Нещодавньою прем’єрою — виставою «Каліка з острова Інішмаан» — Херсонський муздрамтеатр імені М. Куліша дивовижним чином втілив у життя сюжет пронизливої трагікомедії знаменитого ірландського драматурга М. МакДонаха (переклад В.Морозова). У п’єсі сирота-каліка Біллі з кількома родинами живе на загубленому в холодних океанських водах острові, мріє про кіно, й доля дарує йому неймовірну нагоду потрапити в Голлівуд і знятися у фільмі. А в дійсності — херсонець, людина з особливими потребами (інакше — «з обмеженими можливостями») Віталій Пронько мріяв про театр. Задумом цієї вистави її продюсер — генеральний директор Театру імені М. Куліша Олександр Книга — допоміг втілитися найсміливішим сподіванням аматора. На професійній сцені, поряд зі справжніми акторами, у цій виставі Віталій Пронько виконав роль Каліки Біллі, зіграв, певною мірою, самого себе.
Режисер Сергій Павлюк, який робив і музичне оформлення, звуковою темою відразу задає тон відчуття цього суворого північного краю й пронизливої сценічної оповіді. Музика емоційно підтримує дію, вона велична, всеосяжна, торжествуюча, печальна й водночас тріумфальна. Сценографія Сергія Ридванецького виразно метафорична. Центральною стає споруда будинку, де Біллі живе з тітками, які взяли його на виховання після загибелі батьків. Символічно, що дім не має стін і дверей, у цей простір вільно входитимуть усі дійові особи, на острові, у цій герметичній маленькій людській комуні, усі знають усіх, приховати щось неможливо. У синьому загадковому світлі (художник по світлу С. Яковенко), ніби з туману, виступають силуети надгробків давнього кладовища, яке колом обступає оселю. Художник створює образ відокремленого всесвіту, такої собі малої батьківщини, де теперішнє наявно межує з минулим і, як мовиться, «стоїть» на кістках предків. Твердження про неперервний зв’язок часів та історії стає основною думкою сценографа — тільки у плинові спільної історії людина може черпати життєдайні сили і з покоління в покоління передавати традиції.
Хоча сюжет МакДонаха має прив’язки до реальних подій саме його країни, подібне могло статися будь-де, тому що драматург пише не про місце, а про людей — заручників своїх доль. Персонажі острова справді дивакуваті. Будучи, на перший погляд, вельми простими, кожний герой поступово розкриває несподівані сторони характеру. Режисер зосереджується на ідеї дослідження варіантів людської психології. Начебто зрозумілість i пояснимість вчинків обертаються карколомною несподіванкою мотивацій. Ідеться про складність i неоднозначність людської натури, про те, скільки в ній, виявляється, прихованих психологічних пластів, про які інколи й сама людина не підозрює.
Мешканців Інішмаана об’єднує спільна таємниця — історія народження Біллі й загибелі його батьків. Також спільні вони й у тому, що не хочуть сприймати каліцтво хлопця як щось катастрофічне, для них він такий, як усі. Вони не бажають принижувати його жалістю й поблажливістю. Тому Біллі доводиться зносити суворість i нарочиту черствість тіток Кейт (С. Журавльова) та Айлін (О. Бойцова), які прагнуть за криками та запотиличниками сховати свою ніжність. Миритися з безжальністю насмішок Хелен (Т. Проворова), яка не хоче бачити його почуттів, зацикленістю на собі й своїх бажаннях Бартлі (П.Костенко). А ще із закритістю й заглибленням у власний світ Малюка Боббі (А. Лисенко), уважністю Доктора (Р. Вишневецький), шалапутством i вічним крутійством Джонні (С. Михайловський). Усі вони «кружляють» навколо Біллі, живуть своїми справами, емоційно сперечаються, залюбки використовуючи міцне слівце, досаджають один одному, доводять свою правду й залишаються глухими до переживань Каліки. Його прізвисько так щільно увійшло у вжиток — Каліка Біллі… А йому вкрай необхідно — просто Біллі! І ще знати, що батьки його любили і не хотіли через хворобу позбутися.
Протягом вистави простір сцени не змінюватиметься, хіба що вікном у світ стане відеоекран iз кадрами документального кіно, і будівля за допомогою простих побутових деталей набуде обрисів храму. Це вже коли Біллі повернеться з Голлівуду і підтвердиться його смертельний діагноз. Усі, хто доторкнувся до його долі, змінюються. Своїм скаліченим розумінням життя Біллі зміг урятувати їх від морального каліцтва. Він зумів розбудити їхні душі, відкрити в них найкращі риси, навчив не соромитися чуйності й милосердя. За це не шкода й померти!
Своїм режисерським задумом С. Павлюк виводить власну інтерпретацію сюжету на рівень емоційного узагальнення. У маленькій спільноті людей, їхніх стосунках, розбіжностях, як у краплі води, відображається усе людство, охоплене непорозуміннями. Високим регістром звучить пронизлива нота долі окремої людини, яка насмілилась на крок свободи у безжальному шаленому світі. У фіналі смертю Біллі символічно замикається коло предків, він і сам стає історією. До його надгробка на авансцені кожен кладе свій маленький букетик квітів. Їх єднає вдячність. Вони стали іншими, кращими, вони стали Людьми!
