Наталка Поклад: І знову б’ю у свого втомленого дзвона...

— Наталко, то які мотиви переважають у вашій творчості: ліричні чи патріотичні?

 

— Справді, так було, як пише Валерій Герасимчук: «більше трибун, ніж лірик»; і книжка мого вибраного «Голос криці» це засвідчує. Однак що старшою стаєш, то фокус обстеження й бачення часу і світу ближчає, сказати б — конкретизується. Заперечувати те, що діється навколо, і, тим більше, воювати з ним — на це треба чимало сили. А розчарувань, якщо чесно, — вже ой вистачає. 

Та й не слухають нині трибунів: загалові (не кажу — народові), коли поглянути, стали більше подобатись шоу і блазні, причому якомога голосніші й розпіареніші. Такий якийсь непевний час... Тому я поволеньки зійшла зі своєї вежі-дзвіниці й зайнялась тим, що сію квіти, поливаю дерева та вчу онуків любити цей недосконалий і такий любий світ. Може, вони будуть сильнішими й мудрішими за нас і наведуть Божий лад. Проте іноді таки не витримую — і знову б’ю у свого втомленого дзвона: почують — не почують, то вже не моя справа, але мушу застерегти, вдарити тривогу...

Свого часу дехто претензійно закидав мені цю акцентованість-трибунність як великий ґандж: мовляв, пиши, жінко, лірику... Тож, аби трохи зрівноважити для публіки ці два свої начала, я видала книжку жіночої лірики «Ритуальний танець волі». Вона дуже швидко розійшлась, друге її видання ось недавно вийшло, має назву «Поезії», і мене навіть назвали хранителькою української лірики...

— Хто з митців вплинув на вашу творчість?

 

— Насамперед Іван Макарович Гончар — скульптор, художник, етнолог, збирач української народної культури, громадський діяч. Доля так розпорядилась, що мій новий київський дім виявився якраз неподалік садиби цього дивовижного чоловіка. Наприкінці літа 1972-го я переїхала до столиці, а перед тим, у січні, влада почала боротьбу-розправу з Іваном Макаровичем як із націоналістом (бо, бачте, мав домашній музей української традиційної культури і вів просвітницьку роботу серед відвідувачів)... Про той період мого життя та про самого Івана Макаровича я видала книжку «У всесвіті Івана Гончара». 

А ще значний вплив на мій світогляд мала творчість Василя Симоненка (його заборонені вірші присилала мені в пед­училище подруга) та відкрита згодом, уже в Києві, поезія Євгена Плужника і Євгена Маланюка.

— У ваших віршах також тонко відчувається любов до природи. Звідки її черпаєте?

 

— Це вже, напевно, такий склад душі: не вмирають у мені сільські гени. Дуже люблю, особливо весною, коли пробуджується все живе, — садити-сіяти щось у землю. Те почуття радості й сили, зв’язку людини із землею таки непередаване, його сильно й поетично виповів у своїй новелі «Запах кропу» Євген Гуцало. Природа для мене — часточка мене, а я відчуваю себе невід’ємною часточкою її, тому й пишу про це.

— То весна ваша, улюблена пора року? 

 

— Осінь! Молоденька осінь. Межова пора підсумків, спогадів, подяки — і надії. Ще все — твоє: буяння недавнього літа, сила сонця й землі, та вже вітри про зиму лебедять... Хіба ж є у світі той, кого не зворушує багрянець дерев, розслаблена після врожаю, мов жінка після пологів, нива; і небеса, у яких ведуть свої вічні траєкторії перелітні птахи?!.

— Якось у розмові ви сказали, що любите писати вірші під стукіт коліс електричок. Чому?

 

— Загалом я рухлива особа (була раніше). Більшість моїх творів написана в дорозі, навіть проза чи публіцистика. А біля столу потім уже йде лише «доробка». Поки була жива мама, я 35 років майже щомісяця їздила до неї на Вінниччину — чи автобусом, чи перебіжками-електричками. О-о, то ціла епопея — ті нічні електрички, ті вузькоколійки... Мама не раз бідкалась: «Скільки ж ти за весь час на дорогу витратила?! Люди за ці гроші машини купують чи квартири». «Якби невістчила в сусідньому селі — ходила б до вас пішки», — сміялась я. Крім усього — любила й люблю мандрувати, хоч із різних причин це випадає робити все рідше. Тож мені дуже знайомий той блаженний стан думання під монотонне погойдування та перестук коліс. Зараз я живу неподалік від залізничної колії, і пісні електричок та поїздів мимоволі навівають багато спогадів, прикликують-начакловують рими та строфи.

— У ваших перших віршах переважали сільські мотиви...

 

— Звісно, про село та його людей — бо я таки з села; про маму й наші подільські традиції і звичаї, які понині люблю; про осмислення своєї життєвої дороги й жіночої долі. Я рано рушила з дому — зразу після 8 класу подалась у педучилище в сусідню область, а невдовзі — й до столиці, бо вийшла заміж за киянина. То були страшні 70-ті роки — переслідування та арешти інакомислячих, боротьба з усім українським, повний контроль КДБ над суспільством... Однак зорі в небі світили, життя не спинялося, і в ньому були свої радощі та відкриття, любов і народження дітей.

— Серед книжок поезії у вас є й фольклорні видання, зокрема «Маньківське весілля». Про що йдеться?

 

— Йдеться про традиційний весільний обряд на Поділлі, в селі над Південним Бугом, що зветься Маньківка. Коли черкащани бачать цю книжку на книжкових ярмарках, радісно вигукують: «Наша!» Бо в них є райцентр Маньківка. Заперечую і розчаровую: «Ні, це — Вінниччина, це моя Маньківка...» 

Ще студенткою Балтського педучилища я стала записувати деякі народні пісні, що їх співала моя мама. І якось сама собою прийшла думка про весільний обряд — він у нас особливий, зберігся майже до кінця 80-х, і я його дуже любила. Бо саме в цій дзвінкій багатоденній драмі яскраво видно характер народу, його різнобічні таланти і щедру непоневолену душу... За моїх приїздів мама згадувала то ту, то іншу частину обряду, а часом і в листах присилала пісню, яка запульсувала в її пам’яті. 

Те згадування-записування тривало не один рік, бо час і недоля притрусили в маминій пам’яті багато чого. Але, на диво, вона запам’ятала те, що давно забули навіть старші за неї: «Бо коли ж ми, дитино, то все співали? Вивітрилось...» Як з’явився у мене диктофон, мама вже слабіючим голосом потроху наспівала раніше записані на папір пісні. Копії чотирьох дисків я віддала в Інститут етнології імені Максима Рильського, а паперовий текст вибудувала у реальній послідовності самого обряду і видала книжкою. Дуже горджусь нею.

— Ви також пишете вірші для маленьких читачів. Про що вони?

 

— Про світ навколо — знаний і незнаний, про природу і людей, їхні закони і красу, звичаї та заповіти... А загалом — про радість жити й відкривати все навколо, любити його — і ставати від того сильнішим та мудрішим.

— Письменниця Наталка Поклад у вільний час які читає книжки?

 

— Хочеться не пропустити чогось вартісного з творчості молодих авторів, та, якщо чесно, нерідко маєш від того лише сприкреність. Тому повертаюся до класики — вона вже не зрадить... Полюбила мемуаристику. Особливо цікавить мене нині література, яка осмислює пережите моїм поколінням: застій 80-х, злам минулої системи — і прихід нової. Все було нібито на наших очах, за нашої безпосередньої активної участі — але не про все закулісся, не раз потворне й страшне, не про всі його фатальні таємниці ми знали. Тож і висновків не зробили. Може, тому тепер і такі збої.

— Є у вас найулюбленіший свій вірш?

 

— Знаєте, це якась загадка: те, що любить сам автор — як своє найкраще, не завжди виявляється найкращим для читача. Бо в кожного — свій смак, своя філософія. Люблю ті свої твори, де вдалося точно й стримано виповісти найсокровенніше. Скажімо, як ось в остан­ньому вірші зі збірки «Голос криці».

— Яке ваше творче кредо?

 

— Допомогти людині відкрити і зберегти в собі Людину. «Хай благословиться все, що — від любові...»

— Ми з вами мешкаємо в одному з найбільших за територією районів Києва — Солом’янському. Який куточок Солом’янки вам подобається, може, і твориться саме там?

 

— Люблю вулицю Ушинського, при нагоді гуляємо з онуком на валу понад залізничною колією. Дуже подобається парк на Мартиросяна — пробігаю його й думаю: «От би посидіти, поміркувати...» Але там завжди людно, а я волію тишу й самоту. Хоч восени під сутінки таки вибираюсь туди — поблукати між березами. А найулюбленішим був п’ятачок за Кадетським гаєм — однак тепер той рай, на жаль, донищують.