Богдан Струтинський: Спілка театралів має стати сучасним офісом комунікацій

— Пане Богдане, одразу поставлю питання руба. Навіщо вам, успішному режисеру і керівникові театру, ця гучна й одночасно складна і марудна посада?

 

— Якщо чесно, я й сам ще не до кінця відповів собі на це запитання. Не вдаватиму, що висунення моєї кандидатури на з’їзді стало для мене абсолютною несподіванкою. Напередодні я чув від представників деяких регіональних осередків: мовляв, непогано було б, якби головою спілки став Струтинський... Що це складна і марудна посада, теж прекрасно розумів. Чому погодився? Для мене це певний виклик — спробувати докорінно змінити роботу такого «неповороткого мастодонта», як НСТДУ.

— Існує думка, що творчі спілки — це анахронізм, що дістався нам від радянських часів, і їх уже давно треба відправити на «смітник історії». Наскільки часто вам зараз доводиться стикатися з такою точкою зору?

 

— Так думає багато хто, особливо — молоді актори і режисери. На жаль, немає точної статистики щодо вікової градації членів НСТД, але те, що молоді в спілці мало, факт беззаперечний. Я й сам глибоко переконаний: форми роботи спілки вже давно не відповідають вимогам часу. Але я не згодний iз твердженням, що подібні творчі об’єднання зов­сім не потрібні. 

Завдання спілки можна розділити на дві головні складові. По-перше, це соціальний захист акторів та представників інших театральних професій. По-друге, допомога безпосередньо в мистецькій сфері. Друга складова включає кілька підпунктів: творча реалізація митця; розширення контактів між театрами і митцями; обмін досвідом на міжнародному рівні тощо. 

Для себе головне завдання НСТДУ я формулюю так: спілка має стати сучасним офісом для комунікації між театральними діячами. А ще — офісом нових можливостей. Спілка повинна відстоювати інтереси театру. Але не якогось одного закладу — найближчого до голови, секретаря чи ще когось, а інтереси вітчизняного театру як культурного явища і соціального інституту. Вдаючись до метафори, спілку можна порівняти з церковним дзвоном, який б’є в набат у випадку небезпеки (коли, скажімо, якийсь театр хтось хоче вигнати з приміщення). А якщо до українського театру прийшов успіх, то лунає дзвін радості, який чути далеко-далеко.

— Сьогодні доводиться констатувати досить парадоксальну річ — вітчизняні ЗМІ охочіше розповідають про театральні проблеми і скандали, ніж, скажімо, про зарубіжні гастролі, виступи українських колективів на міжнародних фестивалях...

 

— На жаль, це так. Пам’ятаю, як Київський театр оперети кілька років тому вперше поїхав на гастролі до Угорщини і там, на батьківщині Кальмана і Легара, глядачі після вистави влаштували нам справжню овацію. Український посол сказав тоді таку фразу: «Ви за один вечір зробили більше, ніж ми за цілий рік». Але дома, в Україні, про наш успіх ніхто так серйозно і не дізнався... Реорганізована спілка має вбити в українських театрах сумнозвісний комплекc неповноцінності. Що казатимуть інші, якщо актори й режисери про себе думають: «Хто я такий порівняно з зірками з Москви чи Нью-Йорка»?!

— Очевидно, тут є й провина українського глядача, який із радістю віддає тисячу або й більше гривень за неякісну антрепризу з розкрученими «серіальними» російськими акторами, а 200 гривень за квиток на репертуарну виставу вітчизняного театру вважає задорогим...

 

— Я зараз скажу одну страшну річ. Добре, що сталася ситуація, у результаті якої заборонено в’їзд в Україну «заробітчан від культури» з сусідньої північно-східної країни. Багато хто тільки зараз розплющив очі й побачив нарешті, що у нас є свої прекрасні театри, актори і режисери. Комплекс меншовартості властивий багатьом українцям. І поки ми не подолаємо його в собі, кардинально змінити ситуацію в країні навряд чи вдасться.

— Повернімося безпосередньо до проблем НСТДУ. Cпілка складається з численних регіональних (обласних і міських) осередків. Якими є настрої людей на місцях? Чи не відчуваєте ви спротиву змінам? А може, навпаки — до вас звертаються рядові спілчани з цікавими ідеями щодо реформування спілки?

 

— Спротиву немає. Але й особливої ініціативи від керівників місцевих осередків я не бачу. Впродовж багатьох років їхня робота в основному зводилася до збору членських внесків. Діяльність місцевих осередків треба змінювати, це однозначно. Без запровадження нових форм і підходів до роботи ми не отримаємо результатів.

— Ви вже маєте чітке уявлення про те, в якому напрямку має йти реформа спілки?

 

— Одразу зауважу, я жодним чином не хочу замінити спілку як орган управління. Навіть суттєво змінювати статут НСТДУ немає потреби. Там записані правильні речі. Але ми маємо розробити й запустити конкретні програми, які сприятимуть реалізації статутних завдань.

По-перше, хочемо створити великий загальноукраїнський фестиваль, який стимулював би певний рух між театрами. Можливо, навіть з елементами змагальності. По-друге, будемо проводити так звані «Школи СТД». Вони проводитимуться двічі на рік — влітку і взимку, в Одесі і в Карпатах, а також, можливо, в Херсоні. Запрошуватимемо знаних майстрів театру — як українських, так і з-за кордону. Вони проводитимуть майстер-класи, буде можливість неформального спілкування. 

Літня школа працюватиме в акторському й режисерському напрямку. А зимова сесія буде присвячена тематиці театрального менеджменту. Приїжджає театральний менеджер з Європи, Америки, Японії чи ще звідки, де добре розвинений театральний бізнес, і ділиться досвідом щодо організації театральної діяльності саме з точки зору менеджменту і керування. Розказує про моделі, які існують у його країні і можуть бути корисними для українського театру. Після певної кількості таких зустрічей ми напрацьовуємо матеріал і передаємо пілотний документ із конкретними пропозиція до Міністерства культури. А чиновники хай вирішують, варто дослухатися чи ні. 

— Не секрет, що в радянський час творчі спілки, театральна зокрема, були дуже потужними організаціями — як за кількістю членів, так і за бюджетом та матеріальною базою. Чим сьогодні є матеріальна база НСТДУ?

 

— У мене немає точної інформації, скільки і чого було колись на балансі республіканської спілки. Чув, що тільки в Києві спілка мала 18 окремих приміщень. А тепер навіть свого офісу не має — орендується площа в департаменті культури КМДА. Слава Богу, збережено столичний Будинок акторів, хоча це — комунальна власність. Залишається на балансі Будинок для ветеранів сцени в Пущі-Водиці. Це дуже складний об’єкт. І одна з найперших справ, за яку я взявся як голова спілки, — пошук можливості найближчим часом реконструювати Будинок ветеранів... На щастя, збереглася і база відпочинку в Одесі, але від неї добряче «поскубали» територію. Зараз боремося за її повернення... 

Свого часу спілка мала 5 фабрик із виробництва театрального реквізиту й декорацій. Сьогодні залишилася лише одна — у Харкові. Боротьба за повернення і збереження матеріальної бази — це дуже складне питання. Я тут надіюся лише на Бога, щоб він почув нас і допоміг.

— Наскільки знаю, для творчих спілок сьогодні надзвичайно гострим є питання сплати (точніше, несплати) членських внесків. Багато хто не платить роками, а то й десятиліттями...

 

— Є така проблема і в нас. Більшість членських залишалася в місцевих осередках, до центрального офісу мало що доходило. Насамперед треба створити єдину електронну систему. Є рахунок для збору внесків. І кожен член спілки може зайти й побачити, скільки зібрано коштів за місяць чи рік і на що їх було витрачено. Вся ця інформація буде на офіційному сайті спілки. Сайт зараз на стадії розробки. До речі, той факт, що НСТДУ до останнього часу взагалі не мала власної сторінки в інтернеті, теж багато про що свідчить.

— Чи ставите ви перед собою завдання збільшити кількість спілчан, залучивши якомога більше студентсько-театральної молоді?

 

— Як керівник я, звісно, зацікавлений, щоб у спілці було багато активних, талановитих і завзятих молодих людей. Але в мене немає чарівної кнопки червоного чи якогось іншого кольору: натиснув — і студенти театральних вишів усі як один написали заяви про вступ та ще й заплатили внески на рік уперед. Це колись без вступу до спілки неможливо було ні ставити, ні грати на професійній сцені. Тепер інші часи. На аркані в спілку не заженеш. Натомість я маю щось запропонувати молодій людині, аби вона відчула, що спілка потрібна — їй особисто як творчій одиниці й вітчизняному театру загалом. Із цією метою ми готуємо відеоролики, адресовані саме  театральній молоді.

— Чи знайомилися ви з досвідом професійних творчих об’єднань в інших країнах?

 

— Детально ще не вивчав. Але знаю, що такі організації там теж існують... Якщо говорити про зарубіжний досвід, то в мене вже давно є мрія створити в Україні щось подібне до Польського інституту театру. Тобто соціальний інститут, який повністю опікувався би розвитком вітчизняного театру. У тій же Польщі Інститут театру безпосередньо дотичний до законодавчих процесів — без його участі не може бути ухвалено жодного закону, що стосується театральної сфери. По-простому кажучи, саме ця інституція має захищати український театр від горе-чиновників, які чинять опір фінансуванню культурної галузі: мовляв, нічого витрачати гроші на театри і музеї, коли в країні криза. Коли я чую таке від депутата чи деяких міністрів, я мимоволі починаю сумніватися у їх компетентності. 

Узагалі, всі ці розмови на тему «спочатку треба нагодувати народ, а вже потім...» — вони від лукавого. Народ, який сприймає духовну сферу лише як «тягар для економіки», приречений... Тут доречно згадати приклад післявоєнної Японії. Тодішній японський уряд пішов на безпрецедентний крок, направляючи величезні кошти — мало не чверть бюджету — на розвиток освіти, науки і культури. Серед японців теж не всі це розуміли: мовляв, як так: люди не оговталися від війни, катастрофи Хіросими і Нагасакі, стільки знедолених, хворих, бідних, а можновладці витрачають гроші на всякі «витребеньки»? Але минуло 10-15 років — і відбувся колосальний прорив: Японія з відсталої напівфеодальної країни перетворилася на одну з найрозвиненіших держав світу. 

От і ми, якщо хочемо побудувати процвітаючу країну, маємо вкладати в культурну галузь не менше, а може, й більше, ніж у виробництво. Бо якщо будемо думати лише про хліб щоденний, то не матимемо ні хліба, ні до хліба...