«Солом’яний бичок», а не покемони
— Даниле Андрійовичу, ви маєте з чим порівнювати. Чи достукується до сердець сучасних малюків стара казка?
— Звичайно, достукується. Діти є діти, вони сприйматимуть те, що їм запропонуєш слухати і дивитися. Нещодавно київська група поставила на нашій сцені «Солом’яного бичка». І діти так усе розуміють, так сприймають! А саме фольклористику, оті одвічні витоки: солома, в’язанки, обжинки.
Все це дуже цікаво. Напевне, це на генетичному рівні передається. Ну а покемони — вони теж на них реагують, але в нас такого типу вистав немає. Ми не боїмося бути не сучасними, хоч у деяких виставах щось осучаснюємо, можемо щось цікавеньке підкинути.
Та віддаємо перевагу класиці. Тому в нашому репертуарі — «Пан Коцький», «Лисичка-Сестричка та Вовк-Панібрат», «Іванко-Дивосил», «Котигорошко», «Підкова на щастя» за казками Івана Франка, яка справді стала для нас щасливою.
Вона принесла перемогу театру в багатьох конкурсах і в Україні, і за кордоном. Є й світова класика: «Кіт у чоботях», «Попелюшка», «Снігова королева», «Русалонька», «Стійкий олов’яний солдатик», «Кресало», «Віні Пух та всі, всі, всі» і багато інших.
Маємо дві вистави за Лесею Українкою — «Лісова пісня» та «Як горобчик розуму шукав» за мотивами її казки «Біда навчить». Поставили виставу «Тарас» за мотивами тетралогії Богдана Стельмаха. Ми першими в Україні поставили навіть колись забороненого Олександра Олеся.
Дід Панас як актор народжувався в Луцьку
Сьогодні мало хто вже пам’ятає, що легендарний дід Панас, який майже чверть століття щовечора приходив iз телеекранів до українських малят зі своєю вечірньою казкою, чотирнадцять років працював у Волинському обласному музично-драматичному театрі. Вам пощастило ще бачити його в театрі. На вашу думку, в чому феномен образу діда Панаса, на казках якого теж виросло кілька поколінь українців? Він протримався на телебаченні з 1966-го по 1984 рік!
— Я прийшов у Волинський драматичний театр у 1955-му сімнадцятирічним хлопцем відразу після школи й ще застав Весклярова. До Києва його забрали в 1959-му. Петро Юхимович належав до того покоління акторів, яке не мало спеціальної театральної освіти, але з цих людей пізніше творили теорію театральну й підручники, за якими й досі вчать акторів. У них талант був від Бога. І мені пощастило бачити й навчатися в таких акторів. Вескляров володів дивовижною енергетикою, яка йшла від нього до глядача.
І діти навіть по той бік екрана це відчували. Він віддавав себе акторству повністю. Тепер таке рідко зустрінеш. Дуже любив ходити на базар. Піде, сяде з бабусями, щось говорить. Дядько картоплю продає — з ним поговорить, усе розпитає, як садити, що в землю класти. Ніби збирається сам картоплю саджати. Він ходив на ринок не купувати, а шукати типажі, характери. Його дуже поважали в театрі. До речі, він дуже схожий на народного артиста України Амбросія Бучму.
Якщо подивитеся на їхні фото — як два рідні брати. Було так, що до нас приїздив Бучма з «Украденим щастям», де він грає роль Миколи Задорожного. Один-два дні відіграли та й поїхали. А у нашій виставі цю роль грав Вескляров. І коли ми не знали, що кияни вже поїхали, то, дивлячись на сцену, не могли вгадати, хто грає: Бучма чи Вескляров?
— Він був веселий чоловік, компанійський?
— Був малослівний і не душа компанії, як кажуть. Хоча пожартувати любив. Але жартував серйозно, ніколи не було посмішки на обличчі. Анекдот той, здається, двадцять разів уже чув, але коли його розказував Вескляров — слухаєш, як заворожений! Бо розказував він по-особливому. І кожен раз по-іншому! Це талант.
Якось сидимо в репетиційній, немає репетиції невідомо чого. Вескляров каже мені: «Синок, іди-но сюди! Візьми там кошика у реквізиторському цеху і піди до Силича (директора театру) — хай дасть репліки і ремарки, бо ми не можемо почати репетицію. Нє-нє, той малий кошик, візьми більшого!».
А директор сидів у малюсінькому кабінеті, в який протиснутися не можна було. Я пхаю у двері того кошика і кажу: «Дайте ремарки і репліки, бо репетиція не може початися». Він дивиться на мене: «Синок, а хто тебе послав?» — «Вескляров». — «Іди скажи йому, що репліки і ремарки я йому на дошці оголошень випишу. А репетицію хай починають». Приходжу, а вони всі покотом лежать, сміються. Я ж не зрозумів нічого, бо поняття не мав ні про репліки, ні про ремарки.
— У Луцьку в нього була родина, але життя сімейне не дуже склалося...
— Він одружився з секретаркою, яка сиділа в тій малюсінькій приймальні директора театру, куди мене посилав Вескляров із кошиком. Це була його друга дружина. У них народився син Богдан, якого він обожнював. Він часто приходив із ним у театр. Але дружина не віддала сина, коли Петро Юхимович переїхав до Києва. Доля хлопця у дорослому віці склалася трагічно...
Петра Юхимовича тягнуло до Луцька. Приїздив востаннє незадовго до смерті. Було це влітку на початку 90-х, наш театр був якраз у відпустці. Тільки чергова сиділа. Прийшов чоловік, сивий, високий. Попитав, де директор і хто є в театрі. «А ви можете мене пустити на сцену?» — питає.
Розговорилися, він розповів, що тут колись працював. І чергова незнайомому геть чоловікові пішла й увімкнула світло на сцені. Він походив, подивився, портали погладив. Потім став навколішки, поцілував підлогу, пустив сльозу, встав, подякував і пішов. І коли вже виходив, ще хтось підійшов і впізнав його: «Так це ж дід Панас!». Але він уже пішов... І невдовзі надійшла звістка з Києва, що Петра Юхимовича не стало. Він відійшов у вічність у 1994-му.
Від «Пана Коцького» — до «Фауста»
— У репертуарі Волинського лялькового театру є вистави геть не дитячого спрямування. До Лесиного ювілею ви поставили «Камінного господаря». Чому раптом саме цей твір?
— «Камінний господар» ніде в Україні не йде, навіть у драматичних театрах. Хіба в Київському театрі російської драми, але там його трохи переробили й назвали по-іншому. А мене цей твір завжди цікавив. Так, це річ для старшого глядача. Якось я познайомився з Веславом Рудським, варшавським режисером, актором, відомим у Європі, який колись ставив кілька вистав у Львівському театрі Заньковецької.
Коли він почитав Лесю Українку українською мовою, а він трохи знає її, хоча ми знайшли переклад і польською, то був у захваті: «Що ж то таке? Тут така глибина!» Про Дон Жуана писав і Мольєр, і Кардероне, і Пушкін, і багато хто, гуляла ця тема по світу. І тут Леся Українка геть по-своєму її побачила. «Чому вона ніде не йде? Вона має бути в Європі на афішах поряд із Метерлінком, і Шекспіром зрештою!» — дивувався Вецлав.
А ніхто її не знає. Наші театри її не ставлять. Бо не можуть підхід до неї знайти. Бо нас учили по системі Станіславського, всі зашорені були шукати в усьому соцреалізм. А Леся Українка поза цими межами. Візьміть ту саму «Лісову пісню».
І Рудський поставив «Камінного господаря» на сцені Волинського театру ляльок. Його запросив до Луцька консул РП Кшиштоф Савіцький. Він оплатив повністю всю постановку, на нас були тільки витрати на оформлення. Показали «Камінного господаря» на конкурсі Лесі Українки, який забрали з Ялти до Луцька.
Журі подивилося, і всі визнали: відразу видно, що це постановка не українська. Правильно, бо режисер незаангажована, вільна людина, і він вільно прочитав цей твір. Ми возили цю виставу в Рівне, у драмтеатрі вона йшла і її дуже добре приймали глядачі. Вона і зараз є в нашому репертуарі. Студенти, старшокласники дивляться її з задоволенням.
— Судячи з афіш, це не останній екперимент із класикою?
— Так. Експериментувати любимо і не боїмося запрошувати цікавих українських режисерів, і закордонних теж. Канадський режисер поставив у нас, що б ви думали? Гете! Павло Босий — українець, родом із Кропивницького. Живе в Торонто, професор, викладає в університеті театральну справу, сценографію, володіє найновішими технологіями на сцені.
Він поставив нам «Фауста» і зробив дуже оригінальну постановку. Вічна тема добра і зла. У помічникові Мефiстофеля, який хоче чужі землі загарбати, всі впізнають чомусь Путіна, хоч ми цього не кажемо.
Мефістофель забрав у нього душу. У цьому образі можна побачити і Гітлера, будь-якого диктатора. Де беруться такі люди? А тоді, коли душу свою продають, коли совісті немає. Це проходить червоною ниткою через всю виставу. Звичайно, вона складнувата для пересічного глядача, але я пишаюся, що вона є в нашому репертуарі. Були кияни, показали їм нашого «Фауста». Відгуки чудові.
Україна подарувала світові вертеп — це вже факт
— Луцьк у 80—90-х був театральною мекою колишнього СРСР та Європи завдяки саме театру ляльок. Скільки фестивалів і театрів iз різних куточків світу грало на вашій сцені — важко полічити. Сьогодні Луцьк і його театр не сходять зі сторінок європейської театральної періодики завдяки Міжнародному фестивалю «Різдвяна містерія», який був започаткований вами у 1993 році під егідою УНІМА та її президента Хенріка Юрковського, всесвітньо відомого діяча театру ляльок. Що дала «Різдвяна містерія» Європі і світу в цілому?
— До цього містеріальних театральних дійств ніхто ніколи не вивчав. Отож Луцьк уперше взявся за цю предавню тему. Шість фестивалів, які проходили під час Різдвяних свят, 56 версій лялькового Різдва у виконанні колективів iз 15 країн Західної і Східної Європи, Південої Африки та Північної Америки, наукові симпозіуми — це те, чим ми жили понад десять літ.
Підсумок фестивалю — у 2013 році було видано українською та англійською мовами книгу «Традиції різдвяної драми в театрі ляльок», яка сьогодні є найзатребуванішим підручником для студентів театральних шкіл Європи. Головне те, що з виходом цієї книги стався переворот не лише в українському, а й у європейському театрознавстві. Бо до цього вважалося, що вертеп походить від польської шопки, що поляки принесли його в Україну.
На цю тему Іван Франко видав у Львові дві свої праці «До історії українського вертепу» під редакцією Михайла Грушевського, датовані 1906 роком. Він довірився польським ученим і стверджував, що вертеп походить від польської шопки. Оскільки авторитет Франка був беззаперечним, то ніхто не відважився піддати його версію сумніву.
Але пройшли роки, і коли наші вчені порушили цю тему, то знайшли підтвердження того, що перші спогади про український вертеп були зафіксовані майже на 30 років раніше, ніж з’явилася польська шопка. І всі це визнали.
— І поляки теж?
— Беззаперечно. Практично це нове слово в європейському театрознавстві. І українці можуть пишатися, що дали світому такий феномен духовної культури. Ми бідні економічно, але духовно надзвичайно багаті. У кожного народу Вертеп називається по-різному: шопка, батлейка, «театр у яслах»... Але витоки його з України, і саме з Волині.
