Село Ціпки в Гадяцькому районі, в якому проживає 450 жителів, потихеньку старіє: більшість молодих людей виїжджає туди, де є робота (у місцевій агрофірмі працівників потрібно не так багато).
Відповідно, й дітей у Ціпківській загальноосвітній школі все меншало й меншало. Директор школи Анатолій Ткаченко пригадує, що коли 25 років тому він приїхав до Ціпок молодим учителем фізики, у добротному двоповерховому шкільному приміщенні навчалося близько ста учнів, був і повноцінний учительський колектив. Нині ж учителів лише вісім.
— А я зараз і директор, і завуч, і завгосп, — посміхається Анатолій Миколайович. — Займаюся не лише навчальним процесом, а й господарськими справами. Так само й педагоги: ціле літо фарбують, білять, підмітають. Я сам кошу траву. Тому і школа красива, що гуртом підтримуємо її, вкладаючи душу.
Приміщення школи і справді доглянуте. Але от біда: воно розраховане на 192 учні.
При цьому в першому, третьому та п’ятому класах навчається лише по двоє дітей, у сьомому — один учень, а донедавна цих класів узагалі не було.
«Тобто ми проводимо, по суті, індивідуальне навчання. Це, вважай, те ж саме репетиторство. З одного боку, це плюс, що навчальний заклад сімейний, що школярів у класах мало, — переконаний директор. — Бо, на відміну від переповнених класів міських шкіл, учитель має змогу приділити кожній дитині увагу. Хоч учнів і мало, школа в нас дуже галаслива.
Ніхто не ходить, мов по струнці, діти не закомплексовані. І це добре. Коли лишаюся сам після уроків, тиша мене навіть пригнічує. А як уявлю на мить, що раптом школа не існуватиме, аж не по собі робиться. Недаремно кажуть: немає школи — немає й села. Якщо ж діти бігають, галасують — отже, все гаразд».
Проте іще зовсім недавно у Ціпках стояло питання: бути чи не бути загальноосвітній школі?
Бо якщо в середньому навчальному закладі не налічується 25 учнів, держава не виділяє на нього субвенції. А Ціпківську школу цьогоріч відвідував усього 21 учень.
Оскільки ситуація складалася таким чином, що школу могли закрити, Анатолій Ткаченко влітку давав оголошення в інтернеті, запрошуючи до села охочих (адже порожніх хат у Ціпках чимало), але все, говорить, безрезультатно.
Тим часом на сесії сільської ради вирішили: щоб уникнути закриття школи, цього навчального року фінансуватимуть її діяльність із місцевого бюджету. А далі буде видно.
Однак декого з молодих людей, котрі лишилися в селі жити, таке тимчасове розв’язання проблеми не влаштовувало.
Тож молоді мами Лілія Біляк, Яна Коробко, Тетяна Усик та Євгенія Філіна, котрих турбує доля школи, об’єдналися й забили на сполох.
— У нас малі діти. В одних — уже школярі, в інших — невдовзі стануть ними. Скажімо, моїй дитині до школи через два роки. Якщо сидіти склавши руки, можна досидітися до того, що школи в селі не буде. Ми ж зацікавлені в протилежному. Ми самі закінчили цю школу й хочемо, щоб тут навчалися наші діти, — пояснює, чому зайняла активну позицію, Яна Коробко.
— Просто в нас є приклад села Довжик (за 10 кілометрів звідси), де вже ні школи, ні дитсадка немає. Та й сам населений пункт вимирає. Ми не хочемо, щоб подібне сталося і з нашим селом, — додає Євгенія Філіна.
— Якщо, не дай Боже, закриють школу, нашим дітям доведеться вставати о 6-й ранку, бо о 7-й приходить шкільний автобус, який відвозить учнів до сусідніх Великих Будищ, — наводить іще один аргумент на користь існування дев’ятирічки у своєму селі Лілія Біляк.
Спочатку члени ініціативної групи намагалися розв’язати проблему самотужки: активно штурмували Інтернет, зв’язувалися з переселенцями й навіть робили косметичний ремонт порожніх хат — господарі згодні були здати їх на півроку безплатно.
Ті, з ким вели перемовини, обіцяли приїхати, проте чомусь так і не доїхали. Тоді комусь із молодих мам спало на думку звернутися на центральне телебачення. І от після невеликого сюжету в «ТСН» почалося мало не паломництво до Ціпок: чи не кожен тиждень хтось приїжджає в глибинку.
Найпершою приїхала переселенка з Криму Ярослава з трьома дітьми (її чоловік лишився на півострові — на відміну від неї, він займає проросійську позицію, через що сім’я розпалася). Жінка придбала в Ціпках квартиру в двоповерховому 16-квартирному будинку, вже оформила всі документи й щаслива, що нарешті має власний куток. Досконало володіючи англійською мовою, заробляє на репетиторстві та перекладанні текстів.
Подібна історія і в переселенки з Донбасу Тетяни: в її сім’ї також протилежні погляди на те, що відбувається в Україні. Через це чоловік лишився на Донбасі, а вона виїхала на українську територію й наразі купує квартиру в Ціпках.
Прибула ще одна сім’я з Донбасу, хоч про неї молоді мами просять не писати, бо не знають напевне, чи лишиться в селі: люди, мовляв, раніше жили в комфортних умовах, тож, побачивши звичайну сільську хату, розчарувалися.
Та найбільше вразила всіх сім’я із сімома дітьми (четверо з них школярі), котра переїхала з Мелітополя.
Молоді мами говорять: от у кого варто повчитися, як виховувати дітей. І директор цією сім’єю не нахвалиться:
«Чудова родина, у них прекрасні стосунки. І діти добре виховані, не балувані. Відверто кажучи, я не думав, що все складеться настільки добре. Але, як бачите, вийшло — процес пішов. Дев’ять дітей уже ходять до школи, тож маємо наразі 30 учнів. А загалом, за нашими підрахунками, має бути всі 40! Я не встигаю приймати заяви — от і сьогодні з цього приводу батьки телефонували. До 1-го класу на наступний навчальний рік уже записалося вісім діток».
Ось такий щасливий кінець цієї історії: на відміну від багатьох сіл, де закрили малокомплектні школи, у Ціпках така школа функціонує. А наші героїні зізнаються: їх радує те, що вони показали приклад, як можна врятувати школу. Можливо, комусь, кажуть, цей досвід стане в нагоді.
— Якщо виникає якась нагальна проблема, я телефоную Яні, Яна — у свою чергу Лілі, Тані. А тоді збираємося всі разом і оголошуємо мозковий штурм. Тепер маємо вирішити наступне питання
— повернути школі державне фінансування, — зітхає Євгенія Філіна. — Бо виходить, що учнів у школі збільшилося, а фінансування немає. Наш сільський голова Вадим Біляк робить усе, що може, але потрібно бути реалістами: місцевий бюджет таких колосальних сум не потягне.
