Наприкінці минулого року в Чернігові відбувся перший Всеукраїнський семінар-тренінг з етнопедагогіки — для вихователів садочків, учителів початкової школи, методистів, керівників дитячих творчих студій та музейних педагогів.
Понад 50 осіб iз 18 регіонів України впродовж п’яти днів поглиблювали знання з української етнокультури, дізнавалися про народні розвивальні методики, практикувалися в народному мистецтві, а на завершення підготували три групові проекти — імпровізації на тему Різдвяних свят. Кожен учасник отримав методичний посібник «Етнопедагогіка».
Про впровадження етнопедагогіки в сучасну українську освіту та про новітні освітні тенденції з використанням культурно-історичного надбання розповідає журналістка, етнолог, співробітниця Національного музею історії України та керівник Українського центру етнопедагогіки Ярослава Музиченко.
«Колорит у кожного народу свій...»
— Пані Ярославо, зараз спостерігаємо спалах зацікавлення історією та культурою України. Що сталося?
— Це результат свободи. Відомо, що наші землі розташовані в заманливому місці: тут і чорноземи, і благодатний клімат, і чималі запаси корисних копалин. Дехто з сусідів перманентно ласиться на ці багатства. Але чи можливо захопити землю, на якій господарює волелюбний народ? Отже, треба переконати його у меншовартості, позбавивши знань про історію й культуру. І тоді можна панувати над народом і копати бурштин, вирубувати ліси...
Свобода і правда — взаємопов’язані стани. Тільки-но в путах неволі з’являється тріщинка, відразу стається «вибух» інтересу до правдивої історії і культури. Згадаймо історичні події Української революції, розвій наук і мистецтв в УНР. Після цього були десятиліття репресій. Потім — «відлига» і нова хвиля репресій.
Далі — кінець 1980-х — початок 1990-х, надзвичайно багато книг, журналів, гуртків, а до шкільної програми було введено народознавство. І новий занепад за Кучми. Потім — підйом 2004-го і падіння 2010-го. І, врешті, потужний імпульс Революції гідності. Ми зараз перебуваємо у стані свободи і пізнаємо самих себе.
— Відомо, що термін «етнопедагогіка» запровадив Геннадій Волков лише у 1960-х роках. Чи було щось до цього?
— Геннадій Волков — це чуваський педагог, який обстоював право і потребу кожного народу навчатися рідною мовою на основі педагогічного надбання свого народу. Наш видатний педагог Василь Сухомлинський у своїй Школі радості застосовував методи української народної педагогіки. Він писав Геннадію Волкову, що хотів би написати книгу про українську етнопедагогіку. Однак те, що не вдалося Сухомлинському, реалізували інші дослідники — Євгенія Сявавко, Мирослав Стельмахович.
А до введення відповідного терміну методи нашої етнопедагогіки також описували. Одним iз перших дитинознавців став священик Марко Грушевський, надзвичайно інтелігентна людина. Його книгу «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу» доповнила новою інформацією та ілюстраціями і видала в 2006 році його правнучка, відома фольклористка Ярослава Левчук.
А відомий етнолог Ніна Заглада у 1929 році опублікувала своє колосальне дослідження «Побут селянської дитини». Вона упродовж року проживала в селі Старосілля на Поліссі й день за днем описувала дитячі ігри, іграшки, участь в обрядах і житті громади. Дослідниця аналізувала цю інформацію, застосовуючи на той час новітні й суголосні світовій науці етнологічні методи.
«Дитсадки і школи привчені до «свята за сценарієм»...
— Шкода, але системи досі немає, ми це все знову збираємо по крихтах. Чому свого часу нецікаво стало дізнаватися про народну педагогіку?
— Можливо, тому, що і Марко Грушевський, і Ніна Заглада були розстріляні в 1937 році як «бандити». Прах Ніни Заглади — у Биківнянському лісі під Києвом, у велетенському могильнику комуністичних злочинів.
Коли приходимо в Биківню у пам’ятні травневі дні пом’янути ці світлі голови — згадуймо і поховану на багато десятиліть українську етнопедагогіку. Надалі порушувати ці теми було страшно. Потрібен був імпульс свободи, щоб страх вивітрився і знову з’явилося захоплення.
— Виходить, їх убили тільки за те, що вони хотіли дізнатися більше про свій народ?
— Не тільки за це. Як уже говорилося, людина, яка знає про своє коріння, не дозволить нікому панувати над собою і обкрадати свою землю. Для того щоб безкарно провадити злочини, потрібно пригасити в людині прагнення знати про самобутність свого народу, отже, й не дати творити національну систему освіти на засадах власної етнопедагогіки. У радянські часи взагалі відбулася масштабна підміна традиційної культури.
Візьмімо до прикладу кобзарів. Це вільні люди, незрячі «старці» — тобто старійшини-мудреці, які ходили селами й містами, співали псалми й історичні пісні, закликаючи людей замислюватися і жити вільними. У перші десятиліття радвлади кобзарів вигубили, а натомість дали в руки зрячим чоловікам і жінкам важкі трансформовані бандури, звук яких супроводжував пісні про Сталіна, партію і колгоспи.
На немолодих хористках десь у ті ж часи з’явилися дівочі віночки, а на танцюристах — бляклі машинні «вишиванки». Сенс і форма свят також були змінені. Дитсадки і школи були привчені до «свята за сценарієм». Цей сценарій мав пройти цензуру, діти визубрювали його слово в слово. Контроль був тотальний, щоб діти не сказали «зайвого». І вчителі були в цьому дуже зацікавлені...
І досі в нас розписуються сценарії, де діти, театрально жестикулюючи, вигукують зі сцени щось на кшталт: «Гей, хлопці, виходьмо... Утнемо гопака!»... На справжньому святі не має бути «глядачів» і «артистів». Є структура дійства, в якій громади імпровізують і всі разом святкують. Тому щороку одне й те саме свято відбувається інакше. Різдво минулого року могло бути таке, а наступного року буде інше, неповторне.
«Етнопедагогіка — це, по суті, арт-терапія...»
— Хтось уже застосовує етнопедагогіку в навчальних закладах?
— Ще не можна говорити про якісь сформовані сучасні методики на основі етнопедагогіки. Це все тільки починається. Тому ми й зібралися з учителями, щоб дізнатися про їхні потреби, розповісти про дослідження, запропонувати можливість опанувати різновиди народного мистецтва і познайомити з досвідом небагатьох ентузіастів, які вже довгий час в Україні вивчають це питання і працюють iз дітьми. І вже маємо результати — наші учасники на місцях передають дітям те, чого навчилися. Народні методики пізнання — це, взагалі, колосальне джерело радості.
— Пригадую, коли я навчалася в педагогічному університеті, ми конспектували різні розумні посібники, але акценту на радості наші викладачі не ставили...
— Етнопедагогіка за своєю природою є арт-терапевтичною. До того ж, дає людині любов до землі, яка надихає її на чудові пісні, казки й візерунки. Людина, пробуджена любов’ю, не дозволить на цій землі бути розбитим дорогам, руїнам, війні. Вона розумітиме, який зв’язок є між давньою піснею, пам’яткою архітектури, стародавнім музичним інструментом у музеї і сьогоденням.
— Український ген пробудився наразі в нелегкий час. Що маємо подолати, щоб якомога більше відкрити серце і розум до свого, українського?
— Передовсім, подолати лінощі. Бо насправді є багато досліджень, архівних записів фольклору і етнографії кожного нашого регіону. У кожному вищому навчальному закладі є краєзнавці, у музеях є досвідчені працівники, які чудово знають історію і культуру свого краю.
У них можна розпитати: а які є записи тутешніх народних пісень, казок, які особливості народного мистецтва краю? І так, iз найменшого шматочка території, піднімати своє і розповідати про це дітям. Відповідальними за таку справу є не столичні міністерства з парламентом, а конкретні місцеві громади. Саме вони мають забезпечити збереження і примноження культурної спадщини своєї діляночки держави. І для цього замовити школі виховання творчих і компетентних молодих людей, які з цим завданням упораються.
ВАРТО ЗНАТИ
Етнопедагогіка — це комплекс століттями надбаних методик, притаманних тому чи іншому народові. Її засади позанаціональні. Народне мистецтво будь-якого етносу має універсальний набір архетипових символів.
Приміром, дерево життя, олень, сонце, дощ. Так само мета і принципи етнопедагогіки у різних народів подібні: це виховання моральної людини, творця й трудівника. Однак колорит у кожного народу — свій, самобутній.
ДОВІДКА «УМ»
Всеукраїнський семінар з етнопедагогіки у Чернігові профінансувало Міністерство молоді і спорту, за сприяння Чернігівської обласної державної адміністрації. Співорганізаторами заходу стали Український центр етнопедагогіки, ВГО «Спілка української молоді» та Центр розвитку дитини «Янголятко».
Розпочався семінар із захопливої екскурсії Чернігівським історичним музеєм, яку провела старший науковий співробітник Олена Трухан, закохавши педагогів в історію княжого міста.
Наступні лекційні й практичні заняття були не менш інтенсивними. Своїм досвідом ділився керівник Етнокультурного центру «Веснянка» Рівненського палацу школярів Віктор Ковальчук.
Знання і вміння передавали педагогам керівник лабораторії етнології Поділля Вінницького університету Тетяна Пірус, керівник фольклорної школи «Орелі», співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Мирослава Вертюк, культуролог Ярина Пузиренко, творець авторської системи ігрового етномузичного навчання Павло Дудар, музикознавець і арт-терапевт Олена Левенко та інші.
Майстер-класи з народного мистецтва подарували учасникам Ольга Костюченко (вибійки), Ірина Чернюк (ткацтво), Наталя Бойко (соломоплетіння). А керівник Центру розвитку дитини «Янголятко», педагог і громадський діяч Неля Лавриненко провела для вчителів і вихователів тренінг з інтерактивних освітніх технологій.
Учасники семінару мали зустріч із відомим режисером Олесем Саніним і переглянули його фільм «Поводир». Кожен учасник отримав посібник «Етнопедагогіка».
