У Київський муніципальний академічний театр опери та балету для дітей та юнацтва нарешті повернулася важлива для репертуару вистава — «Лісова пісня» Лесі Українки, в якій актриса Раїса Недашківська грає всіх персонажів п’єси.
Щоправда, буквально за день до вистави народна артистка була в лікарні під крапельницею, лікарі збивали тиск...
Раїса Недашківська — знакова актриса, народна артистка України, повний кавалер ордена Княгині Ольги. В її репертуарі десятки ролей.
Проте якби вона зіграла лише Мавку в «Лісовій пісні» Лесі Українки і Катерину Білокур у кінофільмі «Буйна», цього було б достатньо, щоб увійти в історію українського мистецтва.
У Раїси Степанівни вона налічує чудові ролі в театрі та кіно. Це і «Царева наречена», і «Помилка Оноре де Бальзака», і «Комісар», і «Народжена революцією».
На сцені київського Молодого театру вона збирала аншлаги у легендарних спектаклях «Канте Хондо» і «Сірано де Бержерак». Із такими зовнішністю і талантом, як у Раїси Недашківської, можна зробити зоряну кар’єру в Голлівуді. В її творчості на першому місці завжди були поезія і духовність.
Ще коли майбутня актриса навчалася у 87-й київській середній школі та відвідувала хореографічну майстерню Будинку піонерів, учителі пророкували їй чудове майбутнє.
Згодом поетичну Мавку побачив у ній кінорежисер Віктор Івченко, шукаючи головну героїню для екранізації «Лісової пісні» за поемою Лесі Українки.
Ця роль стала злетом для юної Раїси та її хрестом, бо долю цієї «дитини природи» вона спроектувала на себе.
«Мавкою іду по життю»
— Раїсо Степанівно, «Лісова пісня» вас таки не відпускає?
— Мені здається, що до Мавки я готувалася з пелюшок, з мого рідного села Старі Вороб’ї, що на Житомирщині, адже якраз ці місця оспівала Леся Українка. Пам’ятаю, у мене в дитинстві був килимок, на якому зображені русалки. І я спала на ньому. Я росла разом із тими русалками. Із маминих розповідей знаю, як вона мене малу шукала, бігаючи по селу, а я, стомившись, висипалася в очереті, любила блукати верболозами та аж під вечір приходила додому...
— Як сприйняли призначення на роль Мавки?
— Про призначення на роль Мавки і про зарахування до Київського державного інституту імені Івана Карпенка-Карого дізналася в один день. Страх і відповідальність лягали на мої плечі. Адже до мене Мавку грали провідні актриси української сцени, а я у свої 17 років мусила перенести на екран цей складний і філософський образ із драми-феєрії Лесі Українки. Адже кохання Мавки — дуже сильне почуття.
Пам’ятаєте, коли Лісовик Лукаша перетворив на вовка, і вовк заплакав над сопілкою, і його сльоза, пройшовши крізь усі шари землі, обпалила чоло Мавки, вона прокинулася й повернулася з того світу до коханого. Яка приголомшлива енергія любові, життя! І як це передати? Віктор Івченко геніально відобразив це у фільмі. Я інтуїтивно йшла до Лесі Українки, до ключових моментів цього образу.
— Пригадуєте прем’єру фільму, де вона відбулася?
— Так, звісно. У Львові, в Театрі імені Марії Заньковецької... І Володимир Данченко, батько знаменитого режисера Сергія Володимировича, підписав мені тоді листівку: «Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору...»
— У цій першій ролі перед вами, вчорашньою школяркою, так само, як і перед юною Мавкою, постало питання: «Що ж мені суджено?».
— На жаль, так. Бо судилося мені в кіно переграти героїнь усіх національностей на всіх кіностудіях тодішнього СРСР: Мехрібан у фільмі «Телефоністка»; Маріуца — «Подорож у квітень»; Марфа
— «Царева наречена»; Марина Мнішек — «Помилка Оноре де Бальзака»; Сонечка — «Гадюка», Нахама — «Биндюжник і король», Марія — «Комісар». А 1979 року я одержала гран-прі за
найкращу жіночу роль таджички Рано у фільмі «А щастя поруч» на міжнародному кінофестивалі країн Азії та Африки.
— І ви знову повернулися до «Лісової пісні». Тепер уже на сцені...
— «Лісова пісня» — шедевр! Це еталон не тільки національної драматургії, а й світової літератури. Пам’ятаєте, у Лесі: «Я в серці маю те, що не вмирає...» Мавку Леся Українка створила наприкінці життя з невидимого світу. Цей образ пройшов через усе моє життя, я весь час повертаюся до нього.
— У вас у цій ролі оригінальне вбрання...
— Так, вбрання Мавки для мене зробили художниці Людмила Семикіна і Людмила Нагорна. Це вбрання бронзового кольору, із серпанком, стрічками, квітами, на голові, розкішний вінок із яблуками, калиною. Намисто подарувала подруга з Америки. І коли це вбрання побачив режисер Микола Мерзлікін, то сказав: «Робимо «Лісову пісню»! У творі є слова: «То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, І щастя упаде мені до ніг...»
Портрет у піняві квітування
— Михайло Гойда, Ніна Божко, Віктор Зарецький — художники, які писали портрети Раїси Недашківської...
— Віктор Зарецький, чоловік Алли Горської, важко пережив смерть дружини, батька і пішов із життя у 1990 році. Віктор рятував себе пензлем. Не випускав його до останньої хвилини. Помираючи, намалював мій третій портрет. Другий написав, коли я повернулася з Америки, дуже гарний портрет. Його продали родичі в Англію. Мене ніхто про це не питав: можливо, я його викупила б. Нині слабенька копія є в каталозі Віктора. Перший портрет він мені подарував, а останній малював у ролі Катерини Білокур.
Цей портрет є в Яготинському музеї серед робіт Віктора Зарецького. На ньому Катерина з мольбертом. І я там така молоденька... Портрет, який стоїть у кімнаті, Віктор писав навесні. Він щодня приносив троянди, бузок і говорив: «Рафаель малював свою мадонну в оточенні ангелів, а я тебе — у піняві квітування». Ми взагалі з ним хотіли багато зробити... А встигли з Віктором Василенком зробити фільм, що називається «Портрет». Це документальна стрічка про Зарецького.
— Раїсо Степанівно, десь бачила фото — ви сидите за мольбертом. Це ще одна грань таланту?
— То було на фестивалі «Кіношок». Організатори влаштували для нас майстер-клас — всі артисти малювали. Я вилила на мольберт такі гарні фарби! Мені було шкода, що я так багато олійних фарб видавила, і я їх просто по мольберту розмазала. Вийшов яскравий абстрактний пейзаж, і моя картина зайняла перше місце. Я дуже люблю колір — соковитий, яскравий. Мені подобалося малювати в дитинстві. Хатка, місток, річка, очерет, качки плавають, доріжка в ліс біжить. То було моє дитяче відчуття гармонії світу, побаченого з вікна бабусиного будинку.
— Чи цікавилися, звідки походить ваше прізвище, пані Раїсо?
— Я народилася на Житомирщині в селі з кумедною назвою Старі Вороб’ї. Там минули мої кращі безтурботні роки. Потім тата, він був військовим, перекинули на японський фронт, і мама з трьома дітьми поїхала до нього на Далекий Схід. А вже звідти ми повернулися в Україну до Києва.
Своїм корінням я цікавилася. У Малинському районі на Житомирщині є село Недашки і там живуть майже всі Недашківські, Скуратівські та Дідківські. Якось один історик розповідав, що ще в VI столітті був такий воїн, якого звали Недаш. Недаші, Недашківські — була така шляхта українська, яка захищала кордони Києва. Мої предки завжди були православними. Прізвище зустрічала і в Сибіру, і в Америці — і всі Недашківські з Житомирщини. П’ятдесят літ тому в рідному селі я врятувала церкву, щоб із неї не зробили клуб. Та дерев’яна церква 1824 року, руйнується. Там дзвони робили: великий — Недашківські, а малі — Скуратівські.
— Від ваших ролей, Раїсо Степанівно, віє таїною, трохи містикою. Нині люди легко піддаються впливу усіляких магів, ворожок... Знаю, ви застерігаєте?
— Я застерігаю словами Кобзаря: «І то лихо попереду знати,// Що нам в світі зустрінеться.// Не знайте, дівчата,// Не питайте свою долю.// Само серце знає,// кого любить».
Слухати треба лише власне серце. У жодному разі не йти до ворожки. Якщо в скрутну хвилину життя ви вбачаєте у цьому єдиний порятунок, то це — помилка. Уявіть собі, що вона вам скаже, не приведи, Боже, скільки вам залишається жити. Ця інформація зазвичай відкладається у вашій підсвідомості. Відтоді, як ви почули її, починаєте виконувати програму ворожки. Самі того не розуміючи, стверджуєте: «Вона мені казала і так вийшло». Насправді ви просто виконали її програму, настанову. Взагалі — це гріх пророкувати подібне. У мене стільки прикладів і негативних наслідків від таких спілкувань серед моїх родичів і добрих знайомих, що я хочу застерегти всіх від цих хибних кроків у житті.
— До речі, і вас Всевишній відводив від деяких ролей, «не допускав»...
— Саме так. Особливо коли ті ролі перечать моїй сутності. Я так і не зіграла
у виставах «Політ над гніздом зозулі», «Хто боїться Вірджинії Вульф?». Під час репетиції сцени в будинку для божевільних у виставі «Убивство Марата» мене ледь не вбили. Потім зі мною почало таке робитись, що дивувалася: невже це я? Від усього лихого відводить Бог.
«У замку необхідно ставити Шекспіра»
— Раїсо Степанівно, крім усього, вам вдається ще й мандрувати?
— Так. Минулого року була в Парижі в Українському культурному центрі. Читала їм Лесю Українку, Кобзаря. У Львові організувала творчий вечір Ліни Костенко — читала її поезії. Іншим вечором вшанували пам’ять Івана Миколайчука, Богдана Ступки...
— А ще ви відвідали Ужгород і там провели творчий вечір...
— Перебувала в Ужгороді кілька днів на запрошення подруги Вероніки Гопко. Мала можливість краще познайомитися з містом. Для мене Закарпаття — це смак грибів. Тільки там їх споживаю. Та найбільше мене вразив Ужгородський замок. Багато говорять, що Ужгород — європейське місто, але замок — справжня Європа в Ужгороді! Там просто необхідно ставити Шекспіра! Бо недаремно ж Ростропович грав у цьому замку. Мало того, є сенс робити навіть фестиваль шекспірівських творів. Це мало би надзвичайний вигляд! Тоді про Ужгород як культурне місто заговорять усі.
— Знаю, що з перших днів підтримуєте бойовий дух воїнів АТО...
— Понад двісті концертів провели з «Народною філармонією» у військових частинах. А починали з Будинку актора. До речі, на усіх концертах ставимо каску з написом: «Для воїнів АТО». Нині саме той час, щоб підтримати військових морально. Взагалі таким людям, як актори, важливо підтримувати військових. Бо те, що нині відбувається, — за межею розуміння. Все ж вірю, що брати наші та сестри з Росії схаменуться, зрозуміють, що не можуть піти на нас війною. Але та пропаганда, яку ведуть iз Москви, робить свою справу.
ОСОБИСТЕ
— Раїсо Степанівно, ви майже нічого й ніколи не кажете про приватне життя. Це табу?
— Ні, зовсім не таємниця. Особливо хвалитися нічим. Обидва мої чоловіки були особистостями. Батько мого сина Валерій — навчався на курсі Михайла Ромма разом із Нікітою Міхалковим. Був талановитою людиною, написав прекрасний сценарій «Маруся Чурай». Дуже мене кохав. Коли їздила на гастролі, писав зізнання навіть на шпалерах! Але ж горілка — страшна сила...
— А містер Ікс, якому присвятили свою творчість, теж був вашим чоловіком?
— Ні. Він був прекрасною й талановитою Людиною, але не вільним. Я справді його дуже кохала, але розриватися не було сил. То моя радість і мій біль. Але я живу, виходжу на сцену, радію кожному дню. Адже Київ — найгарніше місто світу. Я живу неподалік Золотих Воріт, Софії Київської. Ще трохи — і відчуємо повітря, напоєне весною, красою. Пам’ятаєте, як Вороний писав: «Що є життя? Коротка мить. Яке її надбання? Красою душу напоїть і, не вагаючись, прожить хвилину раювання!»
