Довкола Вугледара загострилася ситуація – Донецька ОВА
Дуже загострилася ситуація довкола Вугледара. Росіяни намагаються оточити місто, яке стало справжньою фортецею для ЗСУ. Там тривають великі танкові бої >>
Доброволець Андрій Бондаренко: Допомогу ветеранам треба вигризати зубами
28.12.2016
Андрій Бондаренко. (Фото з власного архіву.)
За понад два роки війни в Україні люди вже звикли чути страшну статистику — стільки-то вбитих, стільки поранених. Це вже тисячі. А за кожною цифрою — чиясь доля, чиїсь діти-сироти, батьки. Проте навіть до цієї статистики потрапляють далеко не всі, наприклад не потрапляють військові добровольчих батальйонів, хоча воюють вони нарівні з ЗСУ.
Одним із таких добровольців є Андрій Бондаренко, двічі поранений, нині він намагається відновити праву руку, щоб... знову піти на схід. Ліва рука Андрія робоча на 30%. «Він брав участь у найзапекліших боях, — розповідає його командир, позивний «Да Вінчі». — Мужня людина, один із найкращих, про нього можу сказати лише хороше, таких людей у нас мало».
Андрієві Бондаренку вже зробили 14 операцій. У нього через остеомієліт не приживаються кістки. Тепер він чекає результатів аналізів, щоб лікарі вирішили, що робити далі. На жодну з попередніх операцій держава не дала ані копійки. «Україна молода» поспілкувалася з Андрієм Бондаренком та його братом Сергієм.
У мене було поранення середньої тяжкості, тож доліковувався вже на позиції
— Андрію, розкажіть про службу добровольцем?
— Я служив в окремій штурмовій роті, ДУК, «Правий сектор». Звісно, ми співпрацюємо із ЗСУ, стоїмо на позиціях практично разом. Але від них ми відрізняємося тим, що в нас усе дуже злагоджено, побратимство більш розвинене, ми як рідні люди один до одного ставимося. Комерційної мети не маємо, з пиятикою — суворо. Є люди, що не витримують, то їх споряджаємо на певний час додому — відпочити, коли відпочине, повертається.
— У вас було два поранення?
— Перше поранення було 11 січня 2015 року в Пісках. Два осколки в руку — в передпліччя, й один пройшов навиліт у скроневу частину. Ще один осколок досі в обличчі сидить. Побув після того поранення у лікарні тиждень і утік назад на фронт, бо ж тоді не вистачало людей. Та й я подивився, які там хлопці лежать, з тяжчими пораненнями. У мене було середньої тяжкості, тож доліковувався вже на позиції. Там друг робив перев’язки. За місяць усе зажило. От друге поранення мене вже затримало.
— А друге поранення вже цього року?
— Так, 28 лютого між Водяним та Авдіївкою. Прилетіла 120-та міна в тандемі з 80-кою, слава Богу, що встиг присісти і закритися руками. Я саме перебігав із бліндажа до штабу — от і зловила мене там. Спочатку відвезли мене у госпіталь до Красноармійська. Але нас із «Правого сектору» не всі госпіталі приймають, фактично лише у Дніпрі та Києві.
У Красноармійську мене одразу запитали, з якої я бригади? Вiдповiв, що з «Правого сектору». Мені й кажуть: «Правий сектор» не беремо, їдьте на Мечникова».
Наступного дня «правосеківські» госпітальєри перевезли до Мечникова, я там майже п’ять місяців відлежав. У Мечникова мені більш-менш зібрали ліву руку, відсотків на 30 вона робоча тепер. Уже в Києві, в Інституті ортопедії, дуже допоміг реабілітолог Олександр Олексійович, завдяки йому розробив руку, бо пальці зовсім не працювали.
У Красноармійську мене одразу запитали, з якої я бригади? Вiдповiв, що з «Правого сектору». Мені й кажуть: «Правий сектор» не беремо, їдьте на Мечникова».
Наступного дня «правосеківські» госпітальєри перевезли до Мечникова, я там майже п’ять місяців відлежав. У Мечникова мені більш-менш зібрали ліву руку, відсотків на 30 вона робоча тепер. Уже в Києві, в Інституті ортопедії, дуже допоміг реабілітолог Олександр Олексійович, завдяки йому розробив руку, бо пальці зовсім не працювали.
Із правою рукою гірше: променевої кістки не вистачає вiсiм сантиметрів, вирвано чотири сантиметри ліктьової кістки, рука була практично відірвана. Але в Дніпрі зрештою сказали, що не можуть нічого зробити, треба їхати до Києва.
Жодної допомоги від держави я ще не отримав
— Скільки вже зробили операцій?
— Загалом 14 операцій, ще будуть вживляти кістки. У Києві зробили вже чотири операції. Вживили спочатку променеву кістку, потім ліктьову, потім почистили, бо почало загноюватися. А вже на 14-й операції вийняли ці кістки, бо вони не приживаються — знижений гемоглобін і низький імунітет.
Поїхав додому піднімати, прописали препарати. У мене остеомієліт виявили — зараження кісток, незрозуміло, звідки він узявся, чи від поранення, чи вже потім занесли. Тепер має лікар вирішити, що робити далі — або візьмуть трансплантати для вживлення, або знову братимуть мої кістки з таза. Уже раз брали, толку немає, пішло відторгнення, ще раз візьмуть.
Поїхав додому піднімати, прописали препарати. У мене остеомієліт виявили — зараження кісток, незрозуміло, звідки він узявся, чи від поранення, чи вже потім занесли. Тепер має лікар вирішити, що робити далі — або візьмуть трансплантати для вживлення, або знову братимуть мої кістки з таза. Уже раз брали, толку немає, пішло відторгнення, ще раз візьмуть.
— Гроші на операції звідки берете — є якась державна допомога?
— Жодної допомоги від держави я ще не отримав. Іноді лікарні з розумінням ставляться. Якщо пощастить, виб’ю інвалідність. Уже вiсiм місяців минуло, як подав документи в СБУ. Нам не дають учасників бойових дій.
Ті добровольці, що уклали контракт із ЗСУ, прирівнюються до учасників бойових дій. Ми — ні. Про наші втрати ви не почуєте і у зведеннях, наприклад, коли цього року на шахті Бутівка оголосили, що двоє загиблих ЗСУ, то там ще було наших восьмеро, про них мовчать. Тож і допомоги жодної.
За всі мої операції платили волонтери: Світлана Лозова дуже допомогла, Тетяна Подоляночка, друзі допомагали, от сім’я Радичуків із Рівного, родина, побратими, один iз них — позивний Піротехнік. Деякі хлопці, що тепер служать у 54-й, навіть частину зарплати стараються пересилати.
Ті добровольці, що уклали контракт із ЗСУ, прирівнюються до учасників бойових дій. Ми — ні. Про наші втрати ви не почуєте і у зведеннях, наприклад, коли цього року на шахті Бутівка оголосили, що двоє загиблих ЗСУ, то там ще було наших восьмеро, про них мовчать. Тож і допомоги жодної.
За всі мої операції платили волонтери: Світлана Лозова дуже допомогла, Тетяна Подоляночка, друзі допомагали, от сім’я Радичуків із Рівного, родина, побратими, один iз них — позивний Піротехнік. Деякі хлопці, що тепер служать у 54-й, навіть частину зарплати стараються пересилати.
— Кажуть, що нині волонтерська допомога значно менша?
— Ні, волонтери допомагають, але самим волонтерам від народу допомоги менше. Найбільше волонтери допомагають у Дніпрі, Запоріжжі, Харкові. А найменше у Києві, у столиці їх дуже мало. Є ті, хто допомагає з ліками, їжею, але всі переважно своїми справами зайняті, кудись поспішають.
Ні, ніхто не хоче марципанів, але на периферії, в маленькому місті, уважніше до тебе ставляться, аніж у столиці. Насправді люди думали, що 14-го року війна закінчиться, але наша верхівка цю війну затягла. Тоді, 14-го року, що Донецьк, що Луганськ можна було взяти без проблем та закрити кордон, і не було б того, що зараз є.
Так, може, Кацапстан намагався б і далі з нами воювати, але «сєпарів» не було б. Усе залежить від наших правителів. Жодних заходів вони не вживають. Україна платить за воду, за світло, що до Криму, що на схід, Крим і схід не платять за постачання електроенергії та води. Практично знищує влада патріотів України — по тюрмах, наприклад, і роблять це різні служби. Насправді мені вже соромно, що стільки пішло на операції. Може, комусь ці гроші були б потрібніші.
Ні, ніхто не хоче марципанів, але на периферії, в маленькому місті, уважніше до тебе ставляться, аніж у столиці. Насправді люди думали, що 14-го року війна закінчиться, але наша верхівка цю війну затягла. Тоді, 14-го року, що Донецьк, що Луганськ можна було взяти без проблем та закрити кордон, і не було б того, що зараз є.
Так, може, Кацапстан намагався б і далі з нами воювати, але «сєпарів» не було б. Усе залежить від наших правителів. Жодних заходів вони не вживають. Україна платить за воду, за світло, що до Криму, що на схід, Крим і схід не платять за постачання електроенергії та води. Практично знищує влада патріотів України — по тюрмах, наприклад, і роблять це різні служби. Насправді мені вже соромно, що стільки пішло на операції. Може, комусь ці гроші були б потрібніші.
За 60 кілометрів від Києва навіть є мажорський батальйон — у ньому «служать» сини можновладців
— Чому ж соромно?
— За нашу владу соромно, що допомагати змушені прості люди. А влада лише кишені набиває. Знаєте, тим, хто був на фронті, значно важче добитися статусу учасника бойових дій (УБД). Допомогу людям, чиї родичі загинули на війні, або ветеранам треба вигризати зубами. Навіть ЗСУ це важко зробити. Зате понад половина депутатів мають УБД. За 60 кілометрів від Києва навіть є такий спеціальний мажорський батальйон — у ньому «служать» сини можновладців.
— А ви на війну коли пішли?
— Я на війні від самого початку — а хто, як не ми? Піски, Бутівка, Старогнатівка, Опитне, Водяне — практично на всьому донецькому напрямку був. І весь час на нулі.
— Родина зрозуміла ваше бажання йти на фронт добровольцем?
— Так, діти зрозуміли. Син навіть хотів кинути навчання, але я дав зрозуміти, що цього не буде, брат теж хотів зі мною, але в нього двоє дрібних дітей, та й мати хвора в нас.
Брат Сергій: — До речі, про те, що він пішов на фронт, знав лише я. Фактично три місяці, до поранення, всі думали, що він у Запоріжжі на заробітках, інженером-будівельником. Тато й мама телефонують і дивуються, що за дивні звуки чути у слухавку. Потім уже приїхав після поранення з перемотаною головою.
Андрій: — Я зайшов у двір — мати саме підмітала, то вона як побачила мене з замотаною головою, а ще я собаку з фронту забрав — і в нього шия перемотана — то знепритомніла... Тепер цей лабрадор — Бублик — у Радомишлі живе. А Бубликом став завдяки племінниці. Телефоную їй і питаю: — Тобі собаку привезти? — Чорну? — Чорну! — Привези! — А як назвемо? — Бубликом. Тож тепер він Бублик.
Так, мамі складно, але вона цього не показує, вона знає, що в мене все завжди добре.
Брат Сергій: — Про друге братове поранення дізнався з «Фейсбуку». Мамі сказав, що в нього рука зламана, якось так поступово, порційно намагався розповідати, щоб не одразу. А ще просив, щоб не дуже у «Фейсбуці» світили, бо Радомишль — містечко маленьке, всі одразу б дізналися, до матері побігли розповідати.
Андрій: — Я теж мамі сказав, що рука зламана, хоча з братом і не домовлялися, і я не знав, що він їй сказав. Я тоді не хотів, щоб до мене їхали рідні. Дуже добре пам’ятаю, як був поранений, ще кричав — не треба мене нести, я сам піду.
Я розумію: от я це бачив, але я не хочу, щоб це бачив хтось іще
— Син і донька вчаться?
— Так, мала у 5-му класі вчиться. А син в університеті на фізрука-реабілітолога. Він так вирішив після того, як побував у мене в лікарні у Дніпрі — каже, буду реабілітологом.
— Коли були в лікарні, з вами працювали психологи, надавали якусь допомогу?
— Так, приходять психологи, розмовляють. Але я не відчував психологічної проблеми, я вже стільки всього бачив. Водночас розумію: от я це бачив, але я не хочу, щоб це бачив хтось іще. Складно, що руками не можу нічого робити, ото лише кола на стадіоні намотую.
Брат Сергій: — Я вважаю, що треба більше уваги приділяти реабілітації ветеранів і їхньому поверненню до нормального життя. Багато хто не замислюється про те, що ті, хто повернувся з війни, потребують трохи інакшого ставлення, спілкування.
У хлопців на фронті дуже загострилося почуття несправедливості, і це треба враховувати. До них треба уважніше ставитися. Усі звикли до статистики — стільки вбитих, стільки поранених, але ж за кожним випадком чиясь доля, чиєсь життя. От був хлопчина 18 років — він же на війну пішов не через бажання в стрілялки пограти, він це може зробити за комп’ютером. Його мати ростила, щоб він жив, а він того життя ж і не бачив.
У хлопців на фронті дуже загострилося почуття несправедливості, і це треба враховувати. До них треба уважніше ставитися. Усі звикли до статистики — стільки вбитих, стільки поранених, але ж за кожним випадком чиясь доля, чиєсь життя. От був хлопчина 18 років — він же на війну пішов не через бажання в стрілялки пограти, він це може зробити за комп’ютером. Його мати ростила, щоб він жив, а він того життя ж і не бачив.
Андрій: — Був у мене у Дніпрі випадок. Приходить дівчина-інтерн, задає запитання, записує. І така в нас розмова: А де вас поранено? — На війні. — А що, у нас війна є? — А ти де живеш? — В Україні. — Де вчишся? — В інституті, лікарем буду. — І ти не знаєш, що у нас війна триває, ти про АТО чула? — Ні.
— Ніколи не з’являлися думки — за що я стою?
— Там таких думок не було. Страху теж не було, більше переживання через молодих хлопців, що прийшли на війну. Так, були й виховні моменти, зате тепер вони мені телефонують і запитують — коли вже ти приїдеш. Я б і зараз поїхав, чесне слово, але ж нічим я там не допоможу. А от удома треба щось робити, бо на все те, що відбувається у країні, не можна дивитися.
Отак. Але, дай Боже, вилікую руку — повернуся туди. Щоправда, дочка мені якось сказала, щоб я пообіцяв, що вже туди не поїду.
— Так розумію, не пообіцяли?
— Ні.
Номер картки матері Андрія Бондаренка в «ПриватБанку»: 5168 7573 0651 1504, Василенко Надiя Павлiвна.
