Останні, майже 150 років, українські землі перебували у складі двох імперій: Російської та Австрійської (з 1868 р. — Австро-Угорської). Імперія (від латинського imperium, що означає — влада) — це монархічна держава, яку очолював імператор і до складу якої входили колоніальні володіння, зокрема й українські землі. У Росії імператора звали царем, в Австро-Угорщині — цісарем. І Росія, й Австрія були метрополіями, тобто державами, які володіли колоніями. Завданням метрополій було утримання підкорених народів під своєю владою в інтересах пануючої верстви метрополії.
«А вторая доканала вдову сиротину»
За майже 150 років (1772—1918) входження українських земель до складу двох імперій — російської та австрійської, змінилися 6-7 правителів цих імперій. В Росії — Катерина І (1762—1796), Павло І (1796—1801), Олександр І (1801—1825), Микола І (1825—1855), Олександр ІІ (1855—1881), Олександр ІІІ (1881—1894) та Микола ІІ (1894—1917), В Австрії — Марія-Терезія (1772—1780), Йосиф ІІ (1780—1790), Леопольд ІІ (1790—1792), Франц І (1792—1835), Франц-Йосиф І (1848—1916), Карл І (1916—1918).
У внутрішній політиці правителі цих імперій дотримувались різних, часто протилежних позицій. Особливо в стосунках з українцями (малоросами — в Росії, русинами — в Австрії). Правління російських монархів характеризувалося глибоко реакційною внутрішньою і централістичною політикою.
1764 року було скасовано гетьманат, 1775 року знищено Запорізьку Січ, у 1783-му на території колишньої Гетьманщини введено кріпацтво, у 1780-х роках повністю ліквідовано державну автономію Гетьманщини і тим самим зневажено Переяславську угоду 1654 року, 1786 року відібрано землі в монастирів, у 1783-му анексовано Крим, у 1790-х роках прилучено до імперії так звану «Ханську Україну» (землі між Бугом та Дністром) та все Правобережжя. Ще раніше (1765 р.) були ліквідовані Слобідські полки. За Катерини ІІ посилилася русифікація та нищення Української греко-католицької церкви. Подібну політику проводили й наступники Катерини ІІ. Коли під загрозою стало існування Російської імперії в час походу Наполеона на Росію, російський цар погодився на створення українських (малоросійських) полків. До їх створення долучився відомий український письменник Іван Котляревський. Тільки-но небезпека минула, 60-тисячний козацький корпус було ліквідовано.
Так само російський царський уряд вчинив у 1830—1831 роках у час польського повстання. Розпалюючи на якийсь час ворожнечу українців до поляків, російський уряд вирішив сформувати українські полки для боротьби з польськими повстанцями, які після закінчення воєнних дій (придушення повстання) були розформовані. За часів Олександра І в Україні були створені військові поселення, заборонено створення масонських організацій (1822), ліквідовано Малоросійську губернію, Київську академію перетворено на духовну школу.
Політика царської Росії щодо України була спрямована на остаточну нівеляцію національних особливостей, прав і традицій — було скасовано Магдебурзьке право й Литовський статут, насильно ліквідовано Українську греко-католицьку церву на Правобережжі, посилено цензуру й русифікацію, розгромлено Кирило-Мефодіївське братство, заслано Тараса Шевченка (1847). У 1855 році жорстоко придушено виступ селян Київщини, відомого як «Київська козаччина».
«Та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі»
1863 рік. Валуєвським циркуляром було заборонено видання наукових праць і книжок для народу українською мовою. Міністр Валуєв твердив, що «ніякої малоросійської мови не було, немає й бути не може і що наріччя їх, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі».
1875 року було ліквідовано Греко-католицьку церкву на Холмщині й Підляшші. Емський указ 1876 року взагалі заборонив розвиток української культури. Заборонялося ввезення в Росію книжок, друкованих за кордоном, друк і видання в Росії творів і перекладів українською мовою, крім історичних пам’яток і белетристики (останні підлягали цензурі і писані тільки російським правописом); театральні вистави й читання українською мовою та друк українських текстів до музичних творів.
Тільки революція 1905 року примусила царя Миколу ІІ видати Маніфест 17 жовтня про встановлення законодавчих органів і забезпечення основних громадянських прав. Та незабаром уряд повернувся на шлях обмеження національних прав неросійських народів, що досягло свого апогею під час Першої світової війни, коли всі українські інституції були заборонені, а українські діячі арештовані і заслані, серед них Грушевський і Шептицький. Було навіть заборонено відзначати 100-річчя Шевченка.
Скасовано кріпацтво, започатковано школи
Російська окупація Буковини й Галичини призвела до знищення українських національних культурних та господарських установ і організацій, утисків Української греко-католицької церкви, всього того, що здобули й зберегли русини-українці, перебуваючи в складі Австро-Угорщини. Порівняймо. Марія-Терезія (за її правління до Австрійської імперії ввійшли Галичина (1772 р.) й Буковина (1774 р.) здійснила низку реформ, які торкнулися адміністрації, фінансів, судочинства та освіти. 1773 року було скасовано кріпацтво, його замінила панщина — 133 дні у панських і 78 днів у державних маєтках. Було зменшено привілеї земельних магнатів, що не сподобалося польським землевласникам, які володіли великими земельними наділами. Греко-католицьке духовенство зрівняли в правах із латинським. Для підготовки священиків у Відні було відкрито греко-католицьку семінарію — Барбареум (1774 р.). Українській духовній ієрархії було доручено відкривати народні школи. Наступник та співправитель Марії Терезії та її син Йосиф ІІ у 1783 році відкрив у Львові університет, а при ньому Studium Ruthenum для підготовки освічених священиків із кандидатів, які не володіли латинською мовою. За час свого існування (1787—1809) цей заклад закінчило близько 500 випускників.
1781 року цісар Йосиф ІІ ввів обов’язкове загальне навчання всюди, де було 90-100 дітей шкільного віку. Відкриття шкіл та українських гімназій, а також Українського університету ускладнювала протидія польських кіл. Змагання за українські гімназії увінчалося деяким успіхом лише в кінці XIX ст., коли були відкриті паралельні класи, а згодом гімназії у Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Львові, а в Бережанах і Стрию — лише паралельні класи. Станом на 1909—1910 роки в Галичині було 36 державних гімназій — 29 польських, 6 українських, 1 німецька. Таким чином (одна) гімназія польська припадала на 60400 поляків, а одна українська — на 546600 українців.
На Буковині перша німецька гімназія була заснована 1808-го, українську мову почали вивчати 1871 року. Друга гімназія була відкрита 1896-го з паралельними українськими класами. Були також дві суто українські гімназії — у Вижниці (1908) і Вашківцях.
У пам’яті галицьких та буковинських українців найбільш поширеним і знаковим було ім’я цісаря Франца-Йосифа І (1830—1916). І це не дивно: адже на престолі він пробув 68 років (1848—1916). Слід відзначити, що перші роки правління характеризувалися прихильністю до українців, бо вони, на відміну від поляків та угорців, були лояльні до Габсбургів. Ця лояльність була зумовлена корисними для українців реформами, які провела Марія-Терезія та продовжив Йосиф ІІ. У 1848 році Франц-Йосиф І видав декрет про створення у Львівському університеті кафедри української мови й літератури. 1849 року Буковині було надано статус коронного краю (у формі князівства). Водночас надання 1850 року Крайового статуту «Королівству Галичини й Володимиріч» утруднювало створення русько-українського коронного краю зі Східної Галичини, за який боролися українці впродовж тривалого часу. Так, у 1854, 1863 і 1866 роках українці вже мали згоду віденського уряду на адміністративний поділ Галичина на українську (Східну) та польську (Західну) частини та Франц-Йосиф І кожного разу схилявся до польської більшості Галицького сейму, яка була проти поділу. Після програної війни 1866 року з Італією та Прусією цісар віддав польській шляхті право панування в Галичині. Полякам була підпорядкована адміністративна влада, судове самоврядування, керівництво освітою, польська мова стала урядовою, було полонізовано Львівський університет.
Водночас австрійська влада не заперечувала проти творення українських патріотичних, освітніх, культурних, спортивних організацій та політичних партій. Ще в 1848 році українці, в основному священики та незначна частина інтелігенції, створила першу політичну організацію — Головну Руську Раду, яка проголосила приналежність українців Австрії до національної єдності з усім українським народом і закликала приєднуватись до боротьби за права, за які виступали інші народи в складі Австрії. Її стараннями був скликаний Собор руських вчених (1848 р.) та організовані культосвітні організації — Народний дім (Львів) та Галицько-Руська матиця. 1868 року створено товариство «Просвіта» та москвофільське Общество ім. Качковського. 1881-го створено Руське товариство педагогічне, яке видавало двотижневик «Учитель», а 1910 року виник Крайовий шкільний союз на чолі з Грушевським. 1885 року у Львові було створено політичну організацію — Народну Раду, яка мала б продовжити традиції Головної Руської Ради на противагу москвофільській «Русской Ради». Ця організація не була партією. Вона стояла на позиціях єдності і вимагала поділу Галичини на українську й польську. На базі цієї організації у 1899 р. виникла Національна демократична партія, серед чільників якої були Франко та Грушевський. 1912 року австрійська влада погодилася на створення у 1916-му українського університету, але цьому перешкодила війна.
Із початком Першої світової війни у Львові була створена Головна Українська Рада. Її очолив К. Левицький — видатний громадсько-політичний діяч, почесний член НТШ і «Просвіти», у 1918-му — перший голова уряду ЗУНР, один з організаторів легіону Українських січових стрільців — українського військового з’єднання у складі австрійської армії. Згодом легіон УСС був причетний до створення Української Галицької Армії.
Людям властиво ставити пам’ятники своїм кумирам. «Украинцы» Одеси сподобали собі Катерину ІІ, «западенці» хочуть вшанувати когось із своїх покровителів — Франца-Йосифа І, Йосифа ІІ чи Марію-Терезію (до речі, на Тернопільщині досі є залізнична станція «Терезія», яку радянська влада вперто намагалася перейменувати на «Тересин»). Очевидним і незаперечним є те, що ставлення австрійської влади до своїх підданих не було таким брутальним, як ставлення російського царизму до поневолених народів. І це незаперечний факт.
Як відомо, гербами обох імперій були двоголові орли з родини яструбових, тобто хижаки. Але, на відміну від свого європейського одноплемінника, який піддався цивілізаційним впливам, його російський собрат, після тривалої відсутності, зовсім не позбувся кровожерливих звичок і продовжує шматувати не тільки народи Росії, а й своїх близьких та далеких сусідів. І так триватиме доти, поки цей хижак не наткнеться на тризуб Посейдона й Володимира.
Омелян НІМЕЦЬ, краєзнавець
