Художниця і мистецтвознавець Ольга Адам вірить у чудодійну силу арт-терапії. Долати негаразди — видимі чи підсвідомі — з пензликом у руках вона вчить дітей.
Арт-студія Ольги має життєстверджуючу і безапеляційну назву «Щастя». І можете не сумніватися: у людини, налаштованої на позитив, є навіть «шафа щастя».
І вона вміє мріяти і фантазувати не лише фарбами.
У чотири роки знала професійну палітру
— Олю, з ким би з відомих художників ви б хотіли випити чаю? Якщо перенестись думками у минуле...
— Напевне, разом із Пікассо! Хоча іноді мені здається, що він таки приходить до мене (посміхається). Ось поїду в будинок його дружини — Дори Мар у Франції, думаю, поговоримо! Є ще нереально улюблений чомусь Ежен Делакруа, шкода, в Парижі не дійшла до його музею, але знамениту «Смерть Сарданапала» бачила. Мені особисто перенестись в ту чи іншу минулу епоху нескладно. От тільки з майбутнім — проблема.
— А коли вам захотілось малювати?
— Ще в дитинстві... Я могла багато чогось не згадати, наприклад, де мій одяг, а ось де лежали мої фарби та олівці й інші матеріали для творчості — я завжди пам’ятала в усіх деталях. Із трьох років у мене були своя кімната і письмовий стіл з ящиками, де лежали фарби, олівці й кольоровий папір, бібліотека дитячих книг за алфавітом у папках, колекція діафільмів і ігровий куточок, де я по-дизайнерськи розставляла лялькові меблі й розвішувала одяг ляльок за кольорами. Може, тому в мене і зараз пензликів і пастелів більше, ніж чайних ложок: нині 20 проти 2!
Моя мама працювала методистом у дитячому саду і дуже серйозно поставилась до мого сенсорного розвитку. Конструювання і малювання я вивчила набагато раніше, ніж читання і рахування. У чотири роки я знала професійну палітру, які кольори гуашшю треба змішувати, щоб отримати помаранчевий, блакитний, бузковий або зелений. У дитинстві любила малювати мультфільми, і ще тоді мріяла про мультстудію. Мультстудію ще не створила. А от у створенні своєрідного мультфільму нещодавно брала участь.
— Проект з анімаційною частиною незвичайний. Розкажіть.
— Я побувала у Польщі в якості художника в проекті Loving Vinsent. Це такий фільм повнометражний, єдиний поки що у світі, який намальований олією. Сценаристи і продюсери вирішили розкрити таємницю смерті Вінсента Ван Гога до 125-ї річниці смерті художника. Спочатку фільм знімали, потім художники малювали.
Ми намагалися анімувати приблизно за півтора дні сім картин , причому кожну наступну картину треба було створити з попередньої, в темряві, під миготливі кадри з проектора — це щоб зрозуміти, який на який міняти. І так два місяці. Я не витримала і поїхала до коханого чоловіка у Дубай, він працював там музикантом. Інші художники лишилися там на рік.
Скоро вийде у прокат цей дивовижний олійний фільм. До речі, продюсери в проекті дуже талановиті і вже мають кінематографічні відзнаки інші роботи, зокрема, фільм про «Едіт Піаф».
Коли зустрілися Параджанов і Боб Марлі
— Олю, ви є автором арт-об’єкта «Кінь, якому сниться місто добрих сердець» при вході в Інститут серця у Києві. Чому саме ця тварина?
— Цей величезний блакитний кінь у розмірах реальної тварини. Найбільш за все я люблю малювати казкові міста, отже, придумала, що це буде кінь, якому сниться місто добрих сердець. Але замість віконечок у моєму місті мали бути серця — логотипи Інституту серця. Директор був дуже здивований такому гостю на вході до свого закладу. Люди фотографуються з ним, і мені радісно.
— Ви реалізували проект «Зустрічі після життя». Картини з цієї серії експонували у Центральній дитячій бібліотеці імені Тараса Шевченка. За якими критеріями підбирали героїв? Що спільного, скажімо, у Сергія Параджанова і Боба Марлі?
— У своїх картинах я поєднала на полотні героїв різних часів і сфер — які за життя не зустрілися. Утім, вони і не могли цього зробити, бо жили в різні часи, в різних країнах, займалися зовсім різними, несхожими справами.У картинах вони вирвані з контексту свого буття і з’єднані з кимось абсолютно протилежним за переконаннями.
Усі люди, яких намалювала, — відомі і вже легенди. Намалювала я їх разом не тільки для того, щоб можна було задуматися над проблемами, які розділяють цих особистостей, а ще й для того, щоб зрозуміти, що можна бути вищими від цих проблем, розширити звичні рамки щоденності і пам’ятати, що є щось ціннісніше, ніж просто будні.
Щодо Сергія Параджанова і Боба Марлі... Сергій Параджанов — кінорежисер, автор картин «Тіні забутих предків». Він вільна людина. Його цькували, запроторили в тюрму, позбавляли всього, заганяли в рамки — а він залишився самим собою і продовжував жити і творити.
Боб Марлі — реггі-музикант, відмовився робити операцію на нозі і вибрав смерть, тому що сам собі придумав рамки.
— На вашу думку, у чому критерій успішності?
— Тут усе дуже просто — це коли задоволений своєю роботою, у тебе багато проектів, ідей та енергії, і коли отримуєш задоволення від самого процесу. Якщо це конкретний проект — то його кінцева реалізація може, звичайно, вважатися успіхом. Скажімо, створення мультфільму, колекції одягу або виставки.
— Ви успішна людина?
— Так, звичайно. Коли щось створюється успішно — я відчуваю звідусіль підтримку. Наприклад, задумала розмалювати стіну в бібліотеці 35 кв м(!) — і, незважаючи на проблемні моменти, незчулася, як подолала такий величезний розмір і намалювала цей казковий Париж на радість дітям. Успіх ще й у самому процесі — адже це задоволення.
ОСОБИСТЕ
— До речі, поруч із метро «Золоті ворота» є пам’ятник коту Пантелеймону. Подейкують, якщо потриматися за хвіст кота, то бажання обов’язково збудеться. Ви, знаю, перевіряли цю прикмету.
— Це тотемна тварина для мене. Одного разу біля цього пам’ятника загадала бажання: зустріти коханого. І не встигла розплющити очі, як він підійшов до мене. Канал «1+1» кілька років тому зняв сюжет про наше дивовижне знайомство з коханим у програмі «Реальна казка». Цей сюжет є в інтернеті. Всі, хто його переглядає (а там усього три хвилини), чомусь плачуть. Бо і справді НЕреальна казка.
