Ніна Глушко, відколи в 2009 році поховала чоловіка, жила в Курилівці одна-однісінька.
Ще раніше вона втратила єдиного сина — він пішов із життя у 1992-му 19-річним.
Одна втіха — рідна сестра в Росії, яка щороку приїздила до неї на тиждень-другий, телефонувала мало не щодня.
Тільки після вторгнення сусідньої держави на український Донбас зі спілкуванням виникли труднощі.
На пропозицію ж сестри перебратися до неї назавжди жінка не пристала, навіть думки не допускаючи про те, що може залишити свій будинок, у який із чоловіком вклали стільки душі і праці.
Отож спільно вирішили, що Ніна Іванівна заповість свою оселю тій людині, яка догляне її на старості.
«Після пограбування боялася залишатися сама в будинку»
Зрештою жінці призначили соціального працівника.
«Цей соціальний працівник навідувалася раз на місяць, та й то задля якоїсь «галочки». Адже ми, сусіди, близька подруга Валя Панасюк намагалися Ніну в самотності не залишати. А коли соціальний працівник стала умовляти її перебратися до будинку престарілих, розташованого тут же, у Курилівці, то сусідка взагалі забила на сполох. Бо й до цього відчувала щось неладне.
Особливо після того, як у 2015 році її пограбували. Зловмисник вліз до її оселі через вікно, заклеїв нещасній скотчем рот та виніс із хати, що зміг. Проте кримінальне провадження за цим фактом невдовзі закрили — мовляв, у зв’язку з неможливістю встановлення всіх обставин», — розповідає сусідка Ніни Глушко Катерина Червінська.
«Вона отримала такий стрес, що боялася залишатися одна в будинку. Тоді «жалісливі» соціальні працівники вирішили випровадити мою сестру до будинку престарілих, а будинок продати. Так сказала моя сестра під час чергової нашої розмови, вона була збентежена і розгублена, але залишати свою оселю їй не хотілося.
Поговоривши, ми вирішили, що необхідно знайти жінку, яка погодиться жити з нею і доглядати. Вже через день, коли я їй зателефонувала, вона сказала, що знайшла таку жінку», — написала з Росії і сестра Ніни Глушко Валентина Чекрижова.
«Я живу, як у раю»
Такою жінкою стала саме Валентина Панасюк, з якою зналися ще з 90-х років. За онкохворою впродовж багатьох років Ніною Глушко вона не лише стала доглядати, а й поселилася у неї, оскільки стан здоров’я господарки оселі був таким, що відлучатися від неї надовго було неможливо.
«Я бачила цю жінку під час своїх приїздів декілька разів. Сестра моя була дуже задоволена тим, як вона за нею доглядає. Ніна телефонувала мені: «Я живу, як у раю. За все моє життя ніхто не приділяв мені стільки уваги і турботи, як Валя. Вона виконує всі мої побажання: в холодильнику у мене є все, що моя душа забажає, не встигну очі відкрити — сніданок вже на столі. І діти її, і чоловік ставляться до мене з такою теплотою, що я інколи навіть плачу від щастя», — так оцінила зміни у житті своєї сестри Валентина Чекрижова.
Проте стан здоров’я Ніни Іванівни дедалі погіршувався. Зрештою, та, порадившись із сестрою, запропонувала Валентині Борисівні оформити на неї довіреність на своє майно та посвідчила документ нотаріально.
А через декілька днів жінка померла. Всі турботи щодо її поховання та поминальних обідів взяла на себе опікунка.
Після цього Валентина Борисівна звернулася до нотаріуса з приводу оформлення права власності на майно, завбачливо взявши у селищній раді довідку про те, що «заповітів не складалося й арешту майно не підлягає».
Різницю в підписах видно навіть без експертизи
І тільки у травні 2016 року, коли жінка мала остаточно набути прав власності на спадщину, виявилося, що є ще одна... довіреність на 19-річну дівчину, посвідчена не нотаріально, а колишнім секретарем тієї ж Курилівської селищної ради.
Щоправда, підписи покійної на довіреностях відрізняються настільки, що й почеркознавча експертиза здається зайвим клопотом.
«Цей заповіт «липовий». Я Ніну давно знаю, і знаю, як вона розписувалася. Я її почерк упізнаю з тисячі», — запевняє збентежена Валентина Панасюк, яка 19-річну «спадкоємицю» ніколи в очі не бачила.
Жодного разу не розповідала покійна про неї і своїй сестрі, з якою ділилася буквально кожною деталлю свого життя.
Тож тепер спір вирішується в судовому порядку.
Проте жителі Петриківського району розповідають, що у них це не єдиний випадок, коли одиноку людину, що перебуває під опікою соціальних працівників, правдами і неправдами відправляють до будинку престарілих, розташованого в тій же Курилівці, що фактично прилягає до промислового Кам’янського, а її оселю хутко продають.
Не менш гучна справа з аналогічним «сюжетом» нині слухається і в Жовтневому районному суді Дніпра.
Інваліда другої групи на психіатричне захворювання, ще досить молодого чоловіка, спритник буквально викрав із закритого відділення спеціалізованої лікарні, доставив до знайомої нотаріуса, яка тут же посвідчила на його ім’я довіреність, якою той немовби передає всі права на розпорядження своїм майном — однокімнатною квартирою. Звісно, оселю одразу ж продали іншій особі...
