Іванова арифметика

Нині у будинку Івана Васильовича будуть гості. Привітати його зі сторіччям прийдуть не лише рідні, а й колеги з Черкаського обласного управління статистики, у якому він пропрацював 50 років.

«Вітатимемо Івана Васильовича добрими словами, Почесною грамотою, короваєм, квітами, вручимо йому медаль «За відданість справі» і подарунок. А по радіо йому заспівають улюблену пісню «Про рушник», — розповідає «Україні молодій» голова профспілки обласного управління статистики Людмила Януш.

«За півстоліття своєї роботи у нашому колективі Іван Васильович виховав не одне покоління статистів. Його учні й тепер у нас працюють», — додає Валентина Приймак, начальник головного управління статистики у Черкаській області.

Цього дня на адресу Івана Васильовича звучатиме багато добрих слів, а ще будуть спогади. Адже за півстоліття спільної роботи його колегам є що пригадати. «Він був моїм заступником, курирував сільське господарство і торгівлю. Дуже відповідальний, людяний і толерантний чоловік. З ним комфортно працювалося», — пригадує роки роботи колишній начальник обласного управління статистики Володимир Брусланов. Пан Володимир каже, що працював з Іваном Васильовичем iз 1977 року. Тож за ці роки пам’ятає його як відмінного працівника, а ще, наголошує, згадує як людину зі спокійним характером.

«А ми познайомилися з ним, коли я прийшов в управління ще молодим спеціалістом. Іван Васильович надзвичайно коректний, товариський і дуже добросовісний. Завжди приходив на допомогу», — ділиться спогадами й колишній заступник начальника управління статистики Анатолій Мальований. 

За словами Любові Морозової, яка 30 років пропрацювала начальником відділу під керівництвом Івана Шості, «він був для нас, молодих фахівців, у 60-ті роки взірцем працьовитості та відданості справі. Це в нього ми навчалися статистичному аналізу, він охоче ділився досвідом». 

Іван Васильович пішов на пенсію у 1983 році, а потім ще років шість працював в управлінні економістом. Колеги дотепер згадують, як, перш ніж піти на заслужений відпочинок, він акуратно впорядкував в архіві установи усі справи. «Поскладав аркуш до аркуша і залишив ідеальний порядок в архіві», — зазначає Віра Закуренко, колишня завідуюча відділом управління статистики, який займався підготовкою та випуском статистичних матеріалів по сільському господарству.

Така працелюбність і відданість своїй роботі, наголошують колеги ювіляра, у нього з дитинства. Пройшло воно у малого Івана у селі Мачухи на Полтавщині. Саме там він народився у 1917 році, там, щойно виповнилося 15 років, пішов працювати у колгосп різноробом.

Колеги з управління статистики впевнені, що така ґрунтовність у характері Івана Васильовича і така шана до тих, хто працював iз ним поруч, бере початок саме з рідного села. Батьки подарували йому добрий характер та навчили бути працьовитим. І не випадково його улюбленою піснею є «Пісня про рушник». Бо у ній — серце України, її душа.

Іван Васильович завжди співає цю пісню по-своєму — « Рідна мати моя, ти ночей не доспала, ти водила мене у поля край села, і в дорогу далеку ти мене на війну проводжала, і рушник вишиваний на щастя дала». Бо війна, яка забирала рідних, ровесників, фронтових друзів, вписана особливим рядком у його життя. Донька ювіляра Олена Осауленко розповідає, що батько пройшов фронтовими дорогами Білорусі, Прибалтики, Польщі, має чимало нагород. 

На війні й долю свою зустрів. У 1944 році Іван одержав тяжке поранення і потрапив на лікування до військового госпіталю. Там і побачив свою Оксану, котра повернулася у населений пункт після евакуації. Старший лейтенант Шостя закохався у симпатичну молоду жінку, і згодом вони побралися. 

Уже після перемоги Іван Шостя почав працювати керівником райплану в Єкатеринопільській районній раді на Київщині, а потім — в органах статистики. Спочатку на Київщині, а далі доля привела його на Черкащину, яка згодом стала рідною.

І з того часу всі роки трудився в обласному управлінні статистики. Загального стажу має аж 65 років.

«Коли батьки побралися, в мами вже було двоє малих дітей — син Олег та донька Оля. А я — їхня спільна дитина», — пояснює пані Олена. Жінка згадує, що батько був суворим, але добрим і справедливим. Зла ніколи не робив. Тож брат та сестра ніколи не відчували, що він їм не рідний. Усім дітям, наголошує донька ювіляра, батьки дали достойну освіту й поставили на ноги. «Пам’ятаю, мама навіть iз роботи звільнилася, аби допомогти мені няньчити малого сина», — веде далі Олена Іванівна. 

Каже, часто родиною збиралися. Бувало, мама напече пиріжків і приходять iз батьком у гості. Дружно жили, в хаті панували взаєморозуміння й повага. 

«Батько все життя захоплюється шахами. Він і мене навчив грати. А я вже свого сина Ігоря привчила, він у нас кандидат у майстри спорту з шахів», — каже пані Олена. Тож, зазначає, гра у шахи — то улюблене заняття у вільну хвилину для онука з дідом. 

А загалом, уточнює, окрім трьох дітей, у її батька наразі п’ятеро внуків, вісім правнуків і праправнучка Софійка. Родичі живуть у Черкасах, Києві і навіть у Лівії.

«На жаль, мами немає з нами уже вісім років. Тож я тепер батькова головна помічниця», — каже пані Олена.

За її словами, Іван Васильович — великий патріот України. А з нашою газетою його пов’язує міцна дружба ще з моменту проголошення Незалежності, тобто практично з перших номерів виходу «України молодої». Примірники улюбленої газети кількарічної давнини чоловік дотепер зберігає у своєму будинку, любить іноді перечитати улюблені матеріали. «Батько, буває, телефонує мені: мовляв, ти нагадай, я тобі в «Україні молодій» статтю цікаву покажу, червоним олівцем обвів, щоб ти обов’язково прочитала», — усміхається Олена Іванівна.

Донька ювіляра каже, що Іван Васильович у свої сто рокiв читає в окулярах, а рахує, як відмінник-школяр — швидко і точно. «Арифметика — це в нього професійне!» — пояснює пані Олена.

* * *

Весь колектив «України молодої» долучається до ювілейних привітань. З роси і води Вам, Іване Васильовичу! Так тримати! Будьте здорові й многая літа!