«Перезавантаження» України: чи реально заснувати державу заново

21.12.2016

«Перезавантаження» України: чи реально заснувати державу заново

Тих, хто не бачить себе громадянином України, логічно позбавити громадянства, натомість надати лише довічне право на ПМЖ.

Останнім часом, зокрема після оприлюднення е-декларацій наших владних мужів, після президентських виборів у США, після чергових зволікань ЄС із наданням Україні безвізового режиму, після ініціатив зі створення різних рухів тощо, в українському суспільстві все частіше виникають запитання: що далі робити в Україні; чому не досягли успіху напрацювання, вистраждані багатьма поколіннями українських державників, включаючи часи Холодноярської республіки та УПА; як протистояти неоімперіалізму зараз, після 2004-го року, коли поневолювач почав «ставити» не на одного «свого», а на цілу шеренгу «своїх»?

І в нас, і за кордоном часто виникає банальне питання: як так сталося, що при високому рівні підтримки народом незалежності України наша держава опинилася у складній кризовій ситуації?

Для того, щоб зрозуміти згадані й інші важливі запитання, доцільно достеменно з’ясувати: чому і як ми опинилися в нинішній ситуації; що пропонувалося; що не зроблено; що обов’язково треба зробити, аби існувала наша держава, і що робити для її процвітання?

І керуючись цими даними, вживати заходів, щоб знову не допустити помилок, а факти нашої історії використати як аргументи для розробки конструктивних пропозицій для виходу нашої держави з кризи.

Український шлях до теперішньої кризи

Варто назвати чотири визначальних чинники, що супроводжували Україну до нинішньої кризи:

1. Наприкінці 80-х — початку 90-х республіка УРСР за потенціалом була однією з найсильніших у світі. А тепер, через 25 років, незалежна Україна (у тих самих межах!) є однією з найбідніших у світі.

При цьому, практично ніхто не замислювався над тим, що тоді, в 1991-му, Україну оцінювали за моделлю національної держави, характерною для більшості держав у Європі. А 25 років у нас діяла інша модель — так званого ліберального утворення без національних ознак і традицій, яка виявилася неприйнятною на наших теренах.

2. Так само відносно просто пояснюється високий рівень підтримки незалежності України на референдумі у 1991 році (понад 90%): мало хто задумується над тим, що на тлі деукраїнізації СРСР усіма іншими імперіями, до яких входили наші етнічні терени, високий показник підтримки української незалежності був обумовлений, зокрема, збігом позицій різних категорій населення — тих, хто прагнув української незалежності як національної держави і тих, хто хотів незалежності держави без національних ознак.

По-перше, це були послідовники тих, хто віками виборював українську державність. Вони акумулювали напрацювання, традиції та сподівання націй і передавали їх наступним поколінням, плекали національні мови, культури тощо.

Наприкінці 80-х — початку 90-х років тодішніх державників об’єднав монолітний Народний рух України. До нього увійшли люди різних етносів, релігій, мов, культур.

Вони володіли теоретичними і практичними напрацюваннями як розбудовувати незалежну державу в цілому і майже по кожній галузі. Але цих людей не пропускали у владу.

По-друге, була категорія людей без національних переконань, які бажали розбудовувати нашу державу як адміністративне утворення без українських ознак, такий собі малий СРСР. Мовляв, «сами порулим, без указаний Кремля».

Вони не знали, не розуміли і не сприймали цінностей українських державників. Їхні світогляд і система цінностей формувалися переважно в лояльних до правлячого режиму умовах — у сім’ях, робочих і навчальних колективах тощо. Такі люди часто потрапляли у владу.

По-третє, між згаданими ментально-протилежними категоріями населення УРСР були люди зі змішаною психологією: вірили у перспективність радянського способу життя і одночасно цінували українські надбання.

Співвідношення між такими переконаннями оцінити важко, оскільки національні цінності у цих людей, як правило, були індивідуальними — таємними. Такі люди інколи потрапляли в радянську владу, зокрема — за рахунок високого професіоналізму.

По-четверте, в УРСР, у 1991-му були люди з типовою радянською ментальністю (на кшталт: «мой адрес не дом и не улица...»). Вони були проти державності України і, мабуть, склали більшість із тих понад 9% противників української державності. Такі люди, як правило, й потрапляли у владу.

Отже, на референдумі 1 грудня 1991 року, який дав однозначні юридичні підстави для незалежності, перші три згадані категорії підтримали державність України, хоча їхні мотиви відрізнялися.

Значною мірою це сталося «завдяки» неспроможності ЦК КПРС і спецслужб Кремля не допустити об’єднання національних, насамперед українських сил, зокрема НРУ, який об’єднав і більшість українських державників, і більшість патріотичних сил.

3. Українські патріотичні сили як основний внутрішній чинник розбудови держави дробили на багато партій, партійок і громадських організацій, патріотів дискредитували, репресували, переслідували, залякували, нейтралізували, вбивали, їм брехали тощо.

4. Раніше основний противник позитивних змін в Україні РФ покладала надії на одного «свого» представника — ми йому протиставляли альтернативу. А з 2004-го РФ «ставить» на кількох.

Іншими словами: ми та світ оцінювали свої перспективи і 25 років розбудовували українську державу за моделлю СРСР, яка неприйнятна на наших теренах. Не спрацювала! Отже, нашу систему треба змінювати!

Після згаданого референдуму незалежна українська держава успадкувала, на жаль, більшість радянських «надбань». Влада залишилася майже незмінною.

Її очільники після проголошення незалежності вихвалялися «пробудженням» національної самосвідомості й великим досвідом державного управління.

Часто це було щиро. Однак, ні ментально, ані по суті вони виявилися не готовими реалізувати або хоча би врахувати напрацювання попередніх поколінь українських державників.

При цьому при вирішенні кадрових питань шукали собі подібних та вперто сторонилися національно свідомих елементів. Мало хто з них замислювався над тим, що їхній досвід «радянський», а тому демократичній державі не завжди підходить, а часто є навіть шкідливим.

Хоча, варто зауважити, що чимало з тих, хто працював у СРСР, довели: вони можуть бути успішними управлінцями і державними службовцями в нових українських реаліях.

Вийшло так, що весь цей час ми розбудовували переважно так звану ліберальну (а насправді деформовану космополітично-олігархічну) державу — по суті на кшталт СРСР, а оцінювали за іншою моделлю.

У результаті ми живемо в фактично радянській системі зі зміненими назвами органів, структур та установ; маємо олігархічну державну систему зі збіднілою більшістю населення; державу з ослабленою владою і значною корупційною складовою, низьким ВВП та неефективним державним апаратом; влада і суспільство мають різні ментальності, живуть у різних світах.

Між українською національно свідомою частиною суспільства, з одного боку, та не українською частиною суспільства, включаючи владу, з іншого, був і є ментальний розрив.

Українські напрацювання попередніх поколінь не сприймалися та ігнорувалися. А в час українського відродження у 2005—2009 рр. більшість намірів не були підтримані. Часто — через «радянську» ментальність середньої і нижньої ланки держслужбовців.

І внутрішній, і зовнішній основні чинники, включаючи теперішню агресію, руйнували і руйнують становлення процвітаючої України.

Обов’язкова вимога до держслужбовця — патріотизм

Згадане вказує на те, що тепер було б логічним не вдосконалювати те, що є, а творити українську національну державу за загальноєвропейськими принципами, де нормально розвиваються всі її складові та всі напрямки, без напружень, як в імперіях.

Таких держав — більшість у Європі, наприклад — Польща. При цьому слід виходити з того, що наш народ мультиетнічний, багатомовний, багаторелігійний.

Така держава передбачає сильні та заможні і народ, і меншості, включаючи нацменшини та владу; здатну ефективно протистояти всім і внутрішнім, і зовнішнім загрозам.

Власне розбудова української національної держави дасть можливість сповна врахувати і попередні, і сучасні розробки з державотворення.

Це не означає, що колишні напрацювання мають бути використані, як «калька» — їх треба опрацювати в нових реаліях, врахувавши позитиви і помилки 2005—2009 років.

Тож і сьогодні, як і в 1991-му, є актуальними такі принципи побудови національної держави:

— єднання української нації;

— обов’язковою вимогою до кожного українського держслужбовця є патріотизм;

— усі претенденти на владні посади є прозорими щодо власності, прибутків і видатків; — Росія є основним недругом України і може бути тільки рівноправним партнером;

— опора на кадри, які сформувалися на основі цінностей більшості нашого народу;

— забезпечення оптимальної зайнятості українського населення;

— українська економіка має бути максимально замкнутою і готовою працювати без імпорту;

— перш ніж звільняти працюючих, їм мають бути запропоновані привабливі робочі місця.

Цими принципами мали б керуватися усі українські працівники, насамперед державні службовці при вирішенні будь-яких завдань.

У собівартості продукції й послуг частка зарплати має становити 40-60%

Реформи поділяються на стратегічні (засадничі), які визначають саме існування держави, і тактичні, які визначають темпи розвитку держави чи окремих галузей, її осучаснення тощо.

До засадничих реформ належать, зокрема, такі:

1. Оптимальна система набуття громадянства України. Дивно виходить: після згаданого референдуму, на якому за незалежність проголосували 90,32% з 84,18% мешканців УРСР, які мали право голосувати, українське громадянство отримали всі, хто проживав на той час на території нашої республіки. Тобто навіть ті майже 10% противників української незалежності, які голосували проти.

Хоча всі ті, хто проживає у нас, але не бачить себе громадянином України, мали б або покинути Україну або отримати лише довічне право на ПМЖ (постійне місце проживання) з обмеженнями щодо виборів і державної служби. Цю помилку 90-х років треба виправляти з урахуванням українських національних інтересів і світового досвіду і не допускати в майбутньому таких помилок.

2. Ефективна кадрова політика на державній службі. Наразі у нас переважає радянська спадщина. Зокрема: по-перше, кадрову політику на державній службі визначає перша особа відомства (міністерства, адміністрації, організації), часто на підставі особистої відданості; по-друге, держслужбовець не обов’язково цінує українські цінності; по-третє, від співробітника вимагається фахова підготовка в рамках імперських цінностей тощо.

Але українська державна кадрова політика має передбачати: український патріотизм; відсутність особистого фактору керівника; наявність фахових навиків або здатність до засвоєння відповідних фахових навиків, характерних для демократичних суспільств, а не імперій. Необхідно також радикально спростити відкликання неефективного працівника з посади у владі, чітко дотримуючись українського законодавства.

3. «Інвентаризація» всіх наших потреб і можливостей, включаючи експортні можливості та імпортні потреби. На основі її результатів змоделювати функціонування та розвиток держави і максимально замкнутої української економіки, передбачивши: розвиток, скорочення, ліквідацію існуючих, створення та розвиток нових тощо.

Згадана модель має обов’язково передбачати, щоб українська економіка, зважаючи на агресивність сусідства, при потребі могла обходитися без імпорту з країни-агресора.

Загалом імпорт запроваджується лише за нормальних відносин з країною-експортером і лише на конкурсній основі з урахуванням національних інтересів, зокрема — збереження робочих місць у нас.

Лише на основі результатів такої «інвентаризації» можна об’єктивно планувати і розвивати конкретні галузі економіки та державу в цілому, оцінювати її реальний стан і перспективи. Інакше буде те, що було і є: раніше гроші з економіки йшли в партійний апарат КПРС, тепер — у кишені олігархів.

4. Оптимальний адміністративно-територіальний устрій нашої держави. Адже, ділячи УРСР на 25 областей і 490 районів, імперський СРСР успадкував і розвивав одну з ключових функцій імперій — закабалення українського етносу. Тепер доцільно скоротити кількість областей (за спільними цінностями мешканців) та укрупнити (в 4 — 5 разів) райони (за традиціями), зосередивши там основу місцевої влади, а не, як було в УРСР — в обласних центрах.

5. Нова структура формування собівартості продукції і послуг, яка обов’язково має передбачати, що частка зарплати складає 40—60%.

6. Ефективна українська влада і захищеність її від «п’ятої» колони. Варто наголосити, що неефективність і навіть слабкість влади в Україні, зокрема, обумовлена спадком від СРСР — коли у будь-якому міністерстві чи відомстві, зокрема, всі рішення (і стратегічні, і тактичні) приймає, як і колись, керівництво, фактично не враховуючи думки рядових держслужбовців, які безпосередньо відповідають за даний напрямок.

Отже, діяльність таких рядових чиновників в деякій мірі позбавлена сенсу, а відтак — відомство, яке вони представляють, в цілому є малоефективним. Останнім часом багато таких держслужбовців механічно скоротили, зберігши саме відомство.

Таким відомством легко маніпулювати ззовні (впливати, володіти інформацією тощо) — з цією метою часто використовують агентів впливу і колаборантів, тобто — «п’яту колону».

У контексті реформування існуючої системи влади, насамперед, було б доцільно, принаймні на перехідний період (4—5 років), забезпечити «зміщення згори донизу» точки прийняття рішення і таким чином, зокрема, підвищити відповідальність і ефективність рядових співробітників, а відтак — ефективність всієї владної системи. Крім того, це ефективний спосіб мінімізації впливу антиукраїнських елементів.

Варто, звичайно, доручити боротися з «п’ятою колоною» українським правоохоронним органам. Однак їхніх зусиль не вистачить, аби нейтралізувати існуючих і упередити імплементацію нових агентів. А розширювати правоохоронні органи неприпустимо.

7. «Перезавантаження» правоохоронної сфери. Позитивним кроком у цьому напрямку є запровадження в минулому році поліції, замість радянської міліції.

Але решта правоохоронних органів у нашій державі збереглися, по суті, такими, як вони були в УРСР. Хоча ще на початку 90-х пропонувалося, щоб певний час (2—3 роки) існували дві паралельні структури (міліція, КДБ (тоді ще не було СБУ), прокуратура, суди) з поступовим «перетоком» частини кадрів через народну оцінку («фільтрацію») зі старих у нові структури.

До цього пропонувалося додати набір нових кадрів при зменшенні до середньоєвропейського рівня їхньої загальної чисельності.

Тут доречно згадати, що у Львові ще в 90-х роках створено муніципальну варту, на базі якої напрацьовували національний досвід для можливого запровадження в інших регіонах. Тепер цей досвід може бути актуальним.

8. Реформувати українську енергетику з метою унезалежнення від РФ.

9. Запровадити українську фінансово-банківську систему.

Міняти чиновників доти, доки не буде знайдено прийнятних

Кожну зі згаданих засадничих реформ варто поглиблено опрацювати і, зокрема, сформувати план їх втілення. За оцінками 90-х років минулого століття, для втілення пункту 1 треба 1 рік; пунктів 2-4 — 1-2 роки; пунктів 5-7 — 2-3 роки; пунктів 8-9 — 5-6 років.

Впровадження згаданих принципів і реформ означає, зокрема, що в процесі творення нової України треба «перезавантажувати» всю владу, а не тільки змінювати окремих посадовців верхньої ланки, як це було дотепер.

При цьому при призначенні на кожну державну посаду треба насамперед керуватися індивідуальним підходом. Певний час доведеться переживати кадрові «турбуленції» — міняти чиновників доти, доки не буде знайдено прийнятного.

Майже неприйнятним для України є використання носіїв неукраїнського досвіду для прийняття державних рішень. Адже ті, хто тут не формувався як індивід і як фахівець, об’єктивно, при всьому бажанні, не можуть відчувати всіх особливостей розвитку нашої нації, української ментальності, традицій тощо, а відтак — ухвалювати виважені однозначно позитивні для нашого народу рішення.

Для врахування при українському державотворенні зарубіжних напрацювань можна і треба залучати іноземний досвід шляхом призначення визнаних іноземних фахівців радниками. Однак треба виходити з того, що рішення мають ухвалювати тільки місцеві кадри.

Необхідною умовою такого «перезавантаження» нашої держави як національної, окрім згаданого патріотизму державних чиновників та інших чинників, є єдиний порив українського народу і формування ним нової, національно-патріотичної, неолігархічної влади.

Є багато варіантів (механізмів) творення такої політичної сили. Один з них — фактичне об’єднання зусиль всіх національно-патріотичних сил України при переважанні державних інтересів над особистими амбіціями (на кшталт НРУ кінця 80-х років — початку 90-х минулого століття).

Крім цього, враховуючи практичний досвід останніх століть, треба створити систему ефективного протистояння відпрацьованій імперіями традиції дискредитації, нейтралізації чи ліквідації українських патріотів, лідерів громадської думки та патріотичних сил.

Навпаки — треба налагодити систему підготовки кількох кандидатів на зайняття найвищих посад, їх підтримки і захисту.

Найважливішим є — змінювати ментальність формування суспільної думки: в авторитарних режимах позиція влади формує думку народу, а в демократичних навпаки — думка народу визначає позицію влади. Щоправда, зміна ментальності — процес, що займе більше ніж 5—10 років, особливо коли є активна протидія цьому з-закордону.

Як один із прикладів неналежної діяльності можна згадати нинішню ситуацію з Нідерландами після референдуму щодо асоціації Україна — ЄС.

Якщо б у державі, в тому числі — в системі української дипломатії, були запроваджені згадані принципи і реформи, у посольстві України в Нідерландах була би оптимальна кількість співробітників і нормальне фінансування, то можна було б вимагати відповідної роботи посольства, а відтак — очікувати позитивного налаштування населення до України на референдумі.

Проте нема ні першого, ні другого, ані третього. І не факт, що подібна ситуація з референдумом не повторилася б в інших країнах ЄС.

Загалом виходить дивно: на дипломатію покладаються великі надії, а дипломатичний корпус скорочується.

Фактично йдеться про заснування держави заново — за новою моделлю, яка була б органічно більш прийнятна на наших теренах, аніж теперішня. Інакше наша держава приречена бути колонією з постійною загрозою розпаду, хоч якою б була її назва: Україна, УРСР чи Малоросія.

При цьому слід мати на увазі, що ніхто з-за кордону ніколи не вимагатиме згаданих ні принципів, ані засадничих перетворень, оскільки вони у них не зацікавлені — це стосується тільки нас. А в інших реформах, які здебільшого спрямовані на осучаснення та прискорення розвитку, зацікавлені і ми, і наші партнери. Тому вони можуть дискутуватися із закордонними фахівцями.

В цілому, всі принципи і засадничі реформи є предметом окремого вивчення і втілення за умови підтримки народом. Можливо, це має здійснювати окрема, не залежна від влади, комісія за принципом установчих зборів.

Втілення згаданих принципів і реформ сприяло б також посиленню держави Україна, а відтак — протистоянню зовнішній агресії, передусім сьогоднішній з боку РФ.

Друкована версія