23 січня виповнилося б 86 років Герою України Івану Сподаренку, який більше 35 років очолював газету «Сільські вісті». В пам’ять про нього у серії «Золоті імена української журналістики» вийшла друком книжка «Голгофа Івана Сподаренка». Упорядником видання є Володимир Біленко, однокурсник і колега Івана Васильовича, авторами ж стали його друзі-журналісти та члени родини.
«Порятувала життя мисливська реакція і вправність»
У виданні, на основі зібраних спогадів та архівних документів, розповідається про непростий життєвий та творчий шлях Івана Сподаренка. Мільйонні тиражі «Сільських вістей» та тисячі листів від вдячних читачів — свідчення того, що газету читали й шанували. А бувало, що й підтримували та захищали, коли влада намагалася вчинити розправу над популярним виданням та його редактором.
В історії «Сільських вістей» за редакторства Івана Сподаренка таких розправ було кілька. Одна з них — у 1986 році, коли, як згадує у книзі Володимир Біленко, газета набула такої гостроти й критичного масштабу, що її стали боятися не тільки низова влада, а й найвища. За словами пана Володимира, майже рік тривали цькування головного редактора і редакційного колективу. Доклалася до цього партійна верхотура України, руками головного ідеолога Леоніда Кравчука та головного партсудді Олександра Ботвина, котрі проводили партійні збори в колективі, аби їхнім рішенням змістити з посади головного редактора. Архіви КПУ, наголошує Володимир Біленко, зберегли «казуїстику партбосів у підготовці доповідних у верхах і пропонованих рішень». Ті події висвітили справжніх друзів і справжніх ворогів. Але, попри все, перемогу здобули колектив і головний редактор. Водночас голос газети став ще дужчим, а повага читачів — ще більшою.
«Сільські вісті» першими в Україні зі своїх шпальт розповіли правду про одну з найбільших трагедій українського народу — Голодомор 1932—1933 років. Ще ЦК командував, яку лінію вести газетам, засновником і власником яких він був, а редакція «Сільських вістей» «загнала» згадку про свого «натхненника» у нижні рядки останньої сторінки, поставивши під назву видання його девіз — «Газета захисту інтересів селян України»», — згадує Володимир Біленко.
Прагнули прибрати до рук газету й уже за часів прем’єрства Леоніда Кучми та його головного ідеолога Дмитра Табачника. Скільки зусиль доклав тоді редактор Іван Сподаренко, аби визволити видання з-під такої опіки. І знову переміг трудовий колектив, який зміг відстояти свою позицію і добився того, аби редактора обирав трудовий колектив, а не призначали зверху. «А головному редактору знову розплата за ту перемогу — тяжкий бандитський напад увечері біля дверей квартири. Порятувала йому життя мисливська реакція і вправність — миттєвий захист голови портфелем, повним газет. Та ще дружина Валентина Корніївна: почувши гамір, умить розчинила двері — і нападники у масках і з металевими прутами втекли. Винних так і не було знайдено», — зазначає у своїх спогадах Володимир Біленко.
Згодом, згадує заступник редактора Андрій Мельничук, роль колишнього політбюро перебрала на себе податкова. У 2000 році її руками перекрили газеті кисень, тож із 30 вересня по 21 жовтня «Сільські вісті» не виходили. А країною ширилися чутки, що газета закривається, дійшло до того, що в Київській та Сумській областях заборонили її передплачувати. Тоді газету, разом із трудовим колективом і її редактором, відстоював навіть створений народними депутатами Громадський комітет з її захисту.
За словами пана Андрія, чого тільки варта була спроба закрити газету райсудом за інкримінованим виданню «розпалюванням міжнаціональної ворожнечі». Та апеляційний суд скасував той ганебний вердикт.
«Рідкісна, як на наші часи, риса — шляхетне ставлення до людей»
Скільки сил, нервів і здоров’я коштували Івану Сподаренку такі випробування — добре знають його близькі та вірні друзі. Але він умів тримати удар. Таким був із дитинства, коли малим залишився без батька, Василя Пантелійовича, якого навесні 1938 року розстріляли, а родині брехливо повідомили про «10 років Сибіру без права листування». Не варто уточнювати, що означало в семирічному віці стати сином «ворога народу» і з таким тавром торувати життя у великий світ, який починався за обріями рідного села Стольне на Чернігівщині, наголошує Володимир Біленко.
У повсякденному житті Іван Сподаренко був добрим, уважним і небайдужим до тих, із ким працював і дружив. «Одна рідкісна, як на наші часи, риса — шляхетне ставлення до людей. Іван Васильович завжди вставав із-за робочого столу, коли хтось заходив до кабінету. В коридорі бодай на кілька секунд зупинявся, щоб потиснути руку практикантові. Вітав із днем народження і свого заступника, і прибиральницю», — згадує у книзі журналістка Наталя Сандрович, котра ще студенткою почала працювати в «Сільських вістях».
Пані Наталя розповідає, що прийшла в газету, коли тираж сягав мало не трьох мільйонів примірників. Вона каже, що за цим стояла величезна робота, неймовірне напруження розуму і серця. Іван Васильович вважав, що без любові робити газету не можна, і коли випусковий клав редактору на стіл свіжий номер газети, треба було бачити, як трепетно розгортав її Сподаренко. Бо газета, наголошує вона, для нього була як дитина, безмежно і беззастережно любима.
Журналіст Анатолій Гриценко у своїх спогадах називає Івана Сподаренка мудрим і талановитим — у творчості, в напруженій редакторській праці, у спілкуванні з людьми.
«Його серце випромінювало добро. Він був генератором цікавих ідей, які втілювалися не лише на сторінках газети, а й у громадському житті колективу. Іван Васильович дбав про здоров’я кожного працівника, турбувався про ветеранів редакції, надаючи їм матеріальну допомогу», — пише пан Атанолій.
Про увагу головного редактора до працівників газети з теплотою згадує і журналістка Наталя Литвиненко. За її словами, він завжди захищав колег, якщо був переконаний, що вони праві. «Це додавало сміливості в написанні матеріалів, яка так потрібна журналістові, щоб його слово було правдивим», — пригадує пані Наталя. І додає: співробітників газети редактор завжди підтримував у тяжку хвилину — забезпечував вартісне лікування, допомагав у придбанні житла.
Не розчинитися в тумані...
«Коли йдеться про мого батька, — не можу й досі вгамувати в собі оте дитяче захоплення, з яким ми, троє його дітей, завжди чекали на нього з роботи чи відряджень. Чекали, як бога настрою та оптимізму. Як на нього чекали четверо його онуків», — згадує про Івана Васильовича його донька Наталя Сподаренко.
Вона каже, що той батьків культ непомітно підтримувала мама Валентина Корніївна, можливо, десь підсвідомо звіряючи з тим образком, що носила у своїй пам’яті з п’ятирічного віку: її батька, Корнія Михайловича Устименка, тямущого господарника, теж знищили в сталінських застінках.
«Що рік ми старшали, то більше дивувалися: як, зазнавши такої скрути, батьки не скаржилися на долю, не затулилися від людей стіною недовіри, підозр чи недоброзичливості. Навпаки, пам’ятаючи власні поневіряння і злигодні, намагалися інших обігріти-нагодувати-розрадити. І тягнулося до родини чимало люду, всякого. Здебільшого були добродухи», — ділиться теплими спогадами у книзі пані Наталя.
«Як і більшість журналістських родин, наша була завжди пройнята редакційними турботами. Тож змалку знала, на що ми наражаємося, коли, очоливши котрусь із газет, батько, категорично не мирячись із неправдивістю, шаблонністю і партійною «суконністю» у журналістиці, оживляв видання, орієнтуючи колектив лише на написання тих матеріалів, які цікаві читачеві», — зізнається у спогадах Наталка Сподаренко. І додає, що їхня сім’я завжди перебувала ніби на передовій: напруга ніколи не спадала. Через батькову позицію Наталю за п’ятнадцятирічне мешкання у «комуналці» не раз «викидали» з квартирної черги, а в її сестри навіть відібрали художню майстерню, перед тим поруйнувавши і розграбувавши. І таких прикладів родина може згадати немало.
«Але батька ми підтримували завжди. Жодних нарікань», — зазначає Наталя Сподаренко. Вона наголошує, що видана книга «Голгофа Івана Сподаренка», спасибі Володимиру Біленку, принесла їй певну полегкість. Бо ця книжка — батькові пам’ятник.
«Це та крихта правди про нас і наше життя під постійним пресинговим ковпаком системи: від сталінщини до кучмівщини. Спочатку було прикро, що люди, яким батько ревно допомагав і вірив, що вони здатні змінити ситуацію на краще, ніби розчинилися у тумані. Та згодом ми з Володимиром Біленком зрозуміли: треба покласти початок і видати те, що зібране», — пояснює «Україні молодій» пані Наталя.
...Книжку, в якій зібрано чимало оригінальних фотографій, у тому числі й родинних, уже презентували у Національній спілці журналістів України. У ній можна ознайомитися також із збіркою оповідань Івана Сподаренка «Колодязь коло моєї хати», в яких автор залишив для нас чудові розповіді про Україну та українське село.
...Кажуть, людина жива — поки про неї пам’ятають. Пам’ять про Івана Сподаренка жива. І віриться, що прийде час, коли в нашій державі буде засновано журналістську премію імені Івана Сподаренка, яку вручатимуть за кращий журналістський матеріал про українське село. Про це мріють його колеги та друзі.
ДОВІДКА «УМ»
Іван Сподаренко
Народився 23 січня 1931 року в селі Стольне на Чернігівщині. У 1957 році закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Працював кореспондентом РАТАУ по Волинській області, редактором обласних газет «Радянська Волинь» та «Зоря Полтавщини», з 1973 по 2002 рік був головним редактором газети «Сільські вісті». З 2002 року і до кінця життя — народний депутат України та очільник громадської редакційної ради «Сільських вістей». Письменник та перекладач, член Національної спілки письменників, з–під пера якого вийшли сотні нарисів, репортажів та книг. Звання Героя України, із врученням ордена Держави, удостоєний у 2006 році. Помер 17 грудня 2009 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
