Герої серед нас: киянин втратив на Донбасі кисті рук і ступні ніг, але не силу духу

На війну на Донбасі киянин Вадим Свириденко потрапив за повісткою з військ­комату під час третьої хвилі мобілізації влітку 2014 року.

 

Оскільки мав медичний диплом і «цілий рік» стажу роботи фельдшером у геолого-розвідувальному технікумі, то був зарахований на таку ж посаду до медичної роти 128-ї окремої гірсько-піхотної Закарпатської бригади Збройних сил України.

 

Тут він уперше в житті побачив жахіття війни, яка калічила молодих хлопців, допомагав пораненим, рятуючи їх від смерті. А зустрівся з нею віч-на-віч у лютому 2015-го під Дебальцевим...

 

Тоді наші бійці з блокпоста «Балу» потрапили в оточення, і їм на виручку прибув БТР із шістьма бійцями, серед яких був і Вадим зі своїм 23-річним командиром Денисом Чабанчуком.

 

Вони ледве встигли зайняти оборону, як ворог пішов у атаку. Снаряд із російського танка розірвався буквально за кілька метрiв від них, і їх обох поранило — фельдшеру розбило праве передпліччя і прошило стегно.

 

Їх встигли перевезти бронетранспортером у штаб бригади, де хірург Олександр Данилюк «заштопав» рани. Під вечір мали доправити до госпіталю в Артемівськ, але не судилося... БМП, в якій їхали Вадим із Денисом, раптом підірвалася на міні й загорілася.

 

Фельдшер втратив свідомість, але командир не розгубився й витягнув його через бокові дверцята, практично врятувавши життя.

 

А навколо вирував бій, і мертвим залізом стояла підбита техніка, якою везли поранених. Вони помирали від втрати крові, і рятувати їх було нікому.

 

Живих же завантажили в уцілілий «Урал», та, коли він проїхав буквально кілька метрів, поблизу розірвалася ворожа міна, і вибухова хвиля підкинула Вадима так, що він ударився спиною об чиїсь носилки і пошкодив тазові кістки та хребет, після чого практично не зміг іти — ледве робив кілька кроків.

 

Лютневу ніч із 25-градусним морозом вони з Денисом вирішили пересидіти в кабіні машини з вибитими вікнами. Поранені бійці, яких було з десяток, у кузові просто замерзали на смерть, а Вадим тормошив командира і кричав на вухо: «Не спати!». Проте так і не зміг його врятувати...

 

Тож з усiх поранених живим залишився лише фельдшер. Спробував добратися до ближньої лісосмуги, але не зміг пересуватися навіть на колінах. Вирішив чекати на порятунок у машині з працюючим двигуном.

 

Голод вгамовував, гризучи замерзлу в баночці тушонку, яку знайшов під сидінням, замість води смоктав сніг. Найтяжче було боротися зі сном, і він таки здолав Вадима на третю ніч.

 

Прокинувся ж від того, що заглух двигун машини, і в ній раптом спрацювала сигналізація.

 

На її звук ворог став бити з гранатомета й кулемета, осколки сікли «Урал», і боєць мимоволі став молитись, хоча досі цього ніколи не робив. На диво, стрілянина вщухла... 

 

А вранці він побачив, як до машини наближається бронетранспортер, і в надії на порятунок помахав рукою. То були вороги. Наказали йти до БТР, а коли Вадим відповів, що не може, примусили повзти. Його вкинули в десантний відсік, і він втратив свідомість.

 

Прийшов до тями в Донецьку, де на нього — пораненого й обмороженого — буквально налетіли журналісти з «Лайф ньюз» із запитанням: «Навіщо ти сюди прибув?».

 

Потім був допит сепаратистів, який закінчився двома зламаними ребрами, і перша медична допомога — медсестричка Люся ставила крапельниці та обробляла рани. Вадима навіть погодували — дали гречану кашу і чай.

 

Згодом якийсь бойовик сказав, що ввечері його передадуть українській стороні в обмін на їхніх. І дійсно, по Вадима прибула карета швидкої допомоги і його доставили в Дніпропетровськ у лікарню імені Мечникова.

 

Незабаром сюди приїхав друг Руслан із Києва, який по телефону «підняв усіх на ноги», щоб його шукали, а також дружина і її сестра. Зустріч була дуже зворушлива.

 

Через два дні лікування фельдшера і ще кількох важко поранених бійців літаком доставили в столичний Центр пластичної і термальної хірургії (по-народному — опіковий центр). 

 

Кілька днів медики надавали йому допомогу та обстежували важкий стан організму.

 

Зрештою, дійшли невтішного висновку, що потрібна ампутація кистей рук і ступень, оскільки вони були сильно обморожені і в них почав стрімко розвиватися некроз — відмирання біологічних тканин, по суті, гангрена.

 

Цей вердикт Вадим сприйняв мужньо, хоча й розумів, у якому стані йому доведеться жити далі, але вибору не було.

 

Цілий місяць він перебував у реанімації, потім його перевели в палату.

 

Весь цей час він терпів тяжкі фізичні та душевні муки і водночас відчував величезну підтримку всього медперсоналу, рідних, друзів і навіть незнайомих людей, яка додавала життєвих сил і не давала впасти у відчай.

 

Хоча сепсис щодень виснажував його організм, але боєць не падав духом.

 

«Навiював» собі, що його хвороба — не вирок, а лише серйозне випробування, яке він має подолати, аби бути нормальною людиною, а не немічним калікою.

 

Тож iще в реанімації, перемагаючи нестерпний біль, він пробував качати прес, адже як медик знав, що головне в його стані — підтримувати тонус м’язів.

 

У палаті став робити вправи для рук і ніг. Якось волонтери принесли йому книгу про паралімпійців, тож довелося навчитися гортати сторінки без кистей рук.

 

Потім освоїв планшет, на якому може навіть писати. Вадим поставив собі за мету: в усьому бути самостійним, наскільки це можливо, тож робить усе, щоб цього досягти.

 

Найбільшим же його досягненням в опіковому центрі було те, що він зміг стати на ноги-протези і почати ходити. Коли зробив це вперше, на нього дивилися як на героя, і медики, і хворі, для яких він став прикладом мужності й цілеспрямованості.

Новим етапом у житті Вадима Свириденка став його «американський період». Під час перебування в лікарні до нього як до відомого героя приходило багато різних людей, серед яких була й група американців, котрі розповіли про спеціальну програму Пентагону для лікування, протезування та реабілітації учасників Антитерористичної операції на Донбасі.

 

Вони запропонували й Вадиму пройти цей курс у США, для якого відібрали 24 наших воїнiв. Проте погодилися взяти участь у програмі лише 11 із них, серед яких був і Свириденко.

 

Їх доставили військовим літаком до Національного військового медичного центру імені Уолтера Ріда під Вашингтоном.

 

Тут не лише розташований лікувальний заклад, а й створено всі умови для активної реабілітації воїнів — для цього є спеціально обладнаний стадіон, а навколо — справжній ліс iз тваринами, де можна прогулюватись. Відразу по приїзду всім бійцям зробили повне обстеження.

 

Потім цілий місяць був карантин, під час якого навіть із палати забороняли виходити. Американські медики зі здивуванням дивилися на вітчизняні протези Вадима і говорили, що вже й забули, як такі можна виготовляти. Тож їх замінили на сучасні, значно зручніші й функціональніші.

 

Із ними наш боєць тренувався щодня, невдовзі навчившись самостійно їсти, користуватися побутовими предметами, готувати їжу і навіть шити.

 

Також проводилися інтенсивні заняття з фізичної культури, зокрема бігу.

 

Для цього було встановлено спеціальну доріжку, оснащену незвичним пристосуванням — куполом, який одягається на тіло і підтримує його надутим повітрям. Воно поступово виходить із купола, збільшуючи навантаження на ноги.

 

Саме за допомогою цього пристрою Вадим і навчився бігати, перейшовши згодом до тренувань на стадіоні з використанням спеціальних бігових протезів.

 

Хоча, звісно ж, було й дуже боляче — доводилося вживати знеболююче, і протези йому змінювали кілька видів, підбираючи найбільш підходящі, щоб не так натирали ноги.

 

А для відвідування басейну йому виготовили спеціальні протези-ласти. 

 

Під час восьмимісячного перебування в госпіталі наш боєць познайомився з американськими військовими, які теж мали серйозні поранення, серед яких, щоправда, не було жодного без чоти­рьох кінцівок, і зміг спілкуватися з ними з перекладачем і навіть самотужки.

 

Він учився у них багатьом «премудростям» реабілітації, а вони захоплювалися мужністю нашого бійця.

 

Також його часто провідували представники української діаспори та волонтери — підтримували морально й різними смаколиками та сувенірами.

 

Вони були шоковані його розповідями про війну на Донбасі, засуджували Путіна та дякували хлопцю за героїзм, адже в Америці дуже поважають солдатів.

 

До того ж у вихіднi волонтери возили наших бійців у місто, проводили екскурсії, адаптуючи до міських умов.

 

Після поїздок Вадим розповідав лікарям, що і як він зміг зробити, і вони коригували протези. А на так званій «розумній кухні» він навіть пригощав американців українськими сирниками і фаршированими помідорами. 

 

Після такої реабілітації Вадим повернувся на Батьківщину значно адаптованішим до життя не лише вдома, а й у місті.

 

Щоправда, після того як він двічі проїхав громадським транспортом і його попросили поступитися місцем бабусі та жінці з дитям, став користуватися допомогою друзів з авто або автомобілем «Української асоціації інвалідів АТО», в якій працює нині. Хоча й тут бувають казуси.

 

Якось він у цьому авто чекав одного товариша-«афганця» у недозволеному для паркування місці, бо тому теж важко пересуватися. До них підійшов поліцейський і попросив від’їхати. Вадим пояснив ситуацію. Страж порядку попросив показати посвідчення учасника бойових дій АТО.

 

На що чоловік просто повернув навкруг протез руки і сказав, що й ноги в нього теж протезовані. Ошелешений полісмен дозволив стоянку.

 

А їздити Вадиму Свириденку доводиться майже щодня, адже він не сидить без діла, скаржачись на тяжкі будні людини з особливими потребами, а веде активний спосіб життя, допомагаючи АТОшникам вирішувати їхні різноманітні проблеми в громадській організації, до роботи в якій його запросили колишні «афганці» на чолі з Сергієм Тріскачем.

 

Часто відвідує госпіталі, де власним прикладом підтримує тяжко поранених бійців, підказує їм, що потрібно робити для швидшого одужання. 

 

Крім того, колишній військовий фельдшер три місяці тому здійснив ще один подвиг. 30 жовтня він узяв участь у 41-му марафоні морської піхоти США — пробіг дистанцію 10 кілометрів в Арлінгтоні, передмісті американської столиці, де розташована головна будівля міністерства оборони США.

 

На цей неординарний забіг його запросили американці, побачивши, як він азартно займався бігом під час реабілітації в їхньому госпіталі, а відбулися змагання за сприяння вашингтонського філіалу міжнародного благодійного фонду Allied Forces Foundation, трастового фонду НАТО із реабілітації поранених, посольства України в США та волонтерських організацій Пентагону.

 

Цей марафон — найбільший у світі, адже в ньому беруть участь тисячі бігунів з усього світу.

 

Поранені АТОшники були в ньому першими українцями.

 

Причому Вадим був єдиним без обох ніг і на фініші став найкращим з-поміж поранених — він пробіг дистанцію за годину й сім хвилин замість відведених на це двох годин.

 

За участь у марафоні отримав спеціальну медаль, яка стала справжнім визнанням його сили волі й незламності духу.

 

Його палко вітали американці та представники української діаспори, які підтримували впродовж усієї дистанції з синьо-жовтими прапорами і транспарантами.

 

А в аеропорту «Бориспіль» нашу делегацію із чотирьох поранених і чотирьох супроводжуючих, які також брали участь у марафоні, зустрічали по прильоту з Америки як справжніх героїв — із квітами, вітаннями, десятками телекамер.

 

Президент України Петро Порошенко організував прийом на честь учасників марафону, на якому нагородив наших патріотів іменними годинниками.

 

Цими американськими та українськими відзнаками тепер сповна зможе гордитися не лише Вадим, а й дві його донечки, одна з яких ще зов­сім маленька і так хоче, щоб тато брав її на руки...