Купи тюрму: київське СІЗО №13 продаватимуть в середині грудня

Ясність у те, що чекає на Лук’янівське СІЗО, вніс заступник міністра юстиції Денис Чернишов. Якщо коротко, то Чернишов повідав про таке. По-перше, земля під Лук’янівською в’язницею є державною власністю, а не комунальною. А відтак держава і вирішує її долю. Донедавна тюрма перебувала у користуванні Державної пенітенціарної служби України, а після розформування останньої — відійшла у розпорядження Міністерства юстиції. Мін’юст же вирішив продати земельну ділянку, про що стало відомо ще на початку року. Однак конкурс серед інвесторів іще не розпочато — триває підготовка об’єкта для продажу, і «БТІ Києва продовжує планові роботи стосовно паспортизації» цього лоту, говорить Чернишов. 
 

«Ми розраховуємо, — каже він, — що десь у середині грудня буде оголошено інвестиційний конкурс. Він проходитиме в два етапи. На першому етапі Міністерство юстиції звернеться з проханням подати передпроектні пропозиції. Це, до речі, стосується не тільки Лук’янівського СІЗО, а й Львівського. На другому, фінальному, етапі ми і будемо визначати переможця серед тих компаній, проекти яких відповідатимуть нашим критеріям. Та компанія, яка за­пропонує найкращий проект, і виграє в конкурсі. В рамках державно-приватного партнерства вона зобов’язана буде побудувати нове СІЗО, і тільки після введення об’єкта в експлуатацію переможець отримає право експлуатувати територію Лук’янівського ізолятора».
 

Другий момент, який інтригує у зв’язку з продажем ділянки, це список потенційних претендентів на даний об’єкт. Чернишов його не оголошує — каже, що списку поки немає, а коли буде, «його зможе побачити кожен», бо «конкурс проводитиметься відкрито». «Зараз у суспільстві дуже багато розмов щодо того, що територію, на якій розташоване Лук’янівське СІЗО, хочуть віддати кому попало. Але це не так, адже вимоги до інвестора, насправді, досить-таки суттєві. І для того, щоб реалізувати цей проект, одних фінансових гарантій буде недостатньо.

Над цією реформою працювала команда фахівців на чолі з міністром юстиції Павлом Петренком, тому всі нюанси проекту були враховані, — і зроблено було це, перш за все, на благо держави, і жодним чином не на шкоду їй», — говорить зам­міністра. 

Третій значимий нюанс торкається ціни питання. На продаж виставляється саме земля, підкреслює Чернишов, бо будівля СІЗО нікого не цікавить. До речі, з приводу будівлі. Чиновник спростовує те, що Мін’юст звертався до Міністерства культури з проханням провести експертизу історичної цінності приміщень Лук’янівського СІЗО. Такої ініціативи не було, говорить Чернишов, а щодо вартості землі, то, згідно з нормативною оцінкою, вона становить 9 млн. 617 тис. 300 гривень, однак «прошу вас не плутати нормативну оцінку з експертною (...) Як тільки я буду володіти цією інформацією (щодо експертної оцінки. — Авт.), вона буде публічно оголошена», — обіцяє Чернишов. 
 

І, нарешті, четверте питання. Куди, власне, переїде тюрма? Це секретом не є. В’язниця перебереться за межі столиці — у селище міського типу Коцюбинське, яке не в захваті від такого сусідства. Але держава має право використати свою землю там, де вважатиме за потрібне. «У нас є земельна ділянка з державною формою власності, яка перебуває в розпорядженні пенітенціарної системи, але ніяк не в розпорядженні Коцюбинської селищної ради.

Власне, на цій ділянці і буде побудовано нове СІЗО. Підкреслюю, буде побудовано саме слідчий ізолятор, а не в’язницю вищого рівня безпеки, як про це кажуть у смт Коцюбинське», — зазначає Чернишов. 

Тим часом у Коцюбинському столичним «гостям» не раді. «Коцюбинське, де живуть 15 тисяч громадян України, ніхто не спитав. Скоро у нас буде десь 25 тисяч мешканців, коли добудують житловий комплекс «Атлант».  Громада вже обурюється тим, що СІЗО в лісі — це не найкращий варіант. Припускають, що може зрости злочинність. Хтось каже, що будуть робочі місця й у нас буде своєрідний контингент «туристів», який у селищі купуватиме передачі», — зазначає в блозі на «Українській правді» журналістка Ірина Федорів.
 

Але відлякує не лише «контингент туристів», а й транспортний колапс. Федорів нагадує: «Коцюбинське має, по суті, одну головну дорогу, яку перерізає залізничне полотно (...) Протягом 2016 року ми просимо Київ розширити нам виїзд із селища, бо у нас вже затори на виїзді до Києва, де працює більшість населення. Нас переконують, що в столичному бюджеті на 2017 рік закладуть на це кошти. Для розуміння: десь 30% мешканців селища, якщо не більше, возять у київські школи і садки своїх дітей. Усі вони стоять уже в заторах. А що буде, коли у нас добудують ЖК «Атлант» на 8-10 тисяч населення? І ще додадуть Лук’янівське СІЗО». 
 

«Я розумію бажання Києва забудувати висотками землю. Але зрозумійте й нас, 15 — 25 тисяч громадян не готові опинитися в заручниках через непродумане і не обговорене публічно рішення», — резюмує Федорів.
 

А у Мін’юсту тим часом — «своя правда». Частина з якої вже була викладена вище і яка полягає в тому, що держава має право розпоряджатися власною землею. Втім, як переконує цитований вище Чернишов, «у нас іде конструктивний діалог із головою Коцюбинської сільради. Ми показуємо, як в усьому світі реалізація таких проектів приводить до розвитку інфраструктури, адже спору­дження нового СІЗО приведе до модернізації комунікацій, а також до оновлення потужностей. Це та стаття витрат, яку смт. Коцюбинське самостійно не змогло б собі дозволити».
 

Торкається Чернишов і транспортного питання, обіцяючи не додаткові затори, а навпаки — проведення до селища комунального транспорту, про що, за його словами, вже скеровано звернення до КМДА. «Насправді для Коцюбинського це буде дуже якісний проект, який приведе до розвитку селища. Мені ж кажуть, що це приведе до зростання злочинності, але я не бачу зв’язку. Якщо злочинець тікає з місць позбавлення волі, то намагається втекти максимально далеко», — говорить він. 
 

Усі контрдоводи він відкидає як емоційні, переконуючи, що противники будівництва СІЗО — особи заангажовані. «Є якісь бізнес-інтереси. Хтось уже відкрив свій маленький бізнес у Коцюбинському, і реалізація такого великого проекту викликає відчуття ризику для свого бізнесу. Насправді ж для жителів Коцюбинського це принесе тільки плюси, і я абсолютно в цьому впевнений», — каже він.
 

Але у Коцюбинському плюсів не бачать. «Історія для владної структури вигідна. За це «оновлення» заплатять десь 30 мільйонів. А для інвестора — мегавигідна. Можна буде продавати квартири й заробляти. У центрі столиці не так багато вільної землі, а ціна пристойна», — заочно опонує міністрові Ірина Федорів. — «Найбільше мене в цьому всьому обурює, що рішення, я так розумію, прийнято, але ані Мін’юст, ані влада Київської області не прокомунікували з громадою це питання. Це означає змінити стиль життя цілої громади», — додає журналістка.
 

Питання будівництва СІЗО у Коцюбинському — далеко не єдине, яке «не прокомунікували з громадою». У Києві, де мешкає не 15 тисяч жителів, а кілька мільйонів, ігнорування думки більшості відбувається на кожному кроці. Виходячи з цього досвіду, можна спрогнозувати, що шанси громади Коцюбинського на перемогу в цій битві будуть незначними. Тим паче що головні «герої» переїзду — в’язні, утримувані в СІЗО, буцімто не проти заміської «прогулянки» — адже таких жахливих умов утримання, як у «Лук’янівці», немає ніде. Не заперечує і тюремний персонал — так принаймні, йшлося в одному з сюжетів ТСН.

Лук’янівська в’язниця зводилася протягом 1859—1862 років. Тоді споруда звалася «тюремним замком». Перших відвідувачів «замок» прийняв у 1863-му. Помалу тюрма розросталася, і на початок ХХ століття нараховувала 10 кам’яних будівель різного призначення. Між собою їх з’єднувала (і з’єднує по цей час) складна система підземних тунелів та переходів. Перед Другою світовою війною «Лук’янівку» облюбувала НКВС, на той час у тюрмі перебувало понад 25 тисяч в’язнів.
 

Будівлі, з яких складається СІЗО, мають власні назви. Найстаріший корпус зветься чомусь «Катєнькою» — з натяком на російську імператрицю Катерину ІІ, яка померла у 1796-му, тобто за 60 із лишком років до початку будівництва. Інший старий корпус має назву «Столипінка» — тут етимологія цілком прозора. Є також «Брежнівка» (збудована за радянських часів) та «Кучмівка» (корпус зведено вже за незалежної України). Існує окремий корпус «Малолєтка» (приміщення для утримання неповнолітніх), хоча старожили називають його «Сталінкою».
 

У різні  часи  у Лук’янів­сь­кому СІЗО сиділи Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Максим Рильський, Йосип Сліпий, Сергій Параджанов. Побували там і політики новітнього часу — В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Юрій Луценко, Михайло Бродський, Андрій Шкіль. Двічі у «Лук’янівці» ув’язнювали Юлію Тимошенко, причому першого разу арешт пішов на користь рейтингу екс-Прем’єра, але вдруге такого вже не сталося. Втім це вже зовсім інша історія...