Хто б міг подумати на зорі незалежності, що докозакуємося до такого? На рідних теренах війна. Триває затяжний обвал економіки.
А ще не так давно, пригадую, колишня братва по соцтабору, гонорові поляки, скуповували в нас невибагливий ширпотреб: праски, чайники, фотоапарати.
На четвертому з’їзді (1992 р.) НРУ пан Чорновіл ремствував через утрачені можливості року. Біля нього вибрикував засланий козачок О. Лавринович.
А в перерві ми з В’ячеславом Максимовичем згадували його побратима по засланню, а мого однокурсника І. Сокульського, котрий передчасно відійшов за межу вічності.
Запам’яталася Іванова політична експресія: «Сила у нас воляча, а покірність теляча».
Допоки наші патріоти схрещували шаблі довкола першості державотворення, спритні хапуги не те щоб обкрадали — грабували народні надбання, природні багатства.
Відшуміли революції — на граніті, Помаранчева, Гідності, залишився гіркий присмак розчарування і безнадії.
Скептики нарікають: нічого не змінилося, замість одних узурпаторів прийшли інші. Майдан — якісно вища іпостась революції.
Без насильницьких дій і кумирів, котрі зазвичай деградують у диктаторів. Тому його привід устиг заполонити не тільки наш менталітет, а й заокеанських сповідників демократії.
Ось тільки північні сусіди при одній його згадці жахаються, наче дідько від ладану.
Імовірно, шинопаління забруднює довкілля. Але після е-декларування статків слуг (а це ж, м’яко кажучи, реверс нашого зубожіння) стає не по собі.
Щоб отак прогледіти! Розвиднилося... Куди тим гоголівським хабарникам, єпископам Івана Вишенського чи глитаям Карпенка-Карого. І ви тільки подумайте: нічого не чути про кампанію благодійності.
За совєтсько-колоніальної минувшини з такими не церемонилися.
Мораль і дисципліну в трудових колективах «блюли» місцеві комітети профспілок, в армії — суд офіцерської честі, стійкість до мирських спокус партійного начальства пильнувало бюро райкому. Не дрімали грізний ОБХСС та й простакуватий народний контроль.
Грабіж був прерогативою держави. Нині ж підсобляють приватні клептомани. Звернімося до Слова Божого. Якщо лейтмотив Старого Заповіту — закон, то Нового — віра.
Закон не шанують, вірою гендлюють. А щоб недоторканці не думали, що взяли Бога за бороду, пропоную попервах провести конкурс «депутат року». Надалі — атестацію.
Проходять її фахівці всіх галузей — і нічого.
Члени комісії, а це — юристи, філософи, психологи, присвоюють кваліфікаційний розряд, відповідно складається тарифна ставка.
А може, й кожен виборець за допомогою мобільника міг би долучитися до моніторингу. За систематичні прогули — з речами на вихід.
Скільки вже на своєму віку наслухався тої брехні.
Від офіціозного: «Партия торжественно провозглашает: «Нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме!» Довірливо-порошенківського: «За два тижні ми покінчимо з ворожою агресією».
Першій вірили, поки не уздріли «чорні тюльпани» та не вибухнув атомний реактор. Останній — коли резонансні справи лускають, як мильні бульбашки.
Відтак у нашій свідомості дедалі чіткіше окреслюється наявність окремих суспільно-політичних сил: громадянське суспільство, гіпертрофоване чиновництво і кучка олігархів.
І як нам бути: битися чи миритися? Повторюю: на кону національна ідея. А міжусобиці — ворог на це і розраховує. Виходить, потрібно думати, як зміцнити національну єдність.
У центрі — ідея національного примирення. Йдеться, звісно, не про безкарність, особливо за антидержавні злочини.
Оскільки відступники — наші громадяни, то чи не розумніше, окрім самого протиборства, навертати їх на стезю покаяння, співпраці, надалі — патріотизму.
Як казав Михайло Горинь: із ворогів робити друзів. Це означає боротьбу на барикадах передислокувати в духовну сферу: за людину, її перевиховання.
На силу ставимо мудрість, на конфронтацію — партнерство. Хто потім скаже, що це не засадні принципи Майдану.
Деякі політики ратують за зміну системи влади. Проблема скоріше у відсутності контролю за її діяльністю.
Наш Основний Закон Венеціанська комісія визнала одним із кращих. Маємо неперевершені історичні традиції демократії від «Руської правди» до Конституції Пилипа Орлика.
Майдан — хіба не відгомін Гетьманщини? Навіть організаційні структури звідти.
Навчальні ракетні залпи на Кримському узбережжі — не тільки крок до виваженої державницької політики, а й інформаційний спалах. Спадають на думку слова Миколи Хвильового: «Геть від Москви!».
Станіслав ОЛІЙНИК
с. Михнівці, Лубенський район,
Полтавська область
