Добре там живеться, де гуртом сіється і жнеться

— Мій дід батрачив у пана. Батьки також не були освіченими людьми. Татко доглядав за волами, кіньми, мама обробляла ланку. І мене постійно залучали до якоїсь сільської роботи, — пригадує чоловік. — У дитинстві я вже пас телят. Тоді всі діти в селі були обов’язково чимось зайняті — саме життя вимагало того, щоб і дитина приносила в сім’ю якийсь дохід. Закінчивши семирічку, я почав відвідувати середню школу, проте обставини склалися так, що змушений був іти працювати в колгосп: спершу годував худобу, потім був причіплювачем, а тоді рік навчався в Зінькові на механізатора, після чого мені довірили комбайн. Двічі їздив до Казахстану на збирання урожаю зернових.

— А коли ж у вас проявилися здібності керівника?

 

— Відслуживши в армії, працював у колгоспі «Маяк» трактористом. Потім став завідувачем ферми, бригадиром комплексної бригади, бригадиром тракторної бригади. Хоч ким би працював, ніколи не лінувався. Уже обіймаючи ці посади, мав відзнаки Виставки досягнень народного господарства, мій портрет висів на районній Дош­ці пошани. У 1974 році на нараді передовиків сільського господарства в Києві мені вручили медаль «За трудову відзнаку». А 11 січня 1978 року очолив колгосп. І оце вже 40-й рік керую колективним господарством. Будь-яка робота, якою займався в житті, не була легкою. Скажімо, потрібно було вставати о четвертій ранку й щодня долати 12 кілометрів до тракторної бригади. Моя мама, коли вже став головою колгоспу, все допитувалася: коли ти, мовляв, нарешті відіспишся? Я одказував: тепер мені набагато легше, бо прокидаюся вранці не о 4-й годині, а о 4.30 (сміється). Так і не позбувся отієї звички вставати вдосвіта. 

— Ви очолили господарство в 36 років. Пам’ятаєте свій перший робочий день у кріслі голови колгоспу?

 

— Ще й як запам’ятав. Приходжу вранці на роботу, а мені говорять: із 50 доярок 17 немає, нікому корів доїти. Той перший рік головування був дуже складним. Економіка в господарстві дуже кульгала. Проте, знаєте, недаремно кажуть, що проблеми рухають прогрес. Саме життя навчило мене за будь-яких критичних ситуацій неодмінно знаходити вихід. Ми взялися за будівництво житла. Бо якщо не будуватися — не буде ніякого виробництва й підйому. Люди приїжджали, одразу ж оселялися в новому житлі й ішли на роботу в наше колективне господарство. Отак і побороли кадровий голод. Загалом побудували в Котельві 306 житлових будинків (сьогодні, щоб побудувати таку оселю, потрібно мінімум 700 тисяч гривень). 

— Бути керівником — не мед. Адже скільки людей, стільки й думок — кожному не догодиш.

 

— Можу з певністю сказати, що не нажив ворогів. Іноді думаю: якби був таким собі самодуром, гріб тільки під себе, забуваючи про інших, навряд чи протримався б майже 40 років у цьому кріслі. Люди знають, що я ніколи не даю порожніх обіцянок. Якщо щось пообіцяв — неодмінно дотримаю слова. Звісно, в роботі трапляються різні ситуації. Але, знаєте, якщо з кимось із підлеглих у мене складалися напружені стосунки, завжди приїжджав до тієї людини, чимось допомагав — і в такий спосіб її розмагнічував. Можу похвалитися тим, що за всю свою кар’єру керівника нікого не звільнив із роботи. Ні, одного разу звільнив завгара (і досі про це шкодую) — до такого рішення мене підштовхнули мої заступники, інші керівники господарства. Проте потім, поки він був живим, щоразу, зустрівши його, я перед ним вибачався.

3,5 гривні на обід

— Виробничий кооператив «Батьківщина» — одне з небагатьох сільськогосподарських підприємств, яке, по суті, зберегло риси колгоспу. То як гадаєте, чи варто було розвалювати колективні господарства?

 

— Розвалювати чи не розвалювати колгоспи — це не ми вирішували. Водночас ми не пішли тим шляхом, яким пішла більшість. У 1992 році, розділивши майнові паї, частину майна лишили для господарської діяльності. Таким чином, тепер, коли беремо кредити, маємо резервний фонд, який закладаємо під заставу в банку. Того ж 1992 року було прийнято закон про колективне сільськогосподарське підприємство, де було все добре виписано і про майнові паї, і про землю. Так-от, стосовно землі там зазначалося, що кожен селянин, якщо хоче, може взяти в полі свою частку й на ній господарювати. Але ж у нас усе вивернули навиворіт. Спільне майно створювало господарство, а не земля — остання була віддана сільськогосподарським колективам у довічне користування. Цього акта, до речі, й до сьогодні ніхто не відміняв. Коли ми створювали кооператив, усі 650 членів колгоспу ввійшли до нього як засновники. Кожен у заяві вказав, що здає майновий та земельний паї для ведення колективного господарства. Певний час у нас не було навіть договорів про користування землею. І тільки коли розпочався, грубо кажучи, отой бандитизм щодо землі, ми уклали такі угоди. Згідно з указом глави держави, людина мала отримувати за користування земельним паєм три відсотки від нормативної оцінки землі. От зараз у нас на загальних зборах люди порушують питання: чому, мовляв, деінде платять і 8, і 10 відсотків? А я й кажу: давайте відмовимося від тисячі корів, а також від свиней, овець, курей, натомість насіємо соняшнику, сої, кукурудзи (вони сьогодні прибуткові, а продукція тваринництва збиткова) — тоді й платитимемо 10 відсотків. Люди у відповідь загули: якщо відмовитися, мовляв, від тваринництва, 250 членів кооперативу лишаться без роботи — і куди їм у такому разі подiтися? Отже, щоб люди мали робочі місця — з одного боку, а з іншого — щоб мати можливість удобрювати землю не лише хімією, і від тваринництва не відмовляємося. Три мільйони гривень, а то й більше, виділяємо на допомогу лікарні, двом школам, харчування своїх працівників (обід на фермі й у двох тракторних бригадах має символічну ціну — 3,5 гривні, і їдальні в нас обладнані так, як не завжди обладнані кафе). Відтоді, коли людина прийшла на роботу в кооператив, щороку нараховуємо їй відсотки й за майновий пай. Коли потрібно, вона може використати ці кошти на лікування, навчання дітей тощо. 

— Знаю, що ви не виплачуєте зарплат у конвертах.

 

— Якось, дізнавшись про це, один із чиновників дуже здивувався: всі ж, мовляв, так чинять — у нас, мовляв, така держава. Я відповів: у мене вже такий вік, що, якщо впіймають на гарячому, не відсиджу тюремного строку (сміється). А загалом навіть розмір оплати праці в нас визначають самі члени кооперативу.

— Олександре Григоровичу, зізнайтеся, ви ж могли б тоді, на зорі української держави, вчинити так, як багато хто: в один прекрасний день створити ТОВ чи СТОВ і стати приватником. 

 

— Справді, колективною формою господарювання в Україні нині займаються одиниці. А більшість моїх колег (хоча навряд чи можна назвати їх моїми колегами) все колективне, що роками створювалося руками сільських трудівників, або розвалили, або ж привласнили — а люди в цьому разі лишилися ні при чому. По суті, цих нещасних людей і навіть їхніх дітей зробили вічними кріпаками. Я ж не міг цього допустити — інакше, як почувався б морально? Завжди відкрито говорив: не хочу, щоб оці люди, які повірили в мене, стали батраками. У нас усі — такі ж повноправні члени кооперативу, як і я. Загальні збори затверджують бізнес-план, а моє завдання як обраного керівника — організувати все таким чином, щоб діяльність кооперативу була прибутковою. І, скажу відверто, мені буде боляче, якщо той, хто стане моїм наступником, усе, що ми створили колективними зусиллями, розвалить або перетворить на приватне.

— Ви так і не сказали, був резон розвалювати колгоспи чи ні.

 

— Про це потрібно запитати в селян, котрі не мають роботи, а також медпункту, дитсадка, школи, а нерідко — й магазину, поштового відділення в населеному пункті. Зверніться із цим запитанням до тих дідуся й бабусі, котрі лишилися самі на все село — без газу, бо його відрізали, і без дров, бо їх привезти нікому. Якщо раніше ось такі дідусі й бабусі могли піти зі своєю проблемою до райвиконкому і там її неодмінно розв’язували, то зараз хоч ходи, хоч не ходи до наших чиновників — ніхто нічого не вирішить. Уже багато років я є депутатом Полтавської обласної ради. Так-от, спостерігаю за депутатами й думаю: скільки порожніх розмов! Усі тільки те й роблять, що порушують проблеми. У державі пробують розв’язувати їх революціями — і врешті-решт доходить до кривавого розвитку подій. А в результаті все одно маємо те, що маємо... Щодня люди приходять до мене зі своїми проблемами. І я намагаюся їх розв’язувати. Інакше навіщо сиджу в цьому кріслі? Якось один із великих начальників, із яким ми мали розмову, здивувався: і навіщо тобі, мовляв, потрібен той ліс? Я відповів, що 90 відсотків членів кооперативу, до осель яких підведений газ, перейшли на дрова, бо не мають можливості платити за непомірно дороге голубе паливо. Я й сам удома топлю дровами. Навіщо мені ліс? Щоб привезти віз метрівки тій же самот­ній бабусі, аби вона не мерзла у своїй хаті. 

— А як ви ставитеся до ймовірного зняття мораторію на продаж землі?

 

— Коли мені ставлять ось таке запитання, відповідаю: ну, як можна торгувати тим, що не створене твоєю працею? Це навіть аморально. Не в змозі організувати виробництво в дер­жаві, доходимо до того, що готові продавати найцінніше багатство — землю. Тут є ще одна мораль: як оці депутати, які показали в електронних деклараціях свої мільйонні, мільярдні статки, при цьому ще й голосуватимуть за продаж землі? Вони вже навіть пiдрахували, скільки мільярдів уторгують. Чию землю вони збираються продавати? Отієї вбогої людини, котру довели до такої безвиході, що вона ладна позбутися останнього, що має, — землі. Свого часу я був близько знайомий із великим поборником безплужного обробітку ґрунту Федором Моргуном. Якось він розповідав мені, що побудував, здається у Шишаках, дачу, після чого витримав не одну перевірку на рівні першого секретаря ЦК КПУ. А подивіться, які в наших можновладців палаци й машини, усе це відкрито демонструється — і ніхто їх не перевіряє. І ніхто їм не говорить, що просто аморально бути такими багатими на тлі всезагальної бідності. От зараз підняли «мінімалку» до 3 тис. 200 гривень, проігнорувавши тим самим усі економічні закони. А в результаті роботодавці творитимуть, що захочуть: звільнятимуть людей, переводитимуть на 1—2 робочих дні на тиждень — це ж не забороняється.

— А який вихід ви знайшли з цієї ситуації?

 

— Сьогодні збирається правління з цього приводу. Будемо щось разом вирішувати. А загалом вважаю так: можна заплатити 3 тисячі 200 гривень професіоналу, висококваліфікованому працівникові, відповідно, працівник нижчої кваліфікації має отримувати меншу зарплатню. Тобто має бути якась тарифна сітка, не можна всіх урівнювати. 

— Олександре Григоровичу, всім нам хочеться споживати екологічно чисту продукцію. Тоді чому екологічне землеробство є, швидше, винятком із правила? От вам, що заважає господарювати на землі без хімії? 

 

— Років 10 спілкуюся з великим поборником екологічного землеробства Семеном Антонцем і захоплююся його подвижництвом. Зрозуміло, щоб земля родила, її потрібно частувати не тільки хімією. Оскільки займаємося й тваринництвом, то вносимо 12 тонн органічних добрив на гектар. Але ж, окрім підживлення, потрібен ще й захист рослин від бур’янів, шкідників. Тож там, де не обійтися без пестицидів та гербіцидів, використовуємо їх. А загалом це складне питання. От якби в державі не тільки вели розмови про екологічно чисту продукцію, а й платили за неї значно вищу ціну, тоді в сільгоспвиробників був би стимул.

— Держава високо оцінила ваші заслуги, присвоївши почесне звання Героя України.

 

— Так, я став Героєм України у 2002 році. Леонід Кучма мені пізніше зізнався, що мою кандидатуру подавали 4 чи 5 разів, проте знаходилися «доброзичливці», які переконували, що я не заслужив найвищої нагороди держави. Але справедливість, мабуть, усе ж таки восторжествувала. Перші два роки після того, як став Героєм України, не платив за світло та газ, мав іще якісь преференції, а тепер — окрім пенсії, абсолютно ніяких. Та ще й із пенсії суттєво відраховують, бо на цій роботі отримую зарплатню в розмірі чотири тисячі гривень. Вважаю, що все ж таки вища нагорода держави має підкріплюватися хоча б якимись пільгами. Урешті-решт, її отримало не так уже й багато представників сільського господарства.

— Ви зробили свого роду рекорд, майже 40 років очолюючи колективне господарство. У чому, на вашу думку, секрет такого тривалого перебування на одній посаді?

 

— Я цього секрету не знаю. Гадаю, його знають люди, котрі зі мною працюють. Можливо, завтра вони захочуть мене звільнити — це їхнє право. Мушу сказати, що ніколи й не тримався за посаду. Хоч дуже вдячний усім за те, що обирали саме мене, що надали можливість реалізуватися як керівникові.

— Як зберегти село? Що б ви порадили, доки іще не все втрачено?

 

— Потрібно, щоб у селян була земля. І якщо в людей є земля, то чому б не створити там кооператив, аби вони мали можливість спільно господарювати? Інакше не буде села. Ви ж подивіться, хіба великі латифундисти дбають про село? Не думаю, що села збережуть і розширені територіальні громади: для глибинки навряд чи це стане панацеєю від усіх проблем.

— Олександре Григоровичу, можна сказати, що ви багата людина: маєте п’ятеро онуків і трьох правнуків. 

 

— Так-так. Один з онуків — Олександр — уже закінчив військову академію у Львові й вісім місяців відслужив у гарячій точці — під Авдіївкою. А оцей онук — Владислав (показує на фото) — навчається у Харкові на другому курсі юридичної академії... Це моя гордість.

— А хто у вас вдома голов­ний: ви чи дружина?

 

— У нашій сім’ї матріархат.

— То, виходить, вами командує ваша друга половина? А подивившись на вас, цього й не скажеш.

 

— Командує, але тільки з мого дозволу.