Класно в сімнадцять. Ти ще можеш стати, ким захочеш — спелеологом, косметологом, педіатром, кондитером, актрисою, телеведучою, хоч бухгалтером. Головне вибрати. А поки є час вибирати, можна кожен день передумувати: побув тиждень археологом — не сподобалося, подався думками в космонавти. Немає нічого неможливого. У тридцять два я знаю точно: мені вже ніколи не стати вчителькою української мови і літератури, про що я так мріяла все дитинство. Я хотіла стати хорошим педагогом, «серце віддати дітям», і родичі не переставали дивуватись, чому дитина, приїхавши в місто на літні канікули, не купує свої улюблені платівки, фотографії артистів, не вибирає заколки і помади, а навіщось скупила багатотомник Сухомлинського. І головне, зачинившись літом у задушливій міській квартирі, перечитує його і занотовує сторінками. Ще пам'ятаю, довгі осінньо-зимові вечори я тратила на переписування книжки з літературними завданнями і ребусами. У 8 класі я переписала її від першої до останньої сторінки, бо де я ще таку рідкісну книжку відкопаю, коли працюватиму? І жодної хвилини я не пожаліла себе — навпаки, була щасливою, «охота пуще неволи» якраз про це. Я не просто читала книжки, я натоптувала себе літературною інформацією, щоб потім це цікаво донести моїм майбутнім учням. Продавці книжкових магазинів дивувалися, навіщо учениці середніх класів літературні біографії і «цеглини» з літературознавства, Лотман, наприклад. А «розробки» і сценарії шкільних вечорів — на стоси списаних ними зошитів я й досі натикаюсь у маминій комірчині. В усьому іншому я була нормальною «дєвушкою» — рвалася на вечірні сеанси в кіно, готова була поклястись подружці, що до смерті буду вірно любити В., який працював на нашому цукрозаводі, випрошувалась у батька посидіти «ще півгодини» під двором, коли збиралася велика велосипедно-мотоциклетна тусовка старших хлопців.
А укрмову і укрліт я вибрала тому, що полюбила Раєчку. Раїса Іванівна була «сильним мовником», здається це так називається, вона була вимогливою і насмішкуватою, а коли говорила про літературу, очі її ставали сумними, і здавалося, вона кудись випаровується з класу і спілкується з Письменниками на тонких рівнях, як зараз люблять говорити. Вона казала, що соромно, повертаючись із міста, «штокать» і «какать». Вона найдужче любила Михайла Стельмаха, і в мене досі до нього ірраціональний сантимент. Вона була слухачем усіх моїх прочитаних книжок і перших самостійних висновків. Я не хотіла «5/5» за твір, я хотіла в ньому відкрити душу і привести до ладу кашу в своїй голові. Я ось тільки зараз зрозуміла, що очікування морального імперативу від будь-якої книжки — це з наших уроків української літератури. На останній дзвоник у восьмирічці Раїса Іванівна подарувала мені 5-томник Шевченка, надписала, а в мене не вкладалося в голові: як я буду без неї?! Це потім часто повторювалося у житті — жах обставинних неможливостей якоїсь людини поруч, аж поки таких людей залишилося мало-мало. І жах уже не такий тваринний, швидше екзистенційний — дається взнаки досвід розлук. Ми вже вчилися в іншій школі, середній, і, здається, на День учителя, а може, на день народження, я зрізала три квітки кали зі шкільного підвіконня — всі, що розцвіли, і віднесла Раїсі Іванівні. Інших квітів у той час у Парафіївці просто не було. Наш класний керівник сприйняв цю історію філософськи — він теж був Учитель, і Чоловік. Мені взагалі везло на вчителів — Ілона, Володимир Борисович, Людмила Федорівна, Котляр, директор школи Ніна Олексіївна.
...Потім ми доростаємо до своїх учителів — такий закон життя, нам необхідно до них дорости, потім нам здається, що ми їх переростаємо, і День учителя стає просто першою суботою жовтня, яку не гріх і пропустити. Я забуваю привітати Раїсу Іванівну Наконечну з Днем учителя, а вона мною пишається. Ми зустрічаємося щоразу, як я приїжджаю додому, і обговорюємо життєві проблеми — діти, чоловіки, робота, гроші, здоров'я, і мені досі дуже важливо, щоб вона мене любила.
А чому я не стала вчителькою української мови? На зло собі і своєму коханню до загадкового брюнета-Риби, який був старший за мене на 10 років. Але якщо чесно, сьогодні я не шкодую ні про педагогіку — дуже важке покликання, ні про брюнета — що не робиться, все на краще.
Усім моїм учителям — найщиріші вітання і подяка.