В умовах душевного виснаження та емоційного холоду, в яких останнім часом живе наша країна, минув іще один рік в українському спорті.
За обставин, коли занурений у депресію мозок не здатний сприймати весь спектр навколишнього різнобарв’я, коли все, за великим рахунком, піддається категоричному поділу за принципом біле/чорне, тріумф/фіаско, дехто назвав вітчизняних спортсменів «слабаками», котрі на літніх Іграх в Ріо-2016 показали найгірший за всю історію незалежної України медальний результат (31-ше місце).
На тлі неймовірного успіху наших паралімпійців, які на своїх головних стартах чотириріччя поставили медальний рекорд (117 нагород) i вперше посіли високе третє місце в загальному заліку, 11 медалей, що «вигризли» українські олімпійці в Бразилії, виглядають справжньою дрібничкою, не вартою захоплення та визнання. Особливо непокоїла спортивних критиків мізерна кількість «золота», котре вдалося виграти лише гімнасту Олегу Верняєву та каноїсту Юрію Чебану.
Той факт, що, підкорюючи олімпійський п’єдестал, незалежно від його сходинки, призери Ігор докладають для цього титанічнi зусилля, гострослови, здається, хочуть не помічати.
За роки незалежності в Україні не було створено нічого нового для підготовки майбутніх чемпіонів, відтак можна лише дивуватися, яким чином Верняєву (двічі), Чебану, стрілку Сергію Кулішу, фехтувальницям Олені Вороніній, Аліні Комащук, Олені Кравецькій, Ользі Харлан (у команді та особисто), борцю Жану Беленюку, п’ятиборцю Павлу Тимощенку, легкоатлету Богдану Бондаренку, «художниці» Ганні Різатдіновій та парі каноїстів Тарасу Міщуку/Дмитру Янчуку взагалі вдавалося за цей час виграти олімпійські медалі.
У Міністерстві молоді та спорту кажуть, що стара система підготовки чемпіонів, яка трималася на радянському спадку, повністю зносилася, й обіцяють приділити увагу занедбаному господарству, аби його не залишили останні, найбільш стійкі, кадри.
Був час, коли у відповідь на черговий сплеск спортивної еміграції вітчизняні функціонери говорили: «Ніхто нікого в Україні силою тримати не буде». Але зрозумівши, що таким чином можна лише розлякати «останніх із могікан», у «спортивному» міністерстві вирішили повернутися обличчям до «групи ризику», представники котрої вже найближчим часом могли стати членами доволі чисельної спортивної діаспори українців за кордоном. Міністр молоді та спорту Ігор Жданов обіцяє реалізацію нових інфраструктурних проектів i підтримку не тільки олімпійських призерів, а й спортсменів, які зовсім трохи не дотягнулися до олімпійського п’єдесталу.
Планують наші спортивні чиновники переглянути стан справ і у вітчизняному футболі, котрий останнім часом почав просто захлинатися від договірних матчів. Без сумніву, футбольні функціонери мусять попрацювати й над проблемами поведінки українських фанів на стадіонах та навколо них.
Утім, здається, найбільш актуальним має стати питання дисонансу між рівнем популярності спорту номер один і увагою до нього в Україні та результатами, котрі демонструє наша національна збірна на міжнародному рівні. Ну, не має так бути, щоб збірна — представник найпопулярнішого виду спорту безвольно — без голів і без набраних очок — грала на чемпіонаті Європи.
