Письменниця Марія Морозенко — лауреат конкурсу «Рукомесло» в номінації «Твори для дітей», її етюд «Вони і лелеки» увійшов до сотні найкращих українських новел конкурсу «Сила малого», а рукопис повісті «Великий характерник Іван Сірко» здобув перемогу в конкурсі «Українська сила».
«Іменем Морозиха віддавна звали жінок Морозів»
— Маріє, як почали писати?
— Я була дев’ятою дитиною з дванадцятьох дітей. Так сталося, що трагічно загинув батько. І всі діти одного дня враз подорослішали. Переживши трагедію, замкнулася, почала нишком виписувати свої невтішні дитячі думки. Свій перший вірш «Страхіття чорної війни» ховала від старших, щоб не засміяли бува. Цей вірш надіслала в газету «Зірка». Там підтримали, відповідь теплу надіслали. Ото відтоді й пишу...
Ідучи зi школи, через день iшла до сільської бібліотеки. Бібліотекар приймає бувало дві-три книги товстенькі, недовірливо запитує: «А ти справді прочитала все?» І просить переказати зміст прочитаних книг, iнодi не вірячи, що третьокласниця так може «ковтати» ті книги, поспішаючи за новими. Але вже у четвертому класі бібліотекар довіряла мені самій вибирати на полицях книжки для читання. Мала й власну бібліотеку, і вже у 9-му класі в мене було понад тисячу книг.
— У кого брали творчі уроки?
— Мені пощастило навчатися наприкінці 80-х років на студії Катерини Мотрич. Пригадую одне заняття зимової пори, коли замело все навкруги й не було світу білого видно. Прийшла в студію одна, затримувалася й Катерина Вакулівна. Думала, що дарма таку важку дорогу долала. Аж ось відчиняються двері, заходить Катерина Мотрич, знімає засніжений верхній одяг, розчісує біля вікна розкішні коси. Милуюсь і тішусь, як мала дитина, що матиму таке неймовірне індивідуальне заняття. Кілька років тому в короткій телефонній розмові пригадала їй цю історію. Катерина Вакулівна сміялася: «Так поетично переповісти все може тільки поетична душа».
А було й таке, що урок поетичної вправності негадано-неждано провів Петро Засенко. Щаслива була тим неймовірно! А було це на студії «Веретено», якою керувала броварська поетеса Марія Воробей. Петро Петрович слухав уважно вірші, особливу увагу звертаючи на римування. Завдяки йому прізвищем Морозенко нареклась. Зізналась йому, що вагаюсь, готуючи першу книжку до друку, яким іменем підписатися. Поетка з «таким дівочим прізвищем» є в літературі. А чоловічим прізвищем теж підписуватися не може. Де не поткнеться, так і запитують: «А ви родичка політика Мороза?». От Петро Петрович і каже: «А підписувати вірші варто тобі іменем Морозиха, бо так віддавна звали жінок Морозів». І як приклад навів рядки з «Думи про Морозенка»: «Заплакала Морозиха, стоя біля хати». Тож багато чоловічого в характері маю, то й Морозенко стала навік.
Пощастило мені з «літературною наукою» ще й тим, що моїй поезії давав оцінку критик і літературознавець Кость Волинський, який, читаючи мої вірші, ставив плюси, а коли зауваження давав до віршів — знак питання. У мене й до сьогодні зашилися його рукописи з позначками. Власне, Кость Петрович і порадив мені писати історичну прозу. Бо й вірші на історичну тематику писала, як-от диптих «Княжа любов». З моєю творчістю Кость Петрович ознайомив і Юрія Мушетика, який також сказав, що бачить мене у майбутньому прозаїком.
— І ви почали писати прозові твори на історичну тематику?
— Першим прозовим твором був твір про маму. Моя мама — Неоніла Андріївна, яку односельці звали Мілею, виросла на хуторі Красільне, оточеному зусібіч густим лісом. На карті України цей хутір не мав позначки. Зате які там неймовірні люди жили! І що цікаво: всі довгожителі. Навіть у 80-ті роки ХХ ст. сюди приїздила спеціальна комісія з області, щоб дізнатися таємницю довгого життя в цій місцевості. Вирішили: вода тут особлива.
Від мами, а вона гарно співала в церковному хорі, я почула співані балади. І в них історія мого народу. І часом думала й сама написати щось історичне. Київ дав мені цю можливість. Так сталося, що я відчуваю певні енергетичні місця. Скажімо, в найперші часи перебування в Києві мене часто «тягнуло» на Михайлівську площу, до пам’ятника княгині Ольги. Просто зупинялася тут у думках, і швидкоплинний суєтний часоритм столиці завмирав на якусь мить. Поділилася якось своїми думками з Костем Волинським, і він порадив написати про княгиню.
Тривала в часі робота завершилася виходом у 2004 році поеми «Княгиня Ольга». І сьогодні згадую презентацію цієї поеми у Будинку вчителя. Тоді прийшли підтримати мене і студенти університету Карпенка-Карого, і рідні, і знайомі. Прийшов підтримати і Кость Волинський. Видно було, що почувався не зовсім добре. Спираючись на костур, увійшов до зали разом із дружиною Валентиною Яківною, донькою письменника Якова Баша. І коли його побачили методисти, заметушилися, місце ближче до сцени йому пропонуючи. А він раптом запитав у мене: «А де тут твоя родина, Марійко?» Показую: «Ось чоловік iз донькою, брат і сестра». Посміхнувся: «То поряд біля них наше з Валею місце, бо ми поріднилися з тобою в літературі та по-людськи».
Не точно виписаний історичний портрет конкретної людини
n Для своєї дилогії «Іван Сірко» де брали історичні розвідки?
— Із побіжних описів Сірка наших істориків, із літературних портретів отамана, із записів Дмитра Яворницького, із народних оповідок i виспіваних балад про кошового. Насправді досить важко було знайти інформацію про Івана Сірка. Дещо більше дізналася про Сірка з книги Юрія Мицика «Іван Сірко» та міні-дослідження Мирослава Жуковського. Я їздила в Нікополь, де зустрілась з істориком Мирославом Жуковським, і змогла більше дізнатися про легендарного козацького ватажка, який усе життя провів у походах. Ніч ми провели у пластунському таборі, а о третій ночі я пішла до Каховського водосховища — місця поховання козацької історії, блукала на самоті до світанку. Після цієї поїздки весь свій рукопис перекреслила.
— Який ваш літературний герой Іван Сірко?
— Він не є точно виписаний історичний портрет конкретної людини. Мені хотілося показати Івана Сірка передусім як цілісну особистість, яка, пройшовши важкі життєві випробування, не стала слабкою, а набула якості лідера. Зокрема й показати ті риси, які вплинули на його зростання, сформували Івана Сірка як заступника людей, непереможного воїна, котрого боялися вороги і за ким слідували рішуче побратими.
А от щодо іншого... Мене часто запрошують на радіо чи на телебачення, і коли я запитую, про що говоритимемо, і чую у відповідь: про те, як Іван Сірко перетворився на вовка, відразу відмовляюся. Я не можу зрозуміти, звідки береться такий примітив?! Давайте ліпше поговоримо про Івана Сірка, як про людину, яку шанували, а часом і боялися гетьмани, а простий народ складав про нього пісні. Чи про замовчуваного в часі Івана Сірка. За що, чому?! Власне, й про те, який завіт надіслали нам із позачасся лицарі минулого. Ось про що маємо говорити.
— Чи є у вас улюблені літературні герої власних творів?
— Загалом історичні постаті, якими захопилася, і про кого писала, мали в собі спільну рису — здатність консолідувати групу людей — дружину чи військо — суспільство, як і державу. І в цих людях — урок для всіх нас: сильні ми всі, коли гуртуємось. Розрізнення сил приносить поразку.
А от мій улюблений герой... князь Святослав Хоробрий, якого згадую в дилогії про Сірка і в поемі «Князь Святослав». Сама поема — це життєпис князя через призму символічних «сім днів князя-воїна». І хоча це, звісно, жарт, але коли я писала твір, то так захоплено говорила весь час про князя Святослава, що чоловік іноді зупиняв з усміхом: «Слухай-но жінко, хоч і ревнувати гріх, але, мабуть, таки доведеться».
Насправді ж, працюючи над історичним твором, я смакую дух епохи — мене цікавлять тогочасні вірування, мова, одяг, звичаї... Все те, чим жили і дорожили наші предки. І намагаюся писати так, щоб сучасна людина віднаходила себе в тій епосі. І щоб мої читачі аналізували себе в реальному часі. Відчували нерозривність поколінь і через століття. Бо все те задавнене минуле — ми самі і є.
А насправді ж ми — прекрасна, мудра, набута колосальним досвідом історичного буття на землі потужна нація. Отже, Іван Сірко — і цей літературний персонаж посилює мене. Бо це реальний український герой, непізнаний досі, штучно призабутий. А поміж тим яскраві козацькі риси героїзму, заступництва рідного, наразі акумульовані в окремих людях. Сьогодні ми це бачимо, наприклад, у наших героях, які захищають нинішні кордони держави.
ВОЛОНТЕРСТВО
Обіди для хлопців у шпиталь
— Я знаю, що ви з директорами бібліотек щонеділі збираєтеся в бібліотеці Солом’янського району і готуєте «недільні обіди» в київський шпиталь. Хлопці й не здогадуються, що обід їм готує також дитяча письменниця...
— Коли ми обирали з Ксенією Палій та Іванкою Щербиною, в яке відділення ходитимемо з «недільним обідом», то, без сумніву, обрали психіатрію. Бо ми для цих хлопців — ті люди, ті стебельця того життя, де найбільше потрібні. Бо часом навіть рідні не знають, що вони там перебувають. По-різному сприймають у суспільстві саме слово «психіатрія» і що людина проходила там курс реабілітації. Отож ми поводимося делікатно. А за часи відвідування (а це вже рік) зрозуміли, що дуже потрібні цим хлопцям. Може, їх занедбала держава, але ми ж не можемо їх залишити з їхньою бідою наодинці! Бо ця біда — наше спільна рана. І чим більше людей розумітимуть це, тим здоровішим ми матимемо суспільство. І тим швидше здобудемо перемогу. Поза сумнівом.
Хлопці, вражені війною. Їм важко, часом нестерпно боляче, інколи аж до відчаю. У такі хвилини ми їм дуже потрібні. От і керівництво госпіталю зрозуміло нарешті: наша допомога вкрай потрібна нашим хлопцям. І самi домашні обіди, і саме «домашнє спілкування». А ми завжди дякуємо нашим воїнам за стійкість, як і за те, що вони для нас — справжні чоловіки. Ще говоримо, як нам потрібні такі люди. Звісно, що ні про яких письменників не йдеться. Щоб хлопці не відчували незручності: мовляв, а чого це раптом тут і письменники, журналісти... Як рівні з рівними, як рідні з рідними готуємо обіди й приносимо для своїх — звичайні собі волонтери.
— Описуючи Івана Сірка, особливо його дитинство, ви наповнювали зміст цікавими пригодами. Які власні цікаві пригоди пережили?
— О, чимало! А розкажу короткий штрих із найновішої. У морозний день ми поверталися з госпіталю. А ворота київської фортеці були зачинені, і щоб не обходити фортецю (а я була на підборах), вирішила спуститися з гірки на своєму кожушку. Дівчата були дещо спантеличені, бо зазвичай у житті я серйозна і дуже вже «правильна» людина. А тут на тобі! На що я, сміючись, кажу подругам: «Мені можна, і навіть треба, часом спускатися з гірки — я ж дитяча письменниця». А насправді вперше за 20 років так ось весело нагадала своє дитинство.
— На фестивалі «Країна мрій» ви готували куліш. Де надибали рецепт козацького кулешу, теж в історичних матеріалах?
— Є різні види кулешу: чумацький, козацький, польовий, хуторянський. Власне, я віднайшла й готую давній рецепт. Мій куліш готується швидко і він дуже смачний. В основні кулешу звичайно є пшоно, цибуля, морква. Пшоно (одна склянка), як мовиться здавна, змиваємо у семи водах. Овочі (одна велика рiпчаста цибулина та одна морква) підсмажуємо на олії або на смальці чи на салі. Додаємо 1-2 ст. ложки солодкої сметани, чайну ложку солі, а наприкінці варки кулешу — трішки часнику із зеленню кропу та петрушки, один листочок м’яти, щоб нагадувало нам наше смачне вариво польове привілля. Смак цієї давньої та поживної страви залежить від якості пшона та соковитості овочів. Шкода, що сучасні господині рідко готують куліш, а він дуже ситний і корисний.
