САН-технік: полтавський радіоінженер власноруч сконструював аеросани

Аби побачити незвичний засіб для пересування в русі, вибираємося в поле на околиці Полтави.

 

Автор технічної дивовижi Віктор Шахов разом із приятелем В’ячеславом Павелком вантажать снігохід, що є симбіозом літального апарата й наземної машини, на спеціально зроблений для нього причеп й ось так, на буксирі, вивозять за межі міста.

 

І вже тут, на снігових просторах, Віктор Миколайо­вич зручно вмощується за кермо свого дітища й рушає з місця так хутко, що не встигаю натиснути на кнопку фотоапарата.

 

Зробивши на диво-машині кілька кіл разом з онуком Матвієм та дітьми друзів сім’ї, чоловік знімає шапку й проводить рукою по геть мокрому чубові.

 

«Це через адреналін у крові», — пояснює посміхаючись.

 

Тим часом В’ячеслав Павелко, котрий неодноразово випробовував незвичну конструкцію в дії, розповідає, що рух її не схожий на рух жодного із транспортних засобів: вона не набирає швидкості так плавно, як автомобіль.

 

На певних обертах гвинта аеро­сани починають рухатися, «спираючись» лопатями на повітря: таким чином на швидкості 20—30 кілометрів за годину можуть їхати спокійно, а якщо додати газу, то практично летять, майже не торкаючись поверхні землі.

 

Аби піднятися в повітря, їм не вистачає всього лиш крил.

 

Віктор Шахов — керівник приватного підприємства «Сігма-кабель», яке займається торгівлею і виробництвом електротехнічної продукції, — не може пояснити своєї пристрасті до техніки.

 

Говорить: це у нього в крові. В юності він мріяв літати й навіть вступав до льотного училища, проте не пройшов за станом здоров’я. Тож став радіоінженером.

 

Дружина — пані Тамара — пригадує, що коли чоловік працював на полтавському заводі «Знамя», мав цілий стос різних винаходів та рац­пропозицій: ідеї постійно рояться в його голові.

 

Ідея створення аеросаней виникла давно. Чоловік неодноразово втілював її в життя.

 

Спочатку у вигляді трьох опорних санок із дерев’яним гвинтом та саморобними двигунами (двигуни власної конструкції Віктор Миколайович створював на основі тих, що використовували в мотоциклетній техніці).

 

Але всі попередні конструкції були набагато простіші за останню й, до того ж, розраховані на одну людину. Порівнювати їх, говорить Віктор Шахов, усе одно, що порівнювати звичайний велосипед із сучасним добротним мотоциклом.

 

Хоча й нинішній апарат, у кабіні якого поміщаються водій та пасажир, пройшов не одну фазу модернізації.

 

При розрахунках ставилася мета витягнути з моделі максимум потужності і збільшити її енергоефективність.

 

На перших порах у ній також стояв двигун меншої потужності, аж поки пан Віктор завдяки бартеру не придбав двигун «Ротакс-503» австрійської компанії, який використовується в легких літальних апаратах, — при потужності 50 кінських сил він важить усього 39 кілограмів, що також важливо.

 

Бо одним із завдань було зробити конструкцію порівняно легкою.

 

Загалом, стверджує чоловік, аеросани дуже надійні завдяки тому, що двигун має дубльовані системи запалювання.

 

У них використано матеріали, які важкувато зламати. Сама конструкція виготовлена з хромованої нержавіючої сталі.

 

Звісно, спершу була розроблена рама, що має досить значний запас міцності. За словами Віктора Шахова, під час контрольних прогонів траплялися випадки, коли аеросани налітали на пеньки чи замерзлі мурашники, — неодноразово ламалися лижі, а рама всі ви­пробування витримала! До речі, і на зламаних лижах снігохід долав кілометрів 10 до виробничого майданчика, де він і зберігається.

 

Попереду в машини встановлене вже третє «скло» — попередні розбивалися від вібрації або ж удару гілок. Тому наразі це пластик останнього покоління — дуже гнучка ПЕТ-плівка, що не боїться морозів і витримує будь-які вібрації.

 

Кабіну виготовлено методом пресування склопластику на форму. Тяги взято з малолітражного автомобіля.

 

Після випробувань в апараті покращено ходові можливості, змінено керування, підхід до встановлення підвіски.

 

Передня підвіска взагалі зроблена за принципом хиткої свічки — у технічній літературі вона називається підвіскою Макферсон. Віктор Миколайович зізнається, що досить довго підбирав модуль пружності пружин, перш ніж встановити їх на передні лижі.

 

Пневматичні амортизатори тепер автоматично ставлять лижі під кутом до горизонту, тож апарат у змозі долати перепони, що постають на його шляху.

 

Снігохід, запевняє винахідливий чоловік, може розганятися й до 100 кілометрів за годину, хоч на великих швидкостях усе ж відчуває нестабільність снігового покриву.

 

А на малій швидкості (скажімо, до 60 кілометрів за годину), хвалиться, їде, як «Мерседес».

 

Спалює на середніх обертах тепер уже пластикового гвинта діаметром 1,7 метра, виготовленого на замовлення в Києві, близько 7-9 літрів бензину за годину.

 

Виготовити аеросани Віктору Шахову допомагали як друзі, так і працівники його підприємства. А керував процесом, звісно ж, він сам.

 

Порахувати затрати у грошовому еквіваленті Віктор Миколайо­вич не може, бо затрачені зусилля вважає безцінними.

 

Та й хіба можна, говорить, у грошах вимірювати те, що робиться для душі, розвитку технічної творчості?

 

Що ж до практичного застосування, то ось такий транспортний засіб, переконаний пан Віктор, може стати незамінним помічником мисливців та рибалок.

 

Поставлений на поплавки, він може з пристойною швидкістю долати ті зарослі заводі, які звичайний транспорт не здолає.

 

А от про виробництво снігоходу в промислових масштабах чоловік не мріє: навряд чи, каже, хтось за це візьметься, адже в наших широтах його можна використовувати максимум три місяці на рік, та й то за умови, якщо зима сніжна. 

 

Окрім аеросаней, Віктор Шахов показав ще й човни різного ступеня готовності та практично завершений катер (його конструкція також не зовсім характерна для інших подібних плавзасобів) — усе це теж робиться вручну.

 

— Я небайдужий і до водомоторної техніки, полюбляю швидкість, адреналін у крові. Для мене це як ковток свіжого повітря, — зазначає ось такий неординарний керівник підприємства. — Та все ж моє найулюбленіше технічне дітище — снігохід, який жартома називаю «жужиком».

 

Подібної розробки не знайдете в iнтернеті. Коли його бачу, відчуваю душевний трепет. Здається, що й машина мене розуміє — у кожній залізяці, думаю, є якась душа. Містяни, помітивши мої аеросани, неодмінно висловлюють захват, багато хто цікавиться їхніми технічними характеристиками, а дехто просить покатати дітей — ніколи, до речі, не відмовляю.