Коли не національні ідеали, а Межигір’я — мрія

13.12.2016
Коли не національні ідеали, а Межигір’я  — мрія

Свої пріоритети українці сформулювали ще в часи Майдану.

Коли в Україні чуємо слова «я маю мрію», то асоціюємо їх не з пастером Лютером Кінгом — борцем за рівні права чорношкірих американців. Не з бійцем за відродження держави Ізраїль Шимоном Пересом, який називав мрію виссю думки, необмеженою польотом до світла розуму. До ноосфери для кожного, насамперед для еліт нації. Адже, якщо люди руками заробляють на хліб, головою — на масло, то інноваційними ідеями — на ікру, а, головне, на світове визнання себе і своєї країни. Тобто рухають прогрес, реалізуючи потенціал свій, нації і людства. Шкода, але в Україні слова «я маю мрію» переважно пов’язують з єхидством минулого гротескного передвиборчого піару депутата чинної опозиції у ВР України — Наталі Королевської. Саме вона за технологічними лекалами найнятих політологів, щоденно свідомо граючись перед оплаченими телекамерами, пробувала девальвувати поняття «мрії» не лише як слова-винаходу українських інтелектуалів минулих сторіч, а й суспільну цінність сучасників.

Ницість поведінки еліт ростовської Маросєйки

Нині українцям зовсім не легко від наслідків залишкових мрій одонеччення України промосковською Партією регіонів. Минуло три роки з часу, як опричники Януковича почали розстрілювати українську національну ідею (УНІ). І зараз не так уже важливо: знали вони чи ні, що задовго до їхніх злочинів минулі сторіччя глибоко закарбували в народній пам’яті українців факт її нищення московитами.

На жаль, далі нехтуються застереження всесвітньо відомого вченого Юрія Шевельова, наведені в статті «Москва, Маросєйка» в 1954 році, з нагоди 300-річчя Переяславської ради, де зазначаються три найбільші для УНІ небезпеки: Москва, український провінціалізм і кочубейство. Власне, на річці Маросєйці, що протікала серед московських пралісів і боліт, зустрічалися після цієї ганебної «ради» (точніше, зради) українці, яким царем звелено було приїхати.

Прикро те, що депутати з опозиційного блоку нині не розуміють цього принизливого факту i тупо ігнорують ґенезу історичного розвитку сутності української iдеї, не замислюючись над інформацією, семантикою її засадничих основ світового виміру: передусім було слово, з ідеї все починається; нема нічого більш практичного, аніж правильна, вчасно подана ідея. 
 
Водночас перефарбовані регіонали далі, як і п. Наталя, бавлячись в українство, соборність, імітуючи, а насправді саботуючи євроінтеграцію, злочинно легковажать максимами цивілізованого світу: одухотворені ідеї та проникнутий ними інтелект запліднюють суспільний розвиток.

Мрії ідентифікують і надихають українців, як і кожний народ світового розмаїття культур, стати вільними та інтегруватися у вільний світ. І заважати, опосередковано чи безпосередньо, у реалізації цих святих діянь поневолених ніколи не було і не буде добродійністю. Можна припустити, що одні українці все своє свідоме життя присвятили УНІ, а для інших мрією є межигірська чи приморська багатоповерхова хатинка з позолоченим унітазом.

Але чому другі хочуть вічно бути при владі та використовувати перших для будівництва «хатинок»? А коли це не вийшло, то, не розкаявшись за спричинену кров, окупацію частини України, а з жалем циніка визнать на закордонних прес-конференціях, які, зрозуміло чому, транслює агресор. Але чому ЗМІ України повторюють визнання «помилок» втікача і боягуза. Основна помилка була, мовляв, у тому, що своєчасно не було введено надзвичайний стан. Вочевидь, щоби більше закривавити і задушити протестувальників. 
 
Втікши, як злодії та брехуни, злочинці, власне, й зараз не розуміють, що майданівці — сучасні Герої України, новітні подвижники і борці за її національну iдею як святу цінність народу. Вони не трубили на всю Україну про свою мрію, а як справжні мрійники пішли на смерть за iдею як споконвічну мрію нації. Як і нині, без піару, йдуть захисники АТО.

Великий патріот України Богдан Гаврилишин, який нещодавно пішов у світ кращий, не втомлювався акцентувати на двох речах, якi все життя вели його вперед, — мрія і доброчинність. Ці слова особливо неприємно контрастують на тлі недавно оприлюднених електронних декларацій небідних народних обранців, добродійства яких не видно. Особливо на тлі особистої поведінки президента Південної Кореї, ізраїльських жінок, що у скрутний для їхніх націй період здавали державі своє золото, дорогоцінні прикраси, тобто своєю поведінкою закликали ширший загал до наслідування. І народ, у т.ч. і високі посадовці, бізнесмени, допомiг країні вибратися з ями.
 
Якщо уважно стежити за тематикою присудження Нобелівських премій з економіки, то обов’язково зауважимо, що за останні роки преміями нагороджують вчених, які працюють у системі поведінкових факторів людини, спільноти. І в 2016 році лауреатами стали науковці за розробку основ укладання контрактів. Саме великі маси людей працюють на контрактній основі, де враховуються взаємовідносини сторін, соціальні цінності, довіра, суспільний договір, транспарентність, субсидіарність, духовно-інтелектуальна повага до традицій та інновацій, до розуму і моралі, інституту старійшин, громадського і мас-медійного контролю уряду та механізми його усунення при узурпації влади. 

Критерії «Трьох П» не для наших еліт

В умовах трансформації неефективної держави превалюють неекономічні чинники. Тим більше, коли еліта формату ростовської Маросєйки втішається, що Путін у своїй агресії проти України не зупиниться, а Захід, остерiгаючись атомного потенціалу Росії, навряд чи допоможе Україні. За цієї єхидно-зрадливої поведінки очевидно, що до такої «проф(ф)есури» не можна застосовувати критерії «Трьох П» — патріотизм, професійність і порядність.

Українські очільники, дозволяючи трансляції виступів утікачів, на руках яких кров мирних демонстрантів, хоча реалізують реформи децентралізації влади, однак, як слід іще не умислилися в систему пан-національних факторів розбудови ефективної держави Україна. Адже досі немає стратегій ні розбудови такої держави, ні її деокупації та відбудови тимчасово загарбаних територій. А при опрацюванні цих стратегій не обійтися без урахування світового тренду, який чітко виокремлює безпосередні (видимі, матеріальні) джерела й опосередковані дії рушійних (невидимих) сил розвитку спільноти.

Саме в них домінують такі якісні складові духовності, як інтелектуалізація, елітаризація, гуманізація і екологізація, панує одухотворений інтелект і рух якісно нових знань, ідей, проектів тощо. При цьому людей не полишають сумління, патріотизм і соціальна активність заради добра, а усталені норми, мотиви, цінності, традиції є запобіжниками злодійству, корупції та іншим формам девіальної поведінки. 
 
Нині світ систему чи то глобальних, чи локальних процесів щораз уважніше пропускає через якісні фільтри. Потужний винахід минулого сторіччя в гуманітарних (соціальних) науках — системний підхід — дав економічній науці, окрім структурно-функціонального підходу до досліджень суспільних процесів, іще важливий імператив, який не завжди в Україні адекватно і своєчасно використовуємо. Ідеться про потребу більшої уваги до якісного вдосконалення третьої складової будь-якої системи — її емерджентності — як відповідності структур до покладених на них функцій. Емерджентність виступає каналом якісного розвитку соціальних систем і імперативом ефективного функціонування.
 
І життя жорстко підтверджує цей імператив, починаючи від зовнішньої ООН, де Рада Безпеки не може гарантувати світовий порядок, коли Росія, як постійний її член, стає агресором проти іншого члена ООН. Від внутрішньої поліції, система якої не може захистити людину; від наших судів, структури яких чомусь виправдовують злочинців. Аж до управління промисловими об’єктами, коли інтелект особи-управлінця працює не на розвиток діяльності підприємств нафтогазового комплексу чи вугільної промисловості.

Адже в його голові — офшори, а не інтереси країни. Як наслідок ідейного камуфляжу і пропагандистських «дез» Росії на очах світу по лезу гібридної війни, розв’язаної нею в статусі постійного члена Ради Безпеки ООН проти моєї Батьківщини, стікає невинна кров української ідеї, реалізованої лише в ІІІ тисячолітті. Далі — страшніше. Адже подальша недопустима бездіяльність ООН може спричинити глобальну гібридизацію як незвідано своєрідну нову реальність Третьої світової війни, наслідки якої передбачити неважко. 

Щоб дорожня карта не стала розмінною 

У цьому контексті надважливими завданнями України є:

а) довести світу сенси справді інтернаціональної боротьби українців «за нашу і вашу свободу»;

б) акцентувати увагу світової громадськості на цинізмі Росії як порушникові світового порядку і міжнародної безпеки, на потужності механізму поширення її дезінформаційної шовіністичної політики щодо національно-визвольних змагань поневолених народів і народностей, які хочуть стати вільними та інтегруватися у вільний цивілізований світ;

в) звернути увагу на державно-церковну ідеологему «русского міра» як неоімперську, «мирне» насаджування якої вже криваво відчули грузини, українці, молдавани, кримські татари та, на жаль, її світова загроза усвідомлюється Заходом надто повільно;

г) наголосити на гібридній війні Росії проти України як новій своєрідній реальності початку Третьої світової, в якій агресор, нахабно прикрившись маскою миротворця, далі підступно вершить злочини у статусі постійного члена Радбезу ООН, навічно наділеного правом вето на невигідні йому рішення, адаптує «дезами» світовий інформаційний простір до неправди. 
 
Глобальна гібридна війна, якщо вона, не дай Боже, відбудеться, може спричинити точки неповернення людства і людяності до цивілізованого розвитку. І світову загрозу, що насувається, не відведе єзуїтське відкриття пам’ятника Київському князеві — хрестителю Київської Русі Володимиру Великому — біля кремлівських воріт, як й інші хитромудрі асиміляційно-пропагандистські флешмоби путінізму, вчинені без частки правди, каяття і добрих намірів.

Крадії історичної правди, народної пам’яті, привласнювачі чужого імені, що анексують чужі землі, здатні продукувати цінності, замішані лише на неправді. Такі брехуни — це завжди ще найбільші злодії, позаяк, розстрілюючи еліти і слово інших народів, обманом забирають у живих найцінніше: життя із правдою, з духовно-культурними, мовними, інтелектуально-ментальними вартостями, гідними цілісної, національно свідомої людини, кожної нації й цивілізованого людства взагалі. 
 
Заради успіху на виборах можна змінювати імідж (безкінечно заплітати-розплітати коси, відпускати бороди чи навіть вуса, носити різні окуляри і вдягнути вишиванки, вмлівати від кинутого яйця). Людська ниць також не знає меж, але її вектор — напрям униз. Ніколи не змінити внутрішню соціально-психологічну, моральну сутність кандидата, якщо він не припинить грати на споконвічних цінностях українців.

Не йдеться лише про те, що після суцільного обману виборців може настати час єдиної електоральної вимоги: «Був (була) у владі? Значить, більше туди — зась! Вішай косу чи вила на стіну!». Розрізнятимуть не тільки по ділах їхніх.

Українці поступово глибше освоять речі, які за кордоном елементарно давно соціалізовані: установки, особистісні мотиви, національні інтереси, компетентність і альтруїзм депутатів тощо. Що суспільний інститут — це неформальне вироблення установок поведінки, а інституція — це формальна установа, тобто організація, де мали б закріплюватися вироблені позитивні норми поведінки для широкого загалу.

Ми прагнемо в Європу, але не адаптовані до дефініцій: інститут власності, інститут довіри, медіації, меценатства, трансакцій, ощадності тощо. У нас ще донедавна не було інституту волонтерства, досі нема стратегем (плану дій) соціально-економічного розвитку. Яку Україну, власне, ми хочемо побудувати, чим зшити націю, немає ідеологічних засад державотворення, не задіяні механізми тяглості розвитку, його сталості. Чи можна децентралізувати відродження культури або соборність України як складові її національної iдеї?
 
Нині пропаганда російських шовіністів не тільки звинувачує прихильників УНІ у вузькому націоналізмі, дорікаючи глобальним контекстом новітніх завдань, що стоять, мовляв, перед прогресивним людством і, звісно, найперше, — «великою» Росією. Її найманці, внутрішні п’ятиколонники, дорікають Україні масштабом світових досягнень розвинених країн, які буцімто не мають національних ідей. Не бракує закидів, що УНІ нібито обмежує свободу людини, нацменшин, у т.ч., розуміється, особливо в мовному плані «уніжених» в Україні росіян.

Світ не розуміє, що все це спекуляції досвідченої держави-терориста, що нині адаптує агресивну гібридність проти українськості, тримаючи у півсвідомості ширше застосування «гібридизації». Насправді українці дуже запізнилися: усі розвинені нації починали з ідеї. Справа не тільки в монополії ідеологій тих чи інших партій, їхніх епігонів, зцентрованих навколо лідерів-олігархів. Кожен свідомий громадянин України, що живе на її землі (чи поза нею), але любить Україну, працює задля її добра, може плекати свою власну ідею. Попри те, в ім’я втілення єдності країни, усі ми, українці, повинні мати і працювати спільно на єдину соборну ідею україноцентричної держави як духовно-інтелектуальної запоруки її розбудови; на українську ідеологію буття і збереження етнічної, економічної, мовно-культурної, релігійної та іншої національної ідентичності. 
 
УНІ — це засаднича платформа й екзистенційна матриця недопущення знеособлення людини і знедержавлення нації, її духовно-інформаційний код підвищення інновативності та імунітету реваншистсько-імперській асиміляції.

Адже історія свідчить: саме насильницькі перерви в тяглості (спадковості) розвитку батьківських традицій, у вихованні розуміння соборності нації як показника культури об’єднання, синергійної співпраці та розвитку інтелекту найбільше деукраїнізували соціум, ослабили духовно-інформаційну мобільність (ДІМ) нації як опірність зросій­щенню її інформаційного простору; як соціанту, що відображає неперервність передавання знань, досвіду рідним словом від покоління до покоління, від духовно-інтелектуальних еліт до суспільного загалу, прискорює єдність та самоідентифікацію та утвердження нації у світі.

Така мобільність — це не тільки міграція чи професійно-кар’єрні процеси, а й суспільний рух знань, підвищення темпоритму їх генерації, рівня культури, духовності людини і згуртованості нації, соціального магнетизму держави.
 
Отже, в умовах гібридної війни, реальних загроз нашій національній безпеці, проведення реформ економіки та децентралізації влади актуалізується потреба визначення основоположних складових iдеї сучасного державотворення як дому соборної нації у світовому розмаїтті.

Дедалі більше на часі стає нова соціогуманістична парадигма бінарного захисту і людини, і нації, яка соціалізує як людиноцентричні європейські цінності, так і охоплює націоцентричні їх орієнтації з урахуванням сьогоднішніх воєнних, інформаційних, духовно-інтелектуальних, енергетичних, економічних та інших викликів корінному народу, що живе на своїй землі, у власному мовно-культурному, історичному просторі і дав назву державі в центрі Європи.

Однак далі вмирає за своє природне право зберегти національну ідентичність, передати культурно-мовні вартості наступним поколінням, захистити державний суверенітет та подолати деформовані цінності правлячого олігархічного класу, який переважно бачить в Україні місце для отримання надприбутків, можливості їх вивозу в офшори. А УНІ послуговується як інформаційним інструментарієм обдурювання електорату. 

Україні потрібні тихі трударі-добродійники

Темпоритм інтеграції України в європейські структури ніколи не був високим. Адже не було, як, на жаль, і досі немає широкого суспільно-важливого усвідомлення: УНІ не спрацює, якщо задля неї чесно не трудитимемося — в Україні й поза нею! Шкода, але тодішня українська еліта, наші гаранти, окрім Ющенка, не намагалися комплексно реалізувати екзистенційний імператив нації, втілити аксіологічний підхід до розбудови держави корінного народу, її безпеки.

Треба хоч трішки знати соціологію, соціальну психологію: безпека в «піраміді потреб» Маслоу — на чільному місці. А наші гаранти, свідомо чи несвідомо, дозволили антиукраїнським відцентровим силам звести нанівець основи ідеологічного забезпечення державотворчих процесів, які б ґрунтувалися на духовно-інтелектуальних засадах і загальноукраїнських інтересах, що акумулюють такі стратегічні пріоритети національної ідеї — Україна: соборна, українська, гідна людини, нації та цивілізованого людства. 
 
Ці пріоритети комплексно охоплюють як видимі (просторово-територіально визначні), так і невидимі (духовно-інформаційні, соціально-психологічні, світоглядні) компоненти; як національні, так і загальнолюдські цивілізовані вартості. Саме таку державу українці будують, шануючи загиблих і живих героїв, що віддають у наші дні життя за гідність і свободу України. Власне, Україну — соборну, українську, ексклюзивно — самодостатню, свідому своєї національної ідентичності, як й українців — цілих, а не лише галицьких чи буковинських (за Франком), тобто соборних, увімкнених у загальнолюдські цінності.  
 
Нелегка дорога України до втілення сутності своєї ідеї як ствердження нації в усіх проявах її українськості, однак, дедалі стає очевидніше: без неї не побудувати національної держави. Визначивши на початках розбудови пріоритетність і базову семантичну достатність «СУГ» (соборність, українськість, гідність) як імперативів комплексної їх реалізації в сучасній структурі стратегічних складових УНІ, як стратегеми (програми дій) розвитку країни, нація задекларувала б наступним подвижникам і захисникам українську iдею як внутрішньо притаманну патріотично-альтруїстичну «СУГестію», впливом якої слід наповнити національний простір при вихованні прийдешніх поколінь.

Будучи інструментарієм впливу, такі «СУГестії» представлятимуть своєрідну максиму, державотворчими принципами якої будуть керуватися покоління та його інституції, в т.ч. нинішні префекти в статусі загальнонаціональних трансферів чи місцеві очільники в ранзі лідерів розвитку територіальних громад. 
 
Постмайданним українцям важко зрозуміти, як нині з Ростова чи з Верховної Ради України можуть спокійно дивитися регіонали на похорони героїв, на каліцтво живих, на розбиті школи. Не можна злочинців слухати і судити як свідків.

Саме вони спричинили смерті й каліцтва молодих. Підписуючи в Москві з Путіним провальний для України газовий договір, укладаючи з Медведєвим Харківські домовленості, виступаючи від імені уряду Азарова про неможливість укласти у Вільнюсі давно обіцяний договір про вступ у ЄС, вони твердо знали, що знову відчиняють Золоті Ворота імперській Росії. А вона, біла чи червона, завжди була, а без покаяння та духовно-морального переродження буде ворогом номер один української iдеї.

Вони, може, не знали слова Т. Масарика: «Я чех, і мушу мати внутрішню чеську програму національного відродження». Однак мали б пам’ятати, що національна ідея — це основа кожного свідомого українця для внутрішньої програми дій. Власне, УНІ має стати тим універсальним інструментарієм, за допомогою якого можна запустити механізм консолідації, піднести духовність і синергію розбудови національної держави. Той, хто голосно звеличується своєю мрією, чи має програму духовного відродження України, рекультрегіоналізації Донбасу, деокупації Криму?!
 
При пошуку українських Масариків і Гавелів насамперед звертаймо увагу не на показний радикалізм засвічених популістів. Об’єктивно, але ретельно аналізуймо їх причетність до влади, яку вони сьогодні завзято і крикливо критикують, проводячи акції, що дестабілізують Україну. Чи їхні статки правильно задекларовані та чесним трудом зароблені? Де і ким працюють їхні нащадки? Чи вони висуванці їхніх лідероцентричних партій, чи мають загальнонаціонально-ідеологічну програму розвитку України, чи готові проводити артикульовану політику духовного відродження, єдності народу і вічності Української держави? Чи далі маніпулюють впливом «СУГестій» української ідеї як стратегемами державотворення задля особистого піару?

Цей вплив може бути різний, але єдиний в одному: спиратися на духовно-інтелектуальні, соціогуманістичні засади, основою яких є людина, нація і людство в триєдності на тлі широкого культурного розмаїття світу. Передусім консолідація нації, донесення до світу ідей нашої боротьби з агресором, що загрожує не тільки Україні, тиха самовіддана праця та міцна підтримка уряду національної ідеї й активних дій, суголосних розвитку вільної, соборної України та гідної загальнолюдських цінностей.