«Маланка» крізь віки

У ніч iз 13-го на 14 січня вулицями Вашківців курсують дивовижні «фаетони», прикрашені гірляндами, з пронизливими сиренами. На великих платформах розміщуються перебрані в дивовижні костюми і маски вашківчани. Кожен iз п’яти кутків містечка зазвичай маланкує в себе, ватаги обходять домівки кожного зі своїх членів. А на подвір’я Василя Столяра, який забезпечує мало не все містечко масками, приходить ватага за ватагою. У темряві до мене підходить Дід iз розкiшною бородою з овечої вовни, щось говорить, але маска глушить звук і чується лише якесь потойбічне буркотіння. А Баба з віником уже вривається до хати — цієї ночі все зле слід вимести з домівки, а все добре і чисте поблагословити на примноження. Василь Столяр, його дружина Лідія і двоє дітей-школярів у захваті від дійства. Пан Василь ще дитиною захопився «Переберією», а кілька років тому навчився робити маски: старенький майстер помер, хтось мав продовжити його справу. На грубці в пана Василя сушиться з десяток ганчір’яних основ. Він спершу робить гіпсовий зліпок, а потім у кілька шарів накладає на нього білі полотнинки, скріплюючи їх клеєм ПВА і по ходу додаючи особливої форми то носу, то губам. Коли маски підсихають, дружина Лідія їх розмальовує. «Я не роблю ніяких секретів, усім охочим розповідаю технологію виготовлення маски, — каже Василь Столяр. — Але мало хто хоче цим займатися, бо це складний процес».

Кілька масок роботи Василя Столяра зберігаються відтепер у Музеї «Маланки», який відкрили у Вашківцях цьогоріч. Також представлено близько 30 костюмів персонажів, які водять Маланку, і 100 оригінальних традиційних масок, які виготовляють лише у Вашківцях. Тут також можна побачити понад 200 фото — від кінця ХІХ століття до наших днів. «Удавнину маску робили з цілого шматка тканини, її шили об’ємною. Ніс нашивали, очі прорізали, малювали вуса. Також робили маски зі шкіри, овеча вовна слугувала волоссям, бородою і вусами. Зсередини обшивали тканиною, щоб лице не подряпати», — розповідає «УМ» завідувач Музею «Маланки» Наталя Хачман.

Надвечір 13 січня у Вашківцях водять ще й «Козу», щоб було багатство у господі. Роблять голову Кози з дерева, вона клацає щелепою. А 14 січня — купання. «Вашківці діляться на кути: Горішній, Долішній, Затеплишний, Гнатишний і Старий кут. У кожному кутi свої гурти водять свою Маланку, — розповідає Наталя Хачман. — За Козаками і Маланкою ходять Ведмеді з Циганами. Ведмідь перебирається в штани й сорочку з овечої шкури, на ногах мають бути перевесла і міцний солом’яний ланцюжок на сорочці. 13-го ввечері відбувається «борінка» — зустрічаються Ведмеді з Горішнього кута і з Гнатишного та йдуть стіною одні на одних. При цьому не б’ються, а лише пхаються. Перемагає той кут, в якому сильніші хлопці. А під вечір 14 січня, як сонечко сідає, в Горішньому куті перебрані Ведмеді, Цигани та інші ловлять Козаків і купають у річці Теплиця. По дорозі всі колядують, спіавають!». Пані Наталя показує фото: по два ведмеді ведуть кожного козака у річку просто в одязі. А річка ця дивовижна: навіть за 20-градусного морозу не замерзає.

Образ Козака у вашківецькій «Переберії» не надто давній. За словами директора Навчально-методичного центру культури Буковини Миколи Шкрібляка, Козак став персонажем обрядового дійства на початку ХХ століття. Тоді в Галичині були створені Січі — так звані спортивно-пожежні товариства, що виховували молодь у національно-патріотичному дусі.«Ідея Січей — бути разом з великою Україною, з усім українським народом, — каже пан Микола. — І коли хлопці з Маланкою приходили на подвір’я дівчини, то танцювали спершу буковинський аркан, а потім — гопак. Перед цим лунала важлива фраза: «Дайте волю козакам!».

Учитель історії вашківецької школи Олексій Попович показує фото Козаків-маланкарів iз вашківецької Січі початку ХХ століття. «Коли почалася Перша світова війна, хтось із них пішов воювати в австрійську армію, хтось — у Легіон Січових стрільців. Утім і тоді, і надалі для вашківецької Маланки використовували тільки костюм Бук-Шандора і Козака. В уніформу радянської чи румунської армії ніколи не перебиралися».

«Чи був такий рік, щоб «Маланку» у Вашківцях не водили?» — питаю у завідувачки Музею «Маланки» Наталі Хачман. «Не було! — відповідає. — Навіть у радянські часи, коли не дозволяли перевдягатися, наші маланкарі все одно перебиралися і ходили кутами, городами, бо на центральній дорозі міліція їх ловила, саджала на 15 діб. Маланкарі в рідному місті всі стежечки знають, а міліція машиною не проїде». 

За словами голови Вижницької «Просвіти» Дмитра Никифоряка, з наближенням дати маланкування до Вашківців зганяли міліцію з Чернівців та з різних районів області. Переодягнуті в цивільний одяг працівники КДБ вивідували прізвища вашківчан, що брали участь у «Переберії». Однак навіть у ті часи дотепні буковинці використовували обряд, щоб підтримати один одного в надії на визволення і на створення Української держави. «Вашківчанам дуже не подобалася радянська пропаганда «войовничого атеїзму», — розповідає «УМ» Дмитро Никифоряк. — Якби вони виступали проти цього відкрито, їх відразу б арештували й ізолювали від суспільства. А в ході Переберії, під прикриттям масок, можна було сказати і дотепне слово, і гостре, і натяком закликати берегти свою мову, віру і звичай. Люди розуміли це з півслова, з вигуку, з костюму й маски». 

Про «Маланку» хотів зняти фільм Іван Миколайчук. Але, зважаючи на цензуру, зміг показати лише її фрагмент у фільмі «Така пізня, така тепла осінь». «Миколайчук не визнавав сучасних масок, у фільмі лише стародавні, — згадує знаний культурний діяч, виконавчий директор фестивалю «Вашківецька Маланка» Орест Сірецький. — Ми ще пам’ятаємо, як звідусіль зносили костюми і з яким захопленням говорив він про «її величність «Переберію». Як згадують вашківчани, режисер і сам полюбляв перебиратися. До речі, у тутешньому музеї Маланки є постоли, в які Миколайчук був взутий, і цимбали, на яких він грав, коли знімався у фільмі «Білий птах із чорною ознакою».

У «Вашківецькій Маланці» щороку відображаються настрої суспільства, ставлення до політичних подій у країні і різних проявів життя місцевої громади. На початку 1990-х, коли вже за «Маланку» ніхто не переслідував, здавалося, що Україна от-от стане прекрасною європейською державою. Потім цей ентузіазм став помалу згасати, і невдовзі, як і в радянські часи, перебрані вашківчани тонким народним гумором висміювали те, що не є ідеальним у нашому суспільстві. На жаль, за словами Миколи Шкрібляка, традицію маланкування в останні роки починають сприймати лише як розважальне дійство. «Ми забуваємо, що Маланка не просто розважалася, вона вивертала на світ Божий все недоладне, а на наступний день віддавала стихіям, якими очищувалися наші предки ,— вогню і воді. Хтось спалював маски, хтось ішов до річки, щоб очиститися водою. Покінчували з тим, що перешкоджало людині розвиватися і зростати».

Цього року в славетному буковинському містечку вперше відбулася міжнародна конференція «Вашківецька Маланка», участь в ній узяли фольклористи й етнологи з Литви, Польщі, Молдови, Угорщини, Румунії, з Києва та інших міст України. До резолюції внесено сміливу мету — сприяти тому, щоб вашківецька «Переберія» була визнана об’єктом нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. А для цього, звісно, потрібно «очистити» й сам обряд від того, що не відповідає його суті. «Вашківецька Маланка» — це феномен не лише буковинської, української культури, а й світової, — переконаний Орест Сірецький. — Перебуваючи під різними державами, наші вашківчани зуміли зберегти ідентичність і щороку показували своє ставлення до всього наносного, неважливого. Та чи оцінили ми скарб, який отримали від наших дідів-прадідів?»