Микола Голомша: «Майбутнє України — за спроможною і потужною громадою»

— Миколо Ярославовичу, сьогодні все частіше чуємо про розчарування наслідками Євромайдану. Невже все було марно?

 

— Пропоную розмежувати учасників Революції гiдностi, зокрема героїв Небесної сотні, та тих, кого називають «сценою Майдану», хто «вліз» у систему влади на майданному піднесенні.

Бо той, хто по-справжньому сприйняв Майдан, той невпинно щоденно торує поступ України у майбутнє. Часто всупереч, а не завдячуючи підтримці з боку влади. Нерідко ціною життя чи власної долі. Суспільство обурюється безладом у державному управлінні країни та тими чиновниками-бюрократами, які, взявши на озброєння гасла Майдану, забули про його ціннісні принципи і вимоги. 
 

Наразі, замість очікуваної державницької перспективи, ми бачимо сповідування новою владою ситуативних чиновницьких інтересів. Ми знову стикаємося із бездушною бюрократичною машиною, яка впритул не бачить громадянина, фіксуємо той самий радянський принцип галузевого управління економікою. 
 

Влада — це завжди функціональна відповідальність. Відповідальні високопосадовці є державниками, отримують довіру суспільства. В іншому разі — вони просто мародери чи скнари, які дорвалися до владного пирога і жадібно його поїдають, не звертаючи увагу на кричущі проблеми пересічних громадян. 
 

— Але масштаби нерівності в суспільстві демотивують громадян, які не можуть самореалізуватися в сучасній Україні.

 

— Нерівність у чому? У статках? У розкоші? Це тимчасове явище, оскільки накраденим багатством хизуються олігархи так званої епохи первинного накопичення капіталу. Прикро, що їм у цьому потурає нинішня ціннісно вихолощена, але формально — майданна влада. Попри всі сподівання, що влада набуде нових ознак української державності, її все ще вибудовують на остові старої номенклатурної системи радянщини.
 

Якщо проаналізувати життя громад, то там процеси, запущені Майданом, набирають обертів. Громади все потужніше заявляють про себе як про господарів землі, ресурсів, потенціалів. Вони живуть і трудяться заради того, щоб після них могли щасливо жити та мати перспективу їхні діти. Щодо демотивації чи суспільних депресій, то нам усім варто зрозуміти, що основним мотиватором маємо бути ми самі і ті громадянські середовища життя, в яких ми перебуваємо і які маємо творити надалі, як осередки щасливого буття. Децентралізація, за умови її наповнення справжнім змістом, якраз дає нам ці можливості.
 

— Зараз усе частіше звучать заклики до нового Майдану. Ваша точка зору щодо цього?

 

— Новий Майдан може бути лише технологічно імітований. Поясню свою думку: був Майдан студентства на граніті, потім — Свободи і Майдан гiдностi як вищі виміри сучасних етапів підйому духу українського суспільства. Але їх не можна розділяти на окремі історичні моменти чи події, що відбулись і відійшли в історію. Майдан — це історично-ментальне явище духовної синергії української політичної нації: від зародження до сьогодення.

Тому Майдан — це безперервне творення українського національного коду через призму десятків тисяч кодів усіх населених пунктів країни. І вирішувати на Майдані нагальні проблеми громадою — це абсолютно правильний і дієвий засіб нашої вітчизняної демократії. 
 

Але це винятково мирний шлях пошуку виходу із найскладніших ситуацій. Будь-який силовий, тим паче збройний вплив на мирні зібрання, суперечить самому духу Майдану. Тому Майдан, до якого сьогодні закликають деякі політики, різнобарвні діячі, буде, по суті, Антимайданом. Цього допустити не можна, ми всі за це відповідаємо, і тут немає третьої сторони, як комусь здається.

— Яке місце майданна Україна займає у вашому житті?

 

— Для мене Майдан — це тест на справжність. Це була щаслива можливість перевірити себе та своїх колег на професійність і людяність. Це — відповідальність серця і розуму. І це важка праця щоденного рутинного зосередження на буденних справах, адже саме вони відіграють велику роль у житті людей. Майдан дає те натхнення, коли навіть прикрощі сьогоднішнього дня і негаразди буденності не можуть здолати внутрішній оптимізм і віру в перемогу.
 

— Однією з причин наших невдач після отримання незалежності називають відсутність національної еліти, яка би прийшла до влади. Де нам узяти цю еліту?

 

— Перш за все, давайте визначимось із самим поняттям «еліта» та її місією. У нас історично, з імперських часів, відклалося поняття еліт як тих, хто перебуває на піраміді влади, хто багатший, кому даровані відповідні привілеї. Але в сучасному житті ці підходи вже не діють. Розвиток цивілізаційних динамік глобального світу доводить, що епоха стилістик елітарного правління — як контролю та брутального нав’язування волі купки обраних — відходить у минуле. Образно кажучи, старі еліти, й особливо їхній функціонал, вмерли ще на Майдані гiдностi.
 

Часто елітами називають інтелектуалів, а також борців за волю. Фактично, еліта — це ті, хто відстоює на засадах патріотизму власну позицію, для кого важливим у житті є гуманістичні принципи миру, партнерства і віри в людей і Україну. Майдан довів, що люди з позицією і принципами сповідують загальноцивілізаційні цінності. Отже, в сучасних умовах технологічно-креативного розвитку суспільства поняття еліти переходить у нову якість — це всі ті, хто працює на благо громади й опікується її інтересами, тобто несе місію захисника і творця мирного цивілізаційного майбуття.
 

На цьому етапі боротьби за державну соборність назвемо їх усіх патріотами-державниками майбутнього Соборної України. Майдан відстоював передусім людську гідність. А лише гідна особистість здатна творити модернову державу. Тож не дивно, що сьогодні ми є свідками зростання патріотизму українців. 

— Понад два роки на сході України ми ведемо боротьбу з путінськими окупантами. Коли ж цій агресії покладемо край?

 

— З історичної точки зору, ми це протистояння виграли. Ціну заплатили і продовжуємо платити занадто високу, але виграли. Наголошу на тому, що Україна сьогодні — це найбільший полігон глобального гібридного тероризму, який технологічно та креативно продукує та розповсю­джує по світу Кремль. Майбутнє світу залежить від того, чи зможемо ми разом зі світом вчасно усвідомити масштаб цього явища-стратегії і встигнути цивілізаційно вистояти в цій борні, захистити себе і світ мирних людей і народів. 
 

Наші предки свого часу зупинили просування тюркських завойовників-ординців у Європу. Зараз нащадки тієї ординської цинічної стилістики взаємин із народами пішли в новий наступ. І знову їхній шлях до Європи і світу лежить через Україну. Зараз не потрібно перекидати сотні танків і тисячі солдатів, щоб завоювати далеку державу.

Достатньо сучасними технологіями змінити уяву громадян про ті чи інші речі, вплинути на громадську думку — і можна святкувати перемогу. 
 

Україна протистоїть не лише на полі бою. Ми ведемо боротьбу за мирне цивілізаційне співжиття з націями і народами, за вибір справжнього демократичного розвитку нашої країни, за мирний розквіт наших громад. Наша перемога — це не лише мир в Україні.

Це збереження мирних перспектив для народів Європи та світу. Прикро, що наші європейські партнери інколи демонструють нерозуміння простої істини — у нас єдиний глобальний ворог, який загрожує всім нам, незалежно від країни і місця проживання.
 

— Чи актуальний для України так званий колумбійський урок суспільного примирення? Чи це технологія легалізації на міжнародній арені громадянського конфлікту?

 

— Колумбійську формулу примирення просувають в Україні стратегічні центри путінізму. Бо ні кримського народу, ні донбаського не було і не може бути, а значить, питання громадянської війни в Україні штучно нав’язується з Кремля.

Хоча на окупованих територіях Криму і Донбасу агресор докладає зусиль для швидкого і штучного формування псевдонародностей. Маємо пояснити світу, що там живуть саме заручники, яких узяли в полон кремлівські технологи-терористи, що путінська Росія як режим-окупант не має права на партнерство в міжнародних інституціях.
 

— Останнім часом спостерігаємо намагання радикалізувати міжконфесійне протистояння і використати його як сегмент глобального гібридного тероризму.  

 

— Усі планетарні релігії — це вчення про мир. Сьогодні ми бачимо досить потужні глобальні технології зіштовхування людей на базі релігій через конфесійну відмінність, і це вже стало зброєю XXI сторіччя. Ми маємо право зупинити це за лекалами нашого Майдану, коли мультиконфесійна спільнота служителів різних релігій разом служили Богу і людям задля миру. 
 

Сьогодні ми маємо говорити про християнську церкву в Україні, яка буде мирно співіснувати з іншими релігіями. Але ідея повернення української церкви до часів Володимира викликає агресію з боку московського православ’я, чия політика вже стала складовою глобального гібридного тероризму. Майданна Україна започаткувала багато позитивних трендів для глобального світу. Думаю, що ми, українці, маємо право започаткувати ідею гуртування всього християнства як матрицю планетарного ойкуменізму. 

— У грудні в країні відбулись вибори до місцевих органів влади в нових територіальних громадах. Які проблеми, на ваш погляд, вони висвітлили?

 

— Вибори у нас завжди, з одного боку, емоції, а з іншого — статистика. Якщо на загальноукраїнських виборах громадянин ображається чи сподівається на центральну владу, то в даному випадку спрацювало розуміння суспільства, що потрібно покладатися на себе, сусіда, громаду. Але це розуміння не набуло, на жаль, загального характеру, тому явка на виборах загалом не перевищила 45%.
 

Мабуть, найточнішим індикатором зневіри людей до влади можна пояснити невисоку агітаційну передвиборну роботу політичних партій, які долучилися до цього процесу. Основні баталії, як і очікувалося, розгорілись у містах, а не на рівні сільських громад.
 

Щодо проблем, знову було використання адмінресурсу. Це засвідчує те, що майже 70% новообраних голів об’єднанних територіальних громад представляють БПП або їхніх соратників. Знову були факти банального підкупу виборців. Але найбільше насторожують зафіксовані епізоди застосування кримінальних технологій у виборчому процесі. Вони не набули масового характеру, але правоохоронцям варто замислитись над унеможливленням подібного в майбутньому.
 

Щодо статистики, то на кінець року маємо, як результат процесу децентралізації у владному виконанні, 368 об’єднаних територіальних громад. Наступний рік дасть нам можливість на прикладі цих громад зрозуміти плюси і мінуси процесу створення об’єднаних соціумних утворень. 
 

Вважаю, що ми маємо справу не з поточною реформою, а з цивілізаційним викликом втратити громаду, що зберігає свою автентичність, традиції, генетично-стратегічний код майбутнього нації. Бо за новим законодавством проглядається думка про те, що лише об’єднані територіальні громади є юридичними особами. Усі населені пункти, які входять до ОТГ, втратили цей статус. 
 

Очевидно, бажання відрапортувати про об’єднання як факт (чи план під пілотний продаж земель сільськогосподарського використання), що відбувся, спонукає багатьох керівників прискорювати цей процес адміністративно-корпоративними методами.
 

Ще один аспект, до якого хотів би привернути увагу. У Верховній Раді зареєстровано черговий законопроект «Про обіг земель сільськогосподарського призначення». Хочу підкреслити одну особливість: з 2020 року планується повноцінний ринок землі, але з 1 липня 2017 року — тільки об’єднані громади отримають право продавати землю в межах своєї юрисдикції. Чи будуть враховані інтереси первинних громад, тобто сіл? Дуже сумнівно. 
 

— Тобто вважаєте, що відкриття легального ринку землі — це закінчення процесу ринкових умов у державі?

 

— Це, швидше, початок турбулентності вільного ринку в умовах монополізму українського галузево-управлінського монополізму (олігархату всіх видів та форм) у симбіозі з фінансово-банківськими транснаціональними компаніями з українськими коренями в офшорах. Таким чином, цілком може відбутися капіталізація унікальних земельних ресурсів у глобальному масштабі вже планетарної продовольчої безпеки.

Передумови такого розвитку подій проглядаються вже зараз.
 

Утiм хочу бути більшим оптимістом. Проблема, як на мене, не в пришвидшенні легалізації ринку землі будь-якою ціною за діючої влади, проблема в адекватних цивілізаційних системах контролю і збалансованої відповідальності за взяті обов’язки щодо землі між різними гілками державної влади у партнерстві зі спроможним самоврядуванням. І тут слово громади є вирішальним. 
 

Сьогодні ми маємо понад 11,5 тис. міських, сільських і селищних громад. Процес децентралізації, який передбачає створення об’єднаних територіальних громад, знизить кількість юридичних осіб-громад майже у 8 разів. Тобто у 8 разів слабшим стане голос громад, у вiсiм разів зменшиться потужність середовищ життя у відстоюванні своїх прав, зокрема щодо розпорядження землями.
 

25 років суспільство чекає зрозумілого, ефективного та перспективного законодавчого кодексу-моделі про продаж землі сільськогосподарського значення та використання всіх видів земель з позиції культивування щасливого життя в природі, а не тільки технократично-прагматичного ресурсу виробництва заради виробництва. І 25 років нам розповідають iз високих трибун про необхідність мораторію на цей продаж, мотивуючи такі дії піклуванням про селян. 
 

Тим часом технократичний наступ на землю є світовою тенденцією. Щорічно у світі площа сільськогосподарських угідь зменшується в середньому на 6 відсотків. Україна, на жаль, не є винятком із цього списку. Варварське ставлення до землі призвело до порушення стійкості агроландшафту.

Надмірна розораність (56% території країни і 80% сільськогосподарських угідь) як один із основних факторів втручання людини у природу стала причиною дисбалансу природного процесу ґрунтоутворення та зростання ерозії земельних площ. А це — щорічні мільярдні збитки, які згодом можуть призвести до непоправних втрат. 
 

— Який вихід?

 

— Що ми маємо зараз на ринку землі? Практично застій iз перспективою занепаду. Штучне стримування розвитку сільськогосподарської галузі завдяки постійному продовженню мораторію на продаж землі призвело у багатьох випадках до формування тіньових схем привласнення цієї ж землі.
 

Недопущення в Україну іноземних інвесторів, за якими стоять мільйонні інвестиції, породило систему вітчизняних власників землі. Кілька сотень багатіїв разом із низкою чиновників-феодалів, які ховаються в «тіні», володіють на правах копійчаної оренди тисячами гектарів. Намагання фермерів творити власне сільськогосподарське виробництво насправді стало битвою з бюрократичними перепонами і тиском агрохолдингів за виживання. Виникає дилема, з якої, на перший погляд, немає виходу.
 

Але вихід є. І його пропонує політична партія «Патріот». Ми наполягаємо на тому, щоб ринок землі розпочинався із юридично-технологічної моделі Статуту громади. Внесення окремого розділу про ринок землі в статути громад кардинально змінить ситуацію і перспективу на ринку землі. А вже від цього мають писатися центральні закони про використання землі в Україні. 
 

Громада — кожний селянин — має стати учасником процесу запуску функціональної моделі продажу та комплексного використання землі. Бо тільки спроможна громада — а таку спроможність дає юридична можливість впливу на процес регулювання ринку землі — матиме перспективу і зможе розвиватися адекватно сучасним викликам та загрозам.
 

Варто згадати і націлити наших управлінців на історично-правові підвалини України, адже багато населених пунктів нинішньої України в сиву давнину мали так зване Магдебурзьке право, яке визначало автономність населеного пункту по відношенню до держави.

Статут нинішніх громад, які в процесі децентралізації набувають нових ознак і характеристик, має стати новітнім Магдебурзьким правом для середовищ життя — кожного населеного пункту.
 

Наразі посадовці держави часто роблять усе, щоб цього не відбулося, а про принцип субсидіарності взагалі чомусь і не згадують, окрім науковців чи експертів. Тож не дивно, що у свідомості пересічного українця відклалася думка про те, що управлінець — це бюрократ, канцелярський щур і хабарник. 

— На вашу думку, чому є таким низьким рівень суспільної довіри до партій?

 

— Партійне будівництво в Україні за чверть століття, на жаль, не вийшло на рівень європейського розуміння функціонально-перспективної ролі партій у житті суспільства і системної відповідальності перед громадами.

Партії у нас будуються як лобістські стартапи за лідерським, тобто вождистським, принципом. Допоки лідер існує (в політичному сенсі, звичайно) — існує і партія. Це ліквідує необхідність орієнтування керівництва партії на цінності, довкола яких мали би гуртуватись симпатики та системні послідовники партійного руху.
 

Як на мене, орієнтація на старі підходи до формування партійних рухів, побудованих на прин­ципах особистої лояльності та посадово-матеріальної зацікавленості, не має майбутнього, тож такі партії приречені на розпад.
 

Пересічний українець змушений сьогодні боротися за виживання, тому йому простіше і вигідніше на цьому етапі поєднувати емоційне бажання до кращого життя з ситуативним практичним голосуванням «за гречку» практично будь-якого кандидата — адже всі вони, на його переконання, однакові.

Громадянин нічого не вирішує і ні на що не впливає — цей міф насаджувався українцям за всіх імперій і особливо за радянщини, а сьогодні підкріплюється гіперцентралізованим управлінням, яке не відпускає громади в спроможну перспективу гідної самореалізації на засадах партнерської синергії відповідальності і громадянської довіри.
 

— Нещодавно народні депутати запровадили державне фінансування політичних партій в Україні. Що це дає для суспільно-політичного розвитку країни?

 

— За діючим законом, між партіями, що здобули парламентський статус на останніх виборах до Верховної Ради (йдеться про Блок Петра Порошенка, «Батьківщину», «Народний фронт», «Самопоміч», Радикальну партію, «Опозиційний блок»), цьогоріч буде розподілено 391 млн. гривень. Сума для українського бюджету досить серйозна. Але такі витрати варті того, щоб ми просунулися хоча б на крок по шляху демократії і незалежності партійного будівництва від олігархічно-лобістських угруповань. 
 

Бо суспільство, тобто ми з вами, отримає за умови державного фінансування партій, по-перше, прозорість та справжню (а не імітаційну) фаховість професійності партійної діяльності. Адже бюджетне фінансування цільове — всі витрати лише відповідно до статутних завдань. З’являється можливість щоквартального фінансового аудиту партій і з’ясування джерел фінансування. Фактично це механізм контролю з боку держави і суспільства. 
 

Крім цього, партії зобов’язані надавати щомісячний звіт і показувати свої доходи і витрати. Порушення норм використання коштів веде до анулювання реєстрації партії. Тому ризикувати власним існуванням навряд чи хтось захоче.
 

Але досягти реалізації всіх демократичних норм одночасно неможливо. Давайте будемо рухатися покроково, але не зупиняючись. Паритетне партійне змагання, на жаль, сьогодні ще сумнівне, бо статусний парламентаризм має бюджетне фінансування, а нові партійні організми мають виживати і доводити громадянству свою щирість і потенціал у надскладних умовах диктату залишків та монополізму партійного минулого.
 

Бо бюджет — окремим партіям, а звітність — всім. Що це, як не узурпація на право партійної діяльності для обраних та ще й заднім числом. 
 

— Електронні декларації, подані чиновниками, політиками, депутатами, викликали у світі справжній шок. Українське суспільство наразі не виявило активності щодо притягнення до відповідальності осіб, чиї статки набуті нечесних шляхом. Нам уже все одно?

 

— Для українського суспільства відкриття електронних декларацій не стало дивиною тому, що розміри тотальної корупції давно перестали бути якимось відкриттям. Сталося так, що все суспільство пронизане капілярами корупції. Різниця в тому, що «внизу» хабар дають і беруть як нагальну процедурну вимогу в невеликих розмірах і з рук в руки, а «нагорі» — це нерідко статусна посадова безвідповідальність і злочин, де фігурують цифри бюджету невеликого міста, і йдуть вони по «безналу».
 

Нам не все одно. Ми це знаємо, пам’ятаємо і робитимемо висновки. Хотів би підкреслити, що електронні декларації — не лише вимога євроспільноти. Це подолання останньої барикади старої номенклатури, де вона утримувала свої статки і значення.

Сучасне управління потребує публічності, і саме в цьому полягає суспільне замовлення діючій владі. Певен: якщо не відбудеться торпедування процесу декларування з боку старих псевдоеліт, то ніщо вже не зупинить реформування управлінської системи в державі й приведення її до рівня європейської якості.
 

— Дотичне питання до декларацій. Чимало списів зламано довкола проблеми амністії капіталів та нульових декларацій. Який шлях вибрати?

 

— У будь-якому випадку потрібно завершувати епоху первинного накопичення капіталів. Країна має жити за зрозумілими всім без виняткiв правилами фінансово-кредитного етикету, як для громадянина, так і передусім для чиновника. 
 

Обидва варіанти мають плюси і мінуси. Вони застосовувались у різний час у різних країнах і з досить невеликою ефективністю. Але сам факт заявлення цих дій є елементом демократизації суспільства і виведення економіки з тіні. Хоч як би ми ставились до законодавчої ініціативи про впровадження «нульової» декларації, ми маємо розглядати все це через призму розбудови нових цивілізаційних відносин між державою і громадянами, тобто між збирачами і платниками податків.
 

Водночас я б хотів звернути особливу увагу на правову захищеність інтелектуальної власності. З невідворотним поступом четвертої промислової революції ця тема набуває все більшого значення. Ми мимоволі, за велінням часу, все більше будемо переміщуватися у сферу взаємин, де визначальною ставатиме інтелектуальна власність кожного. Крім усього іншого, це величезні суми прибутків для власників інтелектуальної власності й отримання надходжень для держави.
 

Певною мірою покладаюся в цьому питанні на Вищий суд із питань інтелектуальної власності, який має бути створений не пізніше жовтня наступного року. До цього спонукає прийнятий влітку Закон України «Про судоустрій і статус суддів».
 

Сподіваюсь, що такий європейський підхід до такої нагальної проблеми — подібні суди існують, наприклад, у Німеччині, Швейцарії, Великобританії — дасть абсолютний позитивний ефект і приведе до владнання всіх суперечок як у цій сфері, так і у всіх інших напрямах розвитку громад і громадян нашої рідної України. 

 

НЮАНСИ ЦИФРОВОЇ ДЕМОКРАТІЇ