У кінці тунелю — суцільна темрява

«Я багато чого віддав би, щоб цього фільму ніколи не було», — так сказав про свою картину «Рідні» режисер Віталій Манський. Ця документальна стрічка 2 лютого виходить в український прокат, причому демонструватимуть її ексклюзивну версію — режисер спеціально озвучив свої монологи українською. Фільм покажуть у Києві, Львові, Харкові, Одесі та Ужгороді.

Після захоплення Криму та початку воєнних дій на Донбасі Віталій Манський поїхав до своїх родичів, що живуть у Львові, Одесі, на Донбасі та в Криму. І з діалогів режисера з ріднею, з їхніх розмов між собою глядач дізнається їхнє ставлення до того, що відбувається у країні. Думки часто протилежні, тож між окремими членами родини доходить до запеклої сварки. 

За словами режисера, коли в Україні почалися згадані події, він зрозумів, що зобов’язаний зняти це кіно. Тоді навіть відклав роботу над своїм фільмом про Північну Корею, бо вирішив, що має зробити цей «найособистіший фільм». «Це мій індивідуальний погляд, кіно має бути індивідуальним, щойно воно набуває узагальнення, то стає пропагандистським, а я не хочу здійснювати пропаганду. Я хочу розповідати те, що відчуваю, кіно «Рідні» — про почуття».

Режисер народився в Україні, жив у Львові, проте навчатися поїхав до Росії. Каже, Росія — це дуже важливий простір його життя, проте останні події буквально вибили ґрунт із-під ніг. «Ти живеш у рідному місці, і воно перестає бути рідним», — каже Манський, який 2015 року був змушений переїхати до Латвії. 

Знімати рідних людей, звичайно, важко, розповідає режисер, вони й не дуже бажали, проте наполегливому родичеві відмовити не змогли: «Звісно, родичі б хотіли, щоб фільм був на іншому тлі, але в нас, на жаль, немає іншого тла». Ще не вся рідня бачила результат, проте мама, яка була на презентації у Карлових Варах, назвала стрічку «важливою».

Мирити свою рідню Манський навіть не намагався. Для миру потрібно фундаментально змінити свої позиції, а якщо люди лишаються на своїх, то який сенс миритися? «Може, й не треба нічого робити, а помовчати і пожити окремо, може, це якось нас оздоровить?» — пропонує рецепт не лише для своєї рідні, а й для багатьох українських сімей, що їх спіткала така сама доля, Віталій Манський. Бо однозначно, що не може бути миру в країні, якщо немає миру в родині, і не може бути миру в сім’ї, якщо його немає в країні.

Російський глядач фільм уже бачив, щоправда, про жоден прокат чи показ по телебаченню йтися не може, зауважив режисер, проте його показали торік у грудні на фестивалі «Артдокфест», президентом якого є Манський. І саме єдиний показ фільму «Рідні» здобув національну премію кінопреси як головна кіноподія року в Росії. Крім того, режисер хотів би показати стрічку і в Криму, навіть попри його очевидне ставлення до юридичного стану півострова.

Одразу скажу, мені невтямки окремі сцени у фільмі — наприклад, поява Захарченка. Яке смислове навантаження мала ця сцена і що цим хотів сказати автор — для мене зосталося незрозумілим. Утім режисерові видніше. Сам Віталій Манський каже, що «Рідні» — це не той фільм, що має подобатися, «це слово не дуже правильне». Тож, швидше, може йтися про висновки, що їх доходить глядач. Думаю, для багатьох вони невтішні, бо цій родині, мабуть, уже ніколи не порозумітися. Занадто міцно в декого вкорінилося оте сприйняття Росії як великої держави, з найкращим містом на землі — столицею Москвою. Так само міцно сидить оте переконання про другосортність України і всього українського та кровожерливість Бандери і його послідовників. Хтось зняв плакат Микити Михалкова зі стіни і пакує його в макулатуру, а хтось так і помер із партквитком і портретом Сталіна. А ще бодай іноді варто вимикати телевізор, бо його передозування не просто шкідливе — небезпечне. Прірва між ними неподоланна, і великі сумніви, що бодай найменші містки колись стануть можливими. 

Фільм «Рідні» ставить більше питань, аніж відповідей, показує більше глухих кутів, аніж запасних виходів, і в кінці тунелю світло навіть не мерехтить, там — суцільна пітьма.