Нестерпна важкість буття

У Києві в кінотеатрі «Жовтень» відбулася прем’єра стрічки Олександра Шапіро «Вісім», яку ще до презентації назвали скандальною та провокативною. На екрани кінотеатрів вийшла скорочена версія, повну режисерську — тривалістю 5 годин — Шапіро представив ще торік у палаті Психіатричної лікарні імені Павлова у Києві. Як ідеться у передмові до фільму, об’єкт дослідження його авторів — «недосконалість, що первісно закладена у творінні».

Фільм «Вісім» — це шість історій людей, для яких «коли все»; і до цього «коли все» кожен дійшов своїм шляхом. Чиясь історія зрозуміла, чиясь — анітрохи. Чиясь видається комусь украй банальною і смішною, причому не за втіленням на екрані, а за об’єктивною сутністю. Наприклад, не кожен розуміє смисли історії, коли старий мішок із грошима вбиває себе через рожевовдягнену дурепу. У цій трагедії шукати підтекстів, глибинних смислів у бага­тьох немає ані найменшого бажання, бо трохи набридло й щонайменше несвіжо. Частина глядачів побачить лише те, що на поверхні. А Шапіро ще на початку фільму попередив: «Ми, намагаючись описувати щось, завжди влучаємо повз ціль».

Кожна історія у фільмі — це такий собі монолог, театр абсурду, де режисер та актор в одній особі розігрує останню виставу свого життя. І просто так піти з цього життя ніхто не погоджується. Хтось говорить перед камерою, влаштувавши відповідний антураж — мало не свічки з шампанським, хтось не дуже хоче, але мусить, і останні приготування як істеричні танці на розпеченому залізі, коли зашморг такий непривабливий, але неминучий, а хтось звертається до співрозмовника в дзеркалі. Цим людям потрібна публіка.

Шапіро застерігає не шукати соціальної складової у фільмі, не ділити все на чорне та біле. Але глядач того робити навіть не намагається. Хіба в одній історії, коли вбивця неповнолітньої каже: «Не впивайтеся, щоб на ранок не прокинутися поруч із мертвою дівчинкою. Убийте краще себе». Натомість режисер каже про третю вертикаль, що її виявляє фільм, про «третій вимір, що роз’єднує звичну одномірність «добре і погано», — і все це має назву краса, атракціон». Атракціону місцями аж задосить, а от красу побачити ну дуже складно.

Хай яким є усвідомлення того, що життя людини — це немов «паперовий кораблик у стічній канаві», ту канаву герої фільму полишають нестерпно довго. Монологи, здається, тривають цілу вічність, якої ті самогубці позбавлені. Усі вони немов сподіваються на чудесний порятунок, простягнуту руку, хоча десь і розуміють, що не дочекаються. Так само, як і співчуття. І що довший монолог смертника, то довше стомлюєшся, то менше лишається людинолюб­ства. Думаєш: ну коли вже все? «Ми живемо в той момент постісторії, коли світ перестав бути моральним», — висновує Шапіро. І доводить це своїм фільмом.

За задумом режисера, кожна історія мала тривати хвилин вісім-десять. Усі їх знімали від початку до кінця в реальному часі, кількома камерами. Уже в процесі роботи над фільмом вони ставали значно довшими, тому в фінальну версію для прокату помістилося не все. 

Олександр Шапіро називає свого глядача просунутим і попереджає, що вислів «усе геніальне — просте — це рябої кобили сон». Не всі глядачі, хто прийшов на прем’єру, виявилися просунутими і змогли досидіти до кінця. Чи буде таких більшість — покаже прокат.