але в нас тоді не вистачило людей для повної комплектації підрозділу особовим складом. Закінчив воювати, коли нас вивели на ротацію. Але коли я звідти йшов, то думав: «Коли це закінчиться?» Як здавав батарею, то командир уже перевівся в Нацгвардію, офіцери звільнилися раніше, тож я лишився один старшина і здавав усе: людей, матеріальні цінності. І поки не підпишеш кожного папірчика — нікуди не підеш. Люди різні були, хтось щось загубив, хтось каже, що навіть не отримував цього, ну і так далі. Передача батареї затяглася на місяць, коли все завершилося, то я полишав армію з останньою партією: алкоголіками та рештою, хто «проявив себе», — очолював такий собі легіон смерті. Потім iще два дні до того, як мав їхати, йшов куди-небудь, щоб не потрапити комусь на очі й щоб ніхто не згадав iще про якісь чашки чи ложки. Навіть не пам’ятаю, як я звідти поїхав, немов телепортувався. То було таке щастя і така ейфорія. І не через те, що ти вижив чи додому повертаєшся, а що все здав і підписав.

— От усі кажуть про пиятику у війську, як думаєте, там спиваються чи вже туди такими приходять?

 

— Я думаю, що схильність була від початку. А тут стрес і 4 тисячі, які тобі платять, витрачати немає на що. Я свою картку одразу відіслав додому, бо справді, гроші на передовій не потрібні, там кілька разів на щось просив прислати і все. А хтось пропивав. Горілку купували в магазинах, потім командування заборонило продавати військовим, але уявіть, який це обіг. Усі хочуть заробити — тож була купа схем, як усе працювало. А якщо командири самі напиваються, то про що може йтися? 

Ми якось намагалися виховувати алкозагони — споряджали копати ями, возили на перевиховання, вони і в штабі підмітали, але нічого не допомагало. Я навіть колись священика просив iз ними поговорити — ніби якийсь відгук і був помітний, але... 

У мене була «група здоров’я», то 75% цих людей жодні виховні заходи нічого не давали. І більшість проблем була через них. Сказати, що я зовсім не пив, — не можу. Але я розумів, що пиятика нічого не міняє, хіба кількість грошей у твоїй кишені. Я не бачив у цьому сенсу, тим паче це небезпечно, а я за відсутності офіцерів був старшим, тож і через це не мав права.

— Думаю, це проблема нашого суспільства, а не проблема армії.

 

— Так. От у тих товаришів-алкоголіків, що в мене були, спитай, яку книжку ти востаннє прочитав? Вони по життю такі. От вони потрапляють у таку ситуацію, коли треба діяти інакше, а вони не знають, як інакше, бо, щоб знати, треба читати. Люди не читають, забули, що це таке. Якщо ти не читаєш, то мозок не живе, не моделює ситуації, а тут ти маєш це робити. У нас був коригувальник вогню Максим із Харкова, то він читав першоджерела англійською, і фільми дивиться так само. У нас був маленький літературний гурток. Цікаво було спостерігати за тими, для кого це здавалося диким. Література там у мене була — на місцевому ринку купував. 

— От ви все здали і повернулися додому, складно було?

 

— Мені не складно було. Я приїхав додому радий, що нарешті все підписав. Перший місяць було відчуття відпустки — не працював. Зустрічався з друзями, спілкувалися, місяць було з ким побачитися, бо багато чого пропустив. Я хотів вийти одразу на роботу, але не склалося. Потім мені запропонували роботу на елеваторі, який я будував колись, я туди повернувся. Робота була нуднуватою, але потім мені запропонували ще одну роботу, і потім ще, і так у мене вийшло, що було три роботи одночасно.

— Чи держава пропонувала вам якусь психологічну допомогу по поверненні?

 

— Після повернення, коли ставав на облік у військкоматі, то там запропонували психологічну допомогу, але я навіть тоді сміявся. Багато хто їздив, причому багато хто з «групи здоров’я», про якісь жахіття розповідали. Пропонували в санаторій, але це вже волонтери — я не їздив. «Група здоров’я» вся відпочила на мінеральних водах, ті хлопці, з якими я досі спілкуюся і хто був кістяком на фронті, — вони не ходили до психологів, не їздили в санаторії, ті, хто був нормальний до, під час війни, то вони виявилися стійкими і після війни. 

 

КОМЕНТАР ПСИХОЛОГА