Можливо, одним iз найбільш гірких розчарувань 2016 року для авторки цих рядків стало опитування, проведене Центром Разумкова. Саме так — ані корупція, ані відсутній «безвіз», ані стрімке падіння якості життя (в усіх смислах та всіх сферах), а соціологічне дослідження.
Бо торкалося воно питання, без правильної відповіді на яке Україна не матиме майбутнього. Чи є українці та росіяни братніми народами? — запитували «разумковці» у своїх респондентів. «Так», — відповіли 51,1% опитаних. «Ні», — сказали лише 33,8% . Решта, мабуть, узагалі не зрозуміла, про що мова, бо не змогла відповісти. Водночас, повідомляють соціологи, 41,6% опитаних не вірять, що Росія може почати відкриту повномасштабну війну проти України, 35,4% — вірять, а 23% — не змогли відповісти.
Чому на третьому році війни з Росією лише кожен третій українець не має братніх почуттів до північного сусіда — звісно, загадка. Можна довго розводитися про те, що, ймовірно, респонденти подумали про своїх родичів, котрі живуть в РФ, згадали дитинство і дійшли висновку, що Путін — це одне, а «прості російські люди» — це зовсім інше…
Та як би не звучали пояснення цьому феномену, вони все одно будуть жалюгідними, непереконливими та недостатніми. Міфологізована й нічим не підкріплена «мудрість українського народу» фіговим листком злітає зі «страмного місця» й демонструє усім, як іще багато в нашому соціумі невитравного «совка» — і в головах, і в серцях, і в душах. Саме цей «совок» і буде тим чинником, який визначатиме перебіг подій наступного року.
Час для реваншу
Якщо абстрагуватися (наскільки це взагалі можливо) від війни й зосередитися на житті у тій частині України, де не вибухають снаряди та не лунають постріли, то слід зауважити, що це саме життя характеризується одним словом: розчарування. Глибоке та всебічне розчарування.
Обиватель не вникатиме в нюанси того, чому вкотре відкладено надання Україні безвізового режиму і хто в цьому винен, він лише зафіксує у своїй свідомості, що Європа залишається такою ж далекою, як і у 2013-му. Зафіксує він i невизначену долю Асоціації з ЄС, за котру «стояв Євромайдан» і котра тепер зависає на голландському гачку.
Якщо вдало маніпулювати цими двома факторами, можна створити ідеальне тло для розгортання антизахідних та євроскептичних настроїв. Безсумнівно, таким варіантом скористаються. Хто саме? Наприклад, націоналістичні сили (на кшталт тієї ж таки призабутої нині «Свободи»).
Вони опинилися на маргінесі, поступившись місцем лібералам, але ліберали та єврооптимісти виявилися скомпрометованими — як невдачами зовнішньополітичних ініціатив, так і проколами у власній поведінці та способі життя.
Останнє, наприклад, стосується нардепів від БПП Сергія Лещенка та Світлани Заліщук, котрі ув’язли у квартирних скандалах. За таких умов може розпастися неформальний альянс лібералів-західників та традиціоналістів-націоналістів, єдність яких свого часу забезпечила перемогу Майдану.
Інше крило, яке отримує дивіденди від деморалізації «промайданних» політичних сил, це, безумовно, уламки колишньої Партії регіонів, досі споріднені з нею та з її колишніми керманичами та спонсорами.
Йдеться не лише про Опоблок і не лише про безпосередніх соратників «ростовчанина» Януковича, а й, наприклад, про Комуністичну партію під егідою Симоненка або Прогресивно-соціалістичну Вітренко-Марченка. Ми неодмінно почуємо про цих персонажів у 2017 році, навіть незважаючи на процес декомунізації, котрий триває в Україні з тією чи іншою мірою успішності.
Колишні «регіонали» та їхні сателіти будуть не так натискати на «безвіз», як бити по інших больових точках. Згадають моральну деградацію влади, корупцію в усіх сферах, мільйонні статки е-декларантів, котрі прийшли до влади на крові героїв Майдану.
Згадають і долар по 27 гривень, закладений у бюджет-2017, і загальне зубожіння, і хронічну відсутність реформ. В цьому бульйоні варитиметься знецінення Майдану та того, за що боролися й помирали на київських вулицях у січні-лютому 2014-го. Під тодішніми подіями спробують підвести ізоляціоністську риску, м’яко розгортаючи Україну від здобутків, які мали місце три роки тому, до реваншу кліки Януковича.
У таку концепцію чудово вписується, наприклад, судовий процес, котрий затіяв у Москві екс-«регіонал» Володимир Олійник — процес, покликаний визнати події на Майдані державним переворотом. Олійник наполягає, що Віктор Янукович, котрий благополучно накивав п’ятами, прихопивши з собою тільки «ручну поклажу», був відсторонений від влади незаконно. І хоч Київ, на перший погляд, не повинно хвилювати, що думає і яке рішення ухвалює з цього приводу Москва, сам прецедент доволі симптоматичний. Він показує, яку лінію гнутимуть в Україні «колишні».
Фактор війни
Однак не тільки «колишні» і не тільки радикальні сили боротимуться за дорогоцінні електоральні відсотки. На поле гри вийдуть популісти всіх мастей — та ж таки вічно юна Юлія Володимирівна Тимошенко, чию «зношеність» не варто переоцінювати. Їй можна зараз нічого не робити взагалі (до пори до часу, звісно), за неї нині все робить Петро Порошенко, власноруч викорчовуючи відсотки своєї підтримки. Серед претендентів на «місце під сонцем» згадаймо й екс-«губернатора» Одещини Михеїла Саакашвілі та ту політичну силу, яку він створює. А також й інші політичні сили — їх однозначно побільшає в 2017 році.
Із зовсім свіжих (але ще не оформлених ані юридично, ані концептуально) проектів можна згадати ймовірну партію Олександра Турчинова, котрому — як подейкують — зовсім недовго лишилося бути біля керма РНБО. Як зазначає політолог Кость Бондаренко, «головні гасла і тези нової політичної сили будуть такі: «ми не змиримося з поразкою», «не прогнемося і поставимо Захід перед фактом», «Порошенко втілює в Україні російський план», «ні — Мінську» тощо. Ні про яке виконання Україною Мінських домовленостей після активізації обіцянок Турчинова мова йти не може — іррегулярні частини діятимуть на власний розсуд і саботуватимуть усе, про що домовиться Контактна група у Мінську».
«Ініціатива Турчинова викличе ура-патріотичну ейфорію. Плюс додайте американські демократичні фонди, з якими активно контактує оточення Турчинова: очікується, що найближчим часом буде кинуто значні суми грантових грошей на схід і на південь України для роботи над зміною електоральних настроїв населення, переорієнтації його з підтримки опозиції на підтримку постмайданних проектів, пошуку нових «агентів впливу» (назвімо цю акцію умовно «купити схід»). Координуватимуть ці кошти також люди, наближені до Турчинова», — зазначає Бондаренко.
«Купуватиме схід» і Надія Савченко. Хоча ця персона істотно розтрусила свій рейтинг, привнести власну частку сумбуру в нестабільне політичне життя країни вона цілком здатна. Для цього колишня льотчиця, відома своєю симпатією до ватажків «ДНР» / «ЛНР», i створює партію «Руна» («Рух українського народу»). На думку політолога Руслана Бортника, політична формація Савченко сильно походитиме на Радикальну партію Олега Ляшка, але з однією поправкою.
«Будуть центральний спікер і люди з народу, які його оточують. Єдина відмінність — її партія буде більш мілітаризованою», — зазначає експерт. Та якщо Савченко гнутиме лінію миру (миру за будь-яку ціну, навіть шляхом братання з Захарченком та Плотницьким), то проекти на кшталт турчинівського — навпаки — розганятимуть суцільну «зраду» й здачу українських позицій. Єднатиме їх тематика війни, що ж до решти нюансів, то поки що складно навіть уявити, як провідники цих політсил уживатимуться в одному політичному полі.
Складний зовнішній антураж
І поки всередині країни конкуруватимуть між собою реваншисти й популісти, ліберали та радикали, прихильники «русского міра» і симпатики жорстких дій та відмови від Мінських угод, у ближчому та далекому оточенні України відбуватимуться процеси, які навряд чи сприятимуть загальній стабільності та гармонії.
Вихід Британії з ЄС може істотно захитати позиції Євросоюзу. Можливо, приклад Британії захоче наслідувати й Франція, за умови, звісно, що там до влади прийде Марін Ле Пен. Принаймнi в її виборчій програмі є пункт, який стосується такої можливості. «Фрексіт (за аналогією з Брексітом. — Авт.) стане частиною моєї політики», — заявляє мадам Ле Пен. Подібні «сепаратистські» настрої всередині Євросоюзу істотно підгодують українські євроскептичні тенденції.
А якщо президентом Франції буде обрано друга Путіна Франсуа Фійона, це також означатиме негативну новину для України, адже і Фійона, і Ле Пен живить одне й те саме джерело.
Із «втратою» Франції серед провідних держав Європи в ранзі відносного друга та союзника України лишатиметься хіба що Німеччина — та й то за умови, що канцлером цієї країни буде вкотре обрано Ангелу Меркель. Натомість контраверсійний Дональд Трамп на чолі Сполучених Штатів обіцяє не один несподіваний сюрприз, і це на додачу до вже наявних проросійських Додона, Ціпраса, Орбана, Фіцо, Земана та інших керованих Москвою європравителів.
Весь цей путінський десант, котрий зараз засідає в європейських парламентах та вищих органах влади, вимагатиме скасування санкцій для Росії та зняття з неї ворожого клейма. Сподівання, що цього не станеться, слід покладати, як не дивно, на самого Путіна — трагедією в Алеппо він, як видається, підписав собі та своїй країні вирок, прирікши Росію на обструкцію з боку цивілізованого світу. До того ж це був, очевидно, далеко не останній злочин, скоєний Кремлем.
Аби лишень російському президенту не підігравали у самій Україні — всі наші вітчизняні «професійні патріоти» та «корисні ідіоти», котрі підуть задля власного піару на будь-який недолугий чи неприпустимий крок; аби не розхитували державу ділки від влади й не роздирали її на частини «покупці cходу» чи «продавці Заходу».
Що ж стосується улюбленої теми всіх прогнозистів та експертів — гіпотетичних дострокових виборів, то вони не матимуть жодного сенсу, якщо відбуватимуться за старою виборчою моделлю. Одночасно з цим на заміну такої моделі українському політикуму явно забракне, як-то кажуть, політичної волі. Відтак всі і все наразі зберігатиме статус-кво.
Шкода, що серед тварин, які символізують роки у китайському календарі, немає білки, котра крутить колесо і бігає всередині його — Україні підійшов би такий символ значно більшою мірою, аніж рік Вогняного Півня.
