Кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського Олена Чебанюк упродовж десятиліть досліджує календарні обряди українців.
Із фольклористичними експедиціями об’їздила всю Україну, упорядкувала й видала кілька академічних збірників календарно-обрядових пісень.
Наразі особливу увагу звертає на зміни, що сталися з традиційною обрядовістю під впливом комуністичної ідеології, та на можливості повернення до першовитоків у сприйнятті народної культури.
Працює над унікальною книгою про український народний календар, де вчителі, батьки, вихователі дитячих садків і загалом усі охочі зможуть отримати відповіді на численні запитання щодо наших свят у різних місцевостях та в різні часи.
Сьогодні наша розмова — про Святвечір і Різдво та про те, звідки взявся Дід Мороз і що з ним зробила радянська влада.
Адже питання «чи підлягають Дід Мороз і Снігуронька декомунізації як символи радянської епохи» — цікавить не лише журналіста й президентського радника Олега Медведєва...
«До середини ХІХ століття Санта Клауса і Діда Мороза не існувало...»
— Пані Олено, звичай ставити ялинку якось пов’язаний з українськими традиціями?
— Ялинка сприймалася як ритуальна, тому що в картині світу давньої людини в центрі світу розташоване так зване світове дерево. Людині потрібні символічні координати для розуміння світу. Крона — це небо, стовбур — це світ людей, і корінь — підземний світ. Деякі народи ставили ялинку на Різдвяні свята, а в нас обрядове деревце встановлювали на свято Івана Купала. На ньому чіпляли стрічки, свічечки, квіти.
Різдвяне деревце німці прикрашали спершу якимись екзотичними плодами — приміром, помідорами чи загорнутими в «позолотку» картоплинами. На верхівці різдвяної ялинки встановлювали «вифлеємську» зірку. Тільки в середині ХІХ століття на Заході починається масове виробництво фабричних прикрас для ялинок. У цей час створюються нові умови для комунікації, поширюються залізниці. Відповідно, багато нової інформації потрапляє на територію Російської імперії.
— А Дід Мороз теж прийшов із Заходу?
— Не зовсім. Цьому персонажу трохи більше 100 років. До середини ХІХ століття таких понять, як Санта Клаус чи Дід Мороз, не існувало. Першим придумав цей образ англійський художник, підхопили американці й добряче його «вестернізували». Зобразили як веселуна, з мішком подарунків, одягненого в коротку червону куртку і кумедний ковпак — замість фіолетового священичого вбрання свого попередника Святого Миколая.
Святий Миколай, за переказами, таємно закинув гроші у відчинене вікно убогому чоловікові у своєму місті Мира Лікійська. Ні в Німеччині, ні в Англії взимку вікно на ніч ніхто б не відчиняв. Тому західноєвропейський Санта Клаус кидає дарунки у димар. Це стародавній символ поєднання світів — «цього» і «того». До речі, і в Україні люди, які щось чи когось загубили і хотіли знайти чи повернути, мали покликати це тричі у димар. І воно, згідно з переказам, неодмінно поверталося.
Американський Санта Клаус сподобався і дітям, і дорослим. Це була епоха, коли вважалося за добрий тон сміятися над собою, уже було поширене гасло «бог помер», зроблено ставку на науковий прогрес. Стає модним усе нове, усе, що протистоїть «старому світові». Усе це закінчується доволі трагічно, і Європа врешті знову повернулася до філософського осмислення християнства.
«Морозе, морозе, іди до нас куті їсти!...»
— Але російський Дід Мороз зовсім не схожий на Санту...
— У Росії була зовсім інша історія. Тут творять образ казкового Мороза. Саме в цей час Микола Нєкрасов пише поему «Мороз-Красный Нос», а Олександр Островський складає розкішну казку про Снігуроньку, в якої мати — Весна, а батько — Мороз. І яка гине від сонячних променів і кохання. П’єса стала надзвичайно популярною. А тут іще Васнєцов малює картину «Снігуронька», а Римський-Корсаков пише однойменну оперу.
Дід Мороз з’являється на листівках, у журналах, на дитячих святах. На початку ХХ століття потроху починає виникати різдвяно-новорічна індустрія. У вітрині кав’ярні на Хрещатику виставляли механічного «Діда Мороза», і весь Київ сходився на нього дивитися. І тут — 1917 рік, більшовицький переворот. І Різдво, і ялинка, і Дід підпадають під репресивну машину. 1922 року починається кампанія за перетворення Різдва Христового у «комсомольські святки». Але вона зазнала невдачі. Бо люди за віки святкування Різдва витворили обрядовість, кулінарний код. Про кожен момент Різдва — кутю, сіно, зірку — є безліч переказів, уявлень, бо в кожному селі, в містечку були свої звичаї й історичні події, пов’язані з цим святом.
— Відомо, що «антиріздвяні кампанії» першого десятиліття більшовицької влади зазнали краху.
— Так. Патрулі ходили селами й містечками й фіксували: в кого завішене вікно — там святкують. Карали. І все одно не змогли викорінити. Залишалося тільки одне: підмінити. У 1935 році прийняли рішення повернути ялинку, звісно ж, не різдвяну. Увінчана п’ятикутною червоною зіркою, вона стала неодмінним атрибутом державного свята Нового року. Блискавичне поширення нового «звичаю» свідчить про силу системи.
28 грудня 1935 року газета «Правда» опублікувала статтю за підписом Павла Постишева — «Організуємо до Нового року дітям гарну ялинку». А вже 31 грудня по всій території Радянського Союзу — від Шепетівки до Курил — у «червоних куточках» шкіл стояли ялинки. Уявляєте? Трьох днів вистачило! Прикрас, звісно, не було, все робили власноруч. Цікаво, що в усіх радянських букварях і читанках вміщували сторінку, де було розписано, як зробити з паперу «ліхтарик» й іграшки на ялинку.
— Тобто були чіткі продумані інструкції, як усім дітям від Шепетівки до Курил забезпечити «єдиний інформаційний простір»?
— Звичайно. Було придумано нову історію про Діда Мороза. Вважаю, що з точки зору ідеології це один із найкращих витворів радянської системи. Сюжет був дуже простий і чіткий. Прекрасний Дід Мороз іде до дітей з великим мішком подарунків. І цей мішок крадуть вороги — вовки, лисиці, Баба-Яга чи Кощій. Діти шалено люблять подарунки і справедливо обурюються. Повернути мішок допомагають друзі — білочки, зайчики. Ведучий звертається до залу, щоб діти покликали Діда. І всі діти «в єдиному пориві» тричі (!!!) гукають: «Дід Мороз, прийди!».
До речі, у цій «конструкції» використано і давній український звичай. На Святвечір, коли вже на покуті поставили обмотаного перевеслами з червоною стрічкою дідуха, кутю та узвар і з першою зіркою лаштуються сідати до столу, господар після молитви бере ложку куті, кладе в миску, виходить на поріг, відчиняє хатні двері і запрошує мороза: «Морозе, морозе, іди до нас куті їсти!». Ці звичаї досі існують на Поліссі, а бабуся мене змушувала робити це в київській квартирі — через кватирку. Причому «з жонкою, з маткою й сестрою, зі сватом і братом».
Мені це дуже подобалося! Якщо він не приходить — а так зазвичай і стається, то хазяїн бере пугу, якою поганяють худобу, і каже: «Якщо ти сьогодні не прийшов, то й у Петрівку не приходь, щоб не поморозив нам жито, пшеницю, всяку пашницю, наших ягняток і наших теляток» — і зачиняє двері. Родина розігрує міф про те, що в різдвяну ніч межа між світом живих і мертвих зникає. Люди вірили, що померлі приходять у цей час. Параджанов у фільмі «Тіні забутих предків» чудово показав ці вірування гуцулів: вони дмухають на лаву, «щоб не присісти душечки». Різдво — це свято, коли збираються разом і мертві, і живі. Уся родина має зібратися на Святвечір.
Гуцули ще запрошують чорну бурю, ведмедя, вовка, градову хмару... Негативний світ, загрозливий для життя людини, треба нагодувати і задобрити. Причому в цей час усі мають бути однією родиною. У нас із вами сьогодні егоїстичне антропоморфне сприйняття світу — ми, мовляв, у його центрі. А наші предки сприймали себе як частину космосу. Ті, хто живе в селі, відчувають, наскільки природа може бути агресивною. Особливо це видно зараз у Чорнобилі, де все вже заросло. Там починаєш розуміти, наскільки природа могутніша за людину. І коли ти в цьому живеш, і в тебе ще й немає бензопилки, телевізора і комп’ютера, — ти благатимеш, щоб та градова хмара, буря обійшла тебе стороною.
«Ланковою в полі мати урожай ростить багатий...»
— Творці радянського «новорічного обряду» усе це мали знати, прорахувати і вдало підмінити?
— Звісно. Ніхто не може перекодувати людські смаки. Їх можна тільки підмінити. Замість куті з’явився салат олів’є, а замість узвару — «совєтскоє шампанскоє». Нові «обряди» поширили доволі швидко. Впровадили яскраву міфологію. Традиційно час появи першої зірки — це момент, коли можна своє бажання передати «туди». А в СРСР усі «знали», що загадувати бажання треба з 12-м ударом курантів. Писали й поширювали нові «колядки». У 1987 році вийшла моя книжка «Календарно-обрядові пісні». Її не можна було б видати, якби тут не було розділу «Пожовтневі колядки». Прочитаю уривок однієї з них, щоб було зрозуміло, у якому світі ми жили:
А я знаю, хто є дома —
сам господар коло столу.
Господиня біля нього,
краща сонечка ясного.
Батько в цеху бригадиром,
син у війську командиром,
Ланковою в полі мати
урожай ростить багатий.
— Таке справді співали?
— А куди ж було подітися? І в школах вчили. Формувалася подвійна мораль, коли таємно святкували Різдво, а прилюдно — співали такі от «шедеври». Заввідділу фольклористики, блискучий науковець Михайло Пазяк розповідав мені, як він починав свою кар’єру фольклориста з учителювання на Хмельниччині. Директор школи, завмаг, завпошти і фельдшерка — це була «бойова компанія», що ходила по селу і ганяла колядників.
І коли я спитала, як фольклорист міг таким займатися, він відповів: «А що було робити?. Робили вигляд, що ганяємо, а насправді закривали на це очі». Але маю й багато записаних історій про покарання за колядки. Скажімо, один чоловік розповів, що за те, що він ходив колядувати, директор виголив йому на потилиці хрест. Уявіть, яке приниження для хлопця... Ми на сьогоднішній день навіть не уявляємо, у якій атмосфері ми жили й виховувалися в ті роки.
— Чим відрізняється традиційна культура від тієї, у якій живемо сьогодні?
— У традиційному обрядовому дійстві кожен може бути і дідом, і міхоношею, і «козою». Це театр для себе. Кожна людина — талановита, коли хтось виходить із ролі і тут же замість нього будь-хто стає «козою», міхоношею чи звіздарем. А сьогодні, у вік споживацтва, ми звикли лежати на дивані і щоб нас хтось розважав. До речі, активна неспоживацька позиція формується в ранні роки. Коли я викладала в Славістичному університеті, було дуже помітно різницю між студентами, які в школі вивчали народознавство, і тими, які після 1994 року були позбавлені цієї можливості.
У перших на семінарах було завжди змагання — хто буде відповідати. Вони їздили у власні експедиції і записували свідчення від бабусь, інсценували обряди, їм це було страшенно цікаво. Коли є вчитель-ентузіаст, то він це підтримує. А дітки в такому віці до народного мистецтва й обрядів дуже сприйнятливі. Вони вірять у казку і хочуть бути її частиною. Недаремно за душі дітей точиться боротьба.
