Зустрічаємося з Олесею Жураковською в кав’ярні. Навіть попри те, що акторка повернулась зі зйомок о 4-й годині ранку, Олеся відкрита до спілкування, її внутрішня енергетика та позитив налаштовують на продуктивний лад.
Олеся працює в Київському академічному Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, часто з’являється в українських фільмах і серіалах, була ведучою популярної програми «Зважені та щасливі».
«Світлана була однією з причин, чому я прийшла в театр, а другою — був Лінецький»
— Нещодавно, у листопаді 2016-го, ви отримали звання заслуженої артистки України. Чи почався після цього новий етап життя? Чи зріс після цього інтерес режисерів до вас?
— Я взагалі по-філософськи ставлюся до присвоєння звань, не впевнена, що це актуально цієї пори. Але справа в тому, що коли я вже його отримала, то зрозуміла — це важливо для людей, які мене оточують. Друзі, колеги, які мене люблять, — усі так зраділи. І мені було приємно від того, що всім приємно.
Це як відображений сигнал (усміхається). Я не кокетую, можу сказати (голос став серйознішим), що ми займаємося професією не для того, щоб отримувати звання, а тому що просто не можемо без цього жити, це наш єдиний шлях.
— Нещодавно ви зіграли в спектаклі Михаїла Хейфеца «Мотузка». Що нового для себе відкрили в цій п’єсі?
— Будь-яка роль — це збагачення, тому що актор не лише вчить текст, а намагається зрозуміти людину, яку доводиться грати. Саме у цій виставі ми грали одразу по два персонажі (у мене були ролі Пацієнтки та Адвоката). І коли ми тільки починали працювати, вивчали досить серйозну психологічну літературу, яку я б ніколи в руки не взяла, якби не ця вистава. Це було потрібно для того, щоб зрозуміти психотипи, поняття домінанти. Тобто акторові в роботі часто доводиться стикатися з тим, до чого б він не доторкнувся, живучи своїм звичайним життям.
Згадався один із постулатів філософії — первинність буття над мисленням. Мені також довелося згадати, що коли людина хоче їсти, то вона забуває про все, що її оточує. Так само в наших персонажів: є один вектор, за яким вони послідовно йдуть, і все інше для них неважливо. Для мене було цікавим те, що я трішки розширила свої знання у психології, психіатрії та філософії. Цим я і збагатилася, поки працювала над роллю.
— У цьому спектаклі задіяні два акторські склади. Вашою колегою по ролі є Світлана Орличенко. Ваші погляди на ролі Пацієнтки та Адвоката в чомусь різняться?
— Ми обидві — дуже яскраві індивідуальності. Безумовно, якщо заходить у якийсь матеріал яскрава індивідуальність, багато що навколо змінюється. Я не думаю, що у нас якісь принципово різні погляди на роль, але я упевнена, що коли граю я або грає Світлана, якісь нюанси в спектаклі змінюються.
Світлана — справжній майстер. Більше того, коли я прийшла в театр, вона вже була на сцені, і коли я побачила її та Віталія Лінецького, який від нас уже пішов у кращий світ, у виставі «Дрібний біс», закохалася. Світлана була однією з причин, чому я прийшла в театр, а другою — був Лінецький.
«Театр — це не просто місце роботи, для нас це як домівка»
— Чого ви навчилися за роки роботи в цьому театрі? Чи хотіли б спробувати себе ще в якомусь іншому театрі?
— Рiч у тiм, що театр — це не просто місце роботи, для нас це як домівка, як родина. Ми надзвичайно цінуємо та всіляко культивуємо людські стосунки, і саме це нас тримає купи. Ні для кого не секрет, що зараз театром ніхто не займається, немає ніякої дотації, погане фінансування. Доводиться просто виживати. А коли тяжко живеться, родини часто руйнуються. Так могло статися і з нами, але не сталося через те, що ми любимо один одного, переживаємо за те, щоб наш прекрасний театр існував, будуємо стосунки, як у родині.
Живучи в цьому театрі протягом 15 років, безумовно, я вчуся тому, як у певний момент потрібно якійсь людині дати викричатися, заспокоїтись; у певний момент — пожаліти, десь поступитися або наполягти на своєму. Це того варте, безумовно. У свою чергу, тим, як ми працюємо, якого рівня тримаємося, завдячуємо Едуарду Марковичу Митницькому, тому що він наш патріарх, наш метр, покровитель. Людина, яка, власне, створила цей театр, це його дитя. Ніколи не буває конфліктів, ти просто заходиш у матеріал і починаєш працювати.
Є ще один приємний і важливий аспект роботи конкретно в цьому театрі. Ми ж не в центрі розташовані, а на Лівому березі, тому й публіка в нас особлива, така, що їде саме до нас. Мало таких людей, які б ішли повз наш театр, побачили афіші та зайшли, як це відбувається в центрі. Ні, до нас треба спеціально приїхати. Тому в нас такі глядачі, які чекають саме на нас. Це так прекрасно! Відразу відчуваєш зв’язок із людьми, які сидять у залі.
Взагалі, це таке щастя, коли ти граєш роль і емоційно відчуваєш, аж до фізичного, що люди тебе чують, розуміють, відгукуються на те, що ти їм говориш, як у звичайному спілкуванні, коли сидиш із людиною, дивишся їй в очі і бачиш, що вона тебе розуміє. А тут таких людей 400. Інколи навіть здається, що всі 400 зливаються в одну людину, настільки схожу емоційну реакцію вони переживають. Це дуже яскраві відчуття і, мабуть, єдиний сенс виходити на сцену. Оцей меседж донести і побачити, що те, що ти людям дав, вони понесуть із собою з театру додому, може, завтра про це згадають.
«Будь-яка зустріч із режисером — це як побачення»
— Робота з якими театральними режисерами запам’яталася вам найбільше?
— Будь-яка зустріч із режисером — це як побачення. Ти довіряєшся і йдеш шляхом, що він для тебе вибирає. Найбільше я працювала в нашому театрі з Лісовцем Олексієм Івановичем, саме він дав мені першу головну роль, і з Митницьким Едуардом Марковичем також часто.
Зустріч із яскравою особистістю — це завжди цікаво. Не завжди легко, тому що в кожного режисера своє бачення матеріалу, але треба розуміти, що на репетиціях важливий режисер, він — головний. Потім починається етап, коли в уже розібраний матеріал треба вдихнути життя, щоб він викликав емоції в людей. Тут уже на перший план виходимо ми, актори, як майстри, як індивідуальності, і оживляємо цю конструкцію. Ми абсолютно залежні одне від одного, ми втілюємо мрії та уяву режисера, а режисер нас спрямовує.
— Скільки часу зазвичай іде на те, щоб знайти спільну мову з новими режисером та колегами?
— Ніколи немає часу, я зразу ж знаходжу спільну мову з людьми. Я дуже відкрита людина і вважаю, що всі ці перепони, бар’єри люди самі вигадують. Насправді всі хочуть одного і того ж: добре зробити свою роботу, отримати гроші; тобто такі позитивні стимули для людей однакові, вони всіх об’єднують. Я ніколи не створюю бар’єрів, прошу, щоб до мене зверталися на «ти», і працюю.
На знімальному майданчику завжди мало часу. Приходиш на свою сцену, а вона знімається десь із середини фільму, тобі вказують на одного з акторів і кажуть: «Це твій чоловік». Ну і коли мені до нього звикати? Треба одразу любити. Зразу розумію, що в нас же стосунки, це ціле життя, підходжу до нього і кажу: «Ну що? Обнімемося?» — «Обнімемося». Пообнімалися і пішли на майданчик. Усе ж повинно бути достовірним, а так ми економимо час. Одразу стрибаємо у воду і пливемо.
ЛАБОРАТОРІЯ ТВОРЧОСТІ
«Таке враження, що в нашому середовищі все ожило»
— Повернімося до Театру на Лівому березі. Раніше на його сцені ставили здебільшого класичні твори. А зараз усе частіше з’являються п’єси сучасних драматургів, того ж Михаїла Хейфеца. Із чим це пов’язано?
— Не думаю, що це спеціально так вирішили ставити. Олексій Іванович, до речі, довго шукав п’єсу, яка б його зачепила (прим., «Мотузка»), тому що саме режисер вибирає матеріал. Він його повинен зацікавити. Олексій Іванович багато перечитав різноманітного матеріалу, і класичного в тому числі, але коли прочитав цю п’єсу, просто в неї закохався і вирішив поставити саме її. Я не думаю, що це така політика, що раніше ставили класику, а зараз усе нове, ні. У нас же паралельно ставиться і класика, і сучасне мистецтво. Або класика переробляється так, що вона виглядає як сучасний твір. Можливо, для режисерів сучасна драматургія наразі актуальна.
Це ж цікаво, коли є якийсь виклик, спроба зробити щось таке, коли ти виходиш і не знаєш, сподобається це глядачеві чи не сподобається, це означає, що твоя праця жива. Немає сенсу створювати щось таке, що автоматично гарантує успіх. Коли йдеш перевіреним шляхом, ти робиш те, що вже 150 разів робили до тебе, а коли робиш щось нове, завжди страшно. Але, як кажуть, коли виходиш із зони комфорту, коли відчуваєш страх, радій — у тебе є шанс пізнати щось нове.
— Який образ ви вважаєте найближчим до власної особистості?
— Корсиканка (рішуче). Так, Корсиканка найближча. Думаю, коли Олексій Іванович працював над створенням цієї вистави, він враховував мою індивідуальність. У мене там ніколи не було дубля, я завжди була одна. І ми створювали цю героїню, спираючись саме на мій життєвий досвід.
— Що може вас спонукати відмовитись від запропонованої ролі?
— По-перше, мені в принципі може не сподобатись якийсь матеріал. По-друге, в мене неодноразово траплялися ситуації, коли я відмовлялась від ролі через те, що бачила відверто шовіністичний матеріал, і я не погоджувалася грати, скажімо, людину придуркувату тільки через те, що вона говорить українською мовою. А такі пропозиції були, і ще задовго до конфлікту, коли на мене дивилися величезними очима, тому що знімався блокбастер, і треба було зіграти таку недоумкувату українку.
Я тоді відмовилася від ролі. Бувають ще такі моменти, коли ніяк не може запуститися кіно і тобі шкода свого часу, бо ти не можеш просто сидіти та чекати. Тоді теж, бувало, відмовлялася від ролі, тому що я розуміла, що це мій час і моє життя, яке я проживатиму так, як хочу.
— Ви постійно задіяні в житті театру, знімаєтесь у кіно, а також мали досвід роботи телеведучою. Як вдається все встигати?
— Я оптимістична людина, люблю людей. Навіть коли в мене немає сил, я черпаю енергію зі спілкування, от як із вами зараз, у нас відбувається обмін енергіями, і таким чином я оживаю. Піднімаюсь — і вперед. Дуже люблю людей, спілкування, життя. І тому, навіть коли відчуваю сильну втому, головне — піднятися і йти. А там уже по дорозі сповнюєшся натхненням і силами.
— Який новий досвід отримали, будучи ведучою «Зважених та щасливих»?
— Телебачення — це ще один варіант існування в кадрі, спілкування з глядачем. Взагалі все інакше, але так двома словами не поясниш. Зйомки реаліті — це страшенно важка робота для всієї групи в першу чергу, тому що, власне, цілодобово відбувається зйомка. Коли сплять, коли встають, коли їдять, коли тренуються, коли сваряться. Це велика кількість матеріалу, яка потім важко поєднується, яка взагалі важко відпрацьовується. На екрані з’являється від сили 10% від того, що ти робив, тому що весь обсяг просто неможливо помістити і змонтувати.
Мене це трошки розчаровувало, тому що ти знаєш, як багато сил затратив на спілкування з учасниками. Учасники, до слова, — люди, які постійно перебувають у стресовій ситуації, і як акторка, я збагатилася тим, що багато спостерігала за ними: як вони поводяться, коли з ними відбуваються такі сильні зміни. А зміни, перетворення відбувалися просто на очах, така рідкісна можливість дійсно спостерігати за подібним.
Я навчилася приймати ситуацію, тому що коли працюєш на 100%, а на екрані бачиш 10% своєї праці, це засмучує. Але в якийсь момент я зрозуміла, що це не головне, а головне — твої герої, тобто люди, які працюють поруч із тобою. Це необхідно було усвідомити.
Потім я провела перший у житті прямий ефір. Це взагалі таке задоволення! Але, скажімо, за своєю формою існування схоже з роботою в театрі, тому що є глядач, який сидить у залі, є відчуття того, що саме цієї миті відбувається найважливіше, це не буде вже інакше, це буде тільки так, момент не перемонтуєш, не виріжеш, не зміниш. Але сам процес, відчуття того, що це з тобою відбувається, що тобі вдається, просто захоплює.
Мені взагалі сподобалося проводити прямі ефіри. Я просто відчула, що це моє. Словами неможливо передати, наскільки там хороші люди працювали, з багатьма я підтримую добрі стосунки. За чотири роки ми звикли один до одного. Я сподіваюся, що як мені з ними було добре, так і їм зі мною. Але життя змінюється. Просто в якийсь момент відчуваєш, що цей шлях уже пройдено. Треба йти далі.
— У скількох проектах можете бути задіяні одночасно?
— Максимально — у чотирьох, здається. Так, чотири. Це мій максимум.
— Чим би ви займалися, якби не вдалося реалізувати себе як акторку?
— Моя перша освіта — за спеціалізацією «технологія швейного виробництва». Але я хочу сказати, що я була щаслива, коли не знала, що я буду акторкою. Я просто приймала своє життя, насолоджувалася ним, створювала щось своїми руками і таким чином реалізовувала творчий потенціал. Створювала багато.
Якийсь час, коли я повернулась із Москви додому, в мене не було роботи, мене ніхто не знав, я опинилася в ситуації абсолютно нової людини. Тоді ж ця можливість шити, заробляти гроші і, знову ж таки, реалізовувати себе, була дуже доречною. Я не можу сказати, що почувалася нещасною, я була щасливою. Як я вже казала, щастя — це шлях, це твоє внутрішнє відчуття.
Якби я не була акторкою, впевнена, що в будь-якій іншій професії також отримувала б задоволення, знаходила б можливість якось реалізовуватися. Та й не факт, що все життя я буду акторкою, якоїсь миті все може змінитися. Може, я відчую, що цей шлях пройдено, не відкидаю цієї можливості. Але зараз для мене це така необхідність виходити на сцену і робити те, що я роблю і транслювати своє бачення світу людям. У мене є відчуття, що я можу щось сказати, можу подарувати людям надію, підтримати. Хто знає, може, колись це відчуття мене залишить, тоді немає чого й виходити на сцену.
