Жертви із тавром зрадників

24.01.2017

Ганна БЕЗКОРОВАЙНА

Київський вокзал був центральним збірним пунктом для відправлення українських остарбайтерів до Німеччини. (Фото з сайта 5.ua.)

У Радянському Союзі цих людей називали зрадниками і карали за роботу на економіку ворога. Самі колишні остарбайтери воліли не афішувати свого минулого. Незалежна Україна пройшла довгий шлях до того, щоб визнати остарбайтерів невинними жертвами Другої світової.

Ще в 1946 році на процесі у Нюрнберзі застосування примусової праці у гітлерівській Німеччині назвали злочином проти людяності. Це дало змогу, наприклад, Польщі й іншим країнам уже в 50-х і 60-х роках минулого століття порушувати питання щодо компенсаційних виплат для колишніх примусових робітників. На момент звільнення радянської території від фашистів, щонайменше 3 млн. громадян СРСР було вивезено на примусові роботи. Однак Радянський Союз ніколи не порушував питання щодо виплати компенсацій. Так само, як і Україна після здобуття своєї незалежності. Хоча, за приблизними підрахунками, до 2,4 млн. радянських остарбайтерів були українцями.

Лише на початку 90-х уряд возз’єднаної Німеччини повернувся до цієї проблеми. Виплата компенсацій спонукала українських істориків до серйозних досліджень, а українську владу — до прийняття відповідних законів щодо жертв примусової праці.

Три літери на блакитному тлі

На робах людей, вивезених для примусової праці з окупованих територій СРСР, була спеціальна нашивка: блакитний прямокутник із німецькими літерами OST, що були початком німецького слова Osten — схід. Придумав нашивку чиновник із сумнозвісної РСХА (політичної розвідки і поліції безпеки Німеччини) Бернхард Баатц. Він же запропонував для використання і термін «остарбайтер» — робітник зі сходу.

Наскільки серйозно сприймали в Німеччині остарбайтерів, свідчить той факт, що в лютому 1942 року Генріх Гіммлер підписав «Загальні положення щодо вербування і використання робочої сили зі Сходу». Чому для східних робітників знадобилися спеціальні приписи? Не останньою причиною був той факт, що німці боялися розповсюдження більшовицьких ідей на території Рейху. А тому концепція положень була така: тримати остарбайтерів максимально ізольовано від примусових робітників з інших країн Європи й максимально експлуатувати їхню працю.

«Остарбайтерам видавали кошти, що становили третину чи половину від платні німця, … їх норми харчування були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників. За провини передбачалися суворі штрафні санкції: від тілесних покарань до відправлення у концтабір. Остарбайтери нерідко працювали до 18 годин на добу», — йдеться в матеріалах Українського інституту національної пам’яті (УІНП).

Звичайно, і умови утримання, і заробітки остарбайтерів залежали від місця праці і господаря. Однак скрізь і завжди із заробітної плати вираховували податки, кошти на харчування, одяг і взуття, і навіть медичну допомогу. До речі, дозвіл на неї повинен був давати господар.

Чужі і підозрілі

На Ялтинській конференції 1945 року СРСР наполіг, щоб після закінчення війни всі остарбайтери в обов’язковому порядку повернулися додому, незалежно від того, в чиїй зоні окупації — радянській чи союзників — вони опиняться. «Додому» для більшості означало перевірку й фільтрацію у таборах і збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони й фільтраційних пунктах НКВС. За даними УІНЦ, після перевірок 58% репатріантів повернулися до своїх домівок; 14% — у трудові батальйони, майже 7% було арештовано; 19% чоловіків мобілізували до армії.

— Уже після 1944 року було вирішено, що остарбайтерів необхідно брати на спецоблік, — говорить науковий співробітник Інституту історії України Тетяна Пастушенко. — Було створено спеціальну державну комісію з репатріації. На території Європи в пересильних і фільтраційних таборах працювало понад 35 тисяч військовослужбовців, що займалися перевіркою остарбайтерів.

Повернення додому зовсім не означало спокійного життя. На колишніх остарбайтерів заводили так звані фільтраційні справи, вони знову й знову проходили перевірки, підтверджували свою лояльність до радянської влади. Роками єдиним документом цих людей була довідка про репатріацію — з нею і на роботу було вкрай важко влаштуватися, і вирішити житлові проблеми теж.

— Посвідчення репатріанта сприймалося як тавро зрадника. Раз ти працював на ворога, маєш спокутувати свій злочин. Особливо важко було людям, що потрапляли в трудові батальйони — воєнізовані формування для роботи на підприємствах чи на будівництві. Мобілізовані в ці батальйони жили в казармах або таборах. Зарплату не отримували, фактично були такими ж рабами, як і в Німеччині. Їхнє право на демобілізацію постійно ігнорувалося, багато хто з цих людей працював аж до 1956 року, — зазначає Тетяна Пастушенко.

Влада робила все, аби колишні остарбайтери жили з постійним почуттям провини. Їм втовкмачувалося, що довіру радянської батьківщини не так легко повернути.

— У радянські часи багато говорилося про Другу світову, але говорилося в спрощеному чорно-білому світлі: з одного боку німці, з другого — наші, — говорить керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Не було місця для тих, хто став жертвами цієї війни. Цих людей просто викреслювали. Людей, що, по суті, стали жертвами рабської праці.

Делікатне питання

За словами історика Тетяни Пастушенко, в першому ешелоні українських остарбайтерів, що 18 січня 1942 року вирушив із Харкова на Кельн, їхали... добровольці. А фахівці УІНП зазначають: було в тому ешелоні 1117 осіб. І це був не перший і не останній такий ешелон. Цілком можливо, припускають історики, що в ешелонах, які пішли 22 січня з Києва, 24 січня з Донецька, — теж було чимало добровольців.

Відомо, що німецька окупаційна влада заохочувала виїзд українських робітників до Німеччини. В листівках, рекламних фільмах і плакатах їм обіцяли пристойне житло, гарні заробітки та умови праці. І люди їхали — з різних причин. Хтось радів можливості виїхати з осоружної радянської України, хтось шукав роботу і можливості прогодувати сім’ю, адже на окупованій території заробити було просто ніде. Німці в той час навіть бракували частину добровольців: виїзд дозволяли тільки тим, хто, на думку нової влади, був достойний працювати у великій Німеччині. Хворі, колишні комсомольські активісти в цю категорію не потрапляли.

— Однак, коли бліцкригу не вийшло, коли значна частина німецьких робітників була мобілізована на фронт, німецькі підприємці почали ставити питання про робочу силу. Тим більше, що на весну 1942 року добровольців уже просто не стало: Україною дуже швидко поширилася інформація про те, в яких насправді умовах працюють робітники зі Сходу, — зазначає Тетяна Пастушенко.

Добровольців не вистачало настільки, що вже в квітні 1942 року в українських містах і селах німці почали проводити масові облави на місцеве населення.

Але повернімося до делікатного питання. Уже в 90-х роках німецька сторона визнала: особи, що приїхали працювати в Німеччину добровільно, не мали ніяких переваг перед тими, хто став жертвою облав. Вони всі вважалися остарбайтерами і всі працювали в однаково рабських умовах. Використання їхньої праці було злочином. Саме тому німецький уряд вирішив виплачувати компенсацію усім без винятку жертвам примусової праці.

В Україні до цього питання підійшли інакше.

— Коли зайшла мова про отримання компенсаційних виплат із Німеччини, Україна повинна була прийняти відповідну законодавчу базу, — говорить Тетяна Пастушенко. — У 1995 році остарбайтерів прирівняли за статусом до учасників війни. Через п’ять років прийняли Закон «Про жертв нацистських переслідувань». І через радянські стереотипи заклали в нього міну: зазначили, що право на виплати мають лише ті остарбайтери, кого на роботу в Німеччину вивезли примусово. Хоча сьогодні ми говоримо: ті, хто поїхав у Німеччину добровільно, постраждали навіть більше, адже їхні позитивні очікування не виправдалися.

У результаті німецькі виплати отримали всі ті остарбайтери, хто зміг документально підтвердити факт примусової праці в Німеччині в період Другої світової. (Зауважимо, що в українському законодавстві було розширено коло осіб, які могли отримати компенсацію: до в’язнів гетто, концтаборів, працівників промислових підприємств додали сільгоспробітників, тих, хто працював у німецьких сім’ях).

Виплати закінчилися в 2007 році. 471 тисяча осіб отримала 867 млн. євро.

Скільки ж їх було?

Скільки українців під час Другої світової було задіяно на примусових роботах на території Третього Рейху? Чи взагалі можливо говорити про якісь більш-менш точні цифри? Давайте розмірковувати.

Війна в західних регіонах України почалася ще влітку 1939 року, коли угорські війська окупували Закарпаття. І саме тоді перші українці опинилися на примусових роботах в Австрії, котра була приєднана Гітлером до Німеччини у 1938 році. У вересні 1939-го галичани — полонені військовослужбовці польської армії — потрапили на роботи до Рейху. Змушені були працювати на німців і ті наші співвітчизники, котрі на момент окупації нацистами Франції перебували в цій країні на заробітках (щоправда, за документами вони проходили як французькі робітники).

Усіх добровольців, що виїхали з сучасної території України працювати до Німеччини з початком Другої світової, перерахувати неможливо — вони значилися румунами, поляками, угорцями, чехами, якщо приїздили із Західної України. Їх фіксували як «радянських росіян», якщо вони приїздили з території СРСР. Багато плутанини і з тими, кого привозили після облав.

— Узагальненої бази даних щодо остарбайтерів немає, — говорить Тетяна Пастушенко. — Сьогодні дослідники сходяться на тому, що з окупованих країн Європи на німців працювало понад 13 млн. осіб. Щодо українців, вірогідною є кількість 2 мільйони плюс-мінус кількасот тисяч. Сьогодні ми говоримо, що через фільтраційні табори після війни пройшло приблизно 1,8 млн. українських остарбайтерів. Тобто це ті, що повернулися в Україну. А скільки їх загинуло в неволі? Остарбайтерів ховали окремо, часто не на загальних кладовищах, на деяких підприємствах заводили окремі картки на померлих. Але точного обліку не велося. Кількасот тисяч українців залишилися після війни на Заході. Швидше за все, найбільш точну інформацію можна знайти в архіві Червоного Хреста. Але працювати з тим архівом важко: дані про людей дуже обривчасті, прізвища через напис латиницею дуже перекручені. Не знаю, чи ця проблема колись остаточно вирішиться.

І це при тому, що, за словами Тетяни Пастушенко, примусова праця є однією з найбільш досліджених тем в історії Другої світової. Їй присвячено понад 2 тисячі монографій. На жаль, це монографії не українських авторів і не про українців: американці та європейці більше цікавляться долею французьких, бельгійських, голландських, польських робітників.

ДУМКА ЕКСПЕРТА

Історик Олександр Лисенко:

— Час невблаганний. Усе менше залишається серед нас остарбайтерів. Мемуари про Другу світову в нас переважно генерали лишили. І ми знаємо ціну цим мемуарам. Немає спогадів окопних офіцерів, простих солдат, евакуйованих. Завдяки позиції німецького уряду щодо остарбайтерів, ми стали збирати їхні спогади, в нас з’явилася усна історія тих подій. Відтак спільними зусиллями повернули цих жертв війни у суспільство. Тільки сьогодні люди, яких називали зрадниками, отримали моральну й матеріальну сатисфакцію.

Друкована версія