Сонячний чоловік: як колишній кримчанин став енергетично незалежним

— Багато хто думає: Крим захопили тому, що всі там Путіна підтримують. Насправді, це далеко не так. От чуєте, на останньому дзвонику в Ялті «врубили» російський гімн, а школярі тим часом співають український. А ось це наші акції протесту — як бачите, на плакатах написано: «Не хочу жити в Росії». Окупанти вже господарювали на півострові повним ходом, і в цей час навіть бабусі виходили на вулицю з плакатами: «Брати, геть із Криму!», — це Олександр коментує кліп на свою пісню «Коли мене уб’ють свої», яка під час тих трагічних для України подій прозвучала на радіо «Ера» у програмі Андрія Куликова «Пора року».

 

Нині Олександр принципово пише пісні тільки українською мовою. Записи виставляє на «Ютубі», де має багато переглядів. Хоч узагалі через астму може заспівати від сили два рядки, а потім усі ці уривки «склеює» — у таких муках народжується пісня.

 

«Коли пісні хлюпають через край, тебе не зупинять ніякі перешкоди, — запевняє чоловік. — На жаль, в Україні мало хорошої україномовної «попси». Мелодика ж української мови відрізняється від мелодики російської. Коли починаю придумувати мелодію до рядків, написаних українською, і музика лягає інакше. Мені це дуже цікаво».

 

Тема окупації Криму дуже болюча для сім’ї Андрусенків. Олександр та його дружина Оксана пустили в Криму корені: народили двох синів, мали впорядковану «сталінку» в центрі Сімферополя, кілька інших об’єктів нерухомості.

 

Олександр мав свою невелику фірму з ремонту комп’ютерів, заробітку на життя вистачало. Подобалася й свобода, незалежність від держави.

 

Коли ж постало питання про Батьківщину і зраду, тут уже Андрусенкам довелося вибирати. Усе, що наживали роками, в один момент довелося покинути, тому що продати на ту пору було неможливо. Тож написали довіреність на користування частиною нерухомості, а іншу частину просто залишили — і що з нею робити, досі не зрозуміло. 

 

— Спочатку в мене була надія, що півострів лишиться українським, — зізнається Олександр. — Під час лютневих подій біля стін Верховної Ради Криму зібралося чимало патріотів України. Були присутні й члени «Русского единства» — ми ще мали з ними сутички. Я тоді, чесно кажучи, думав, що перемога буде за нами — такі в мене були відчуття. Але потім щось відбулося... Досі не знаю, що саме. І вже наступного дня владу захопила Росія. Можливо, колись усе це розкриється.

 

Є запитання до Олександра Турчинова: чому не було наказу військам захищатися? Аби підтримати наших військових, ми приносили їм їжу. На ту пору їм надійшов наказ здати зброю, і вони змушені були озброюватися дерев’яними палицями. А півострів аж кишів засланими козачками й постійно п’яною місцевою самообороною, яку формував Сергій Аксьонов — нинішній правитель Криму (добре пам’ятаю його у 90-тi роки: вже на ту пору він був досить відомою фігурою — разом із «братками» «віджимав» гроші в місцевого бізнесу).

 

Так от, наші військові чекали наказу захищатися, а їм говорили: чекайте, мовляв, тримайтеся. А згодом, коли почали виводити підрозділи української армії, стало зрозуміло, що це все... Держава не захистила своїх громадян. Я тоді не міг стримати сліз. Проте бага­тьом кримчанам як нібито в голові щось перемкнули: вони виступали за Росію, за Путіна. Тож жити там, пам’ятаючи про те, що ти громадянин України, в оточенні «ватників» стало просто неможливо. Та й небезпечно.

 

Його дідусь із бабусею — росіяни, переселенці з Кіровської області, котрі приїхали на півострів після депортації кримських татар, — проживали за 15 кілометрів від Сімферополя, тож, гостюючи в них, Олександр із дитинства чув ці розмови: от, мовляв, Хрущов сякий-такий — подарував Крим Україні. Із цим поколінням було все зрозуміло. 

— Але чому люди мого покоління із захватом сприйняли прихід росіян? — не може зрозуміти чоловік. — Ми ж читали одні й ті самі книжки, слухали одну музику, і тут раптом виявилося, що в нас кардинально протилежні погляди на життя, на події, що відбуваються. Пам’ятаю, коли почали повертатися татари, проросійськи налаштованi сили поширювали чутки: от, мовляв, прийдуть ці корінні жителі, горло всім переріжуть.

 

Потім, коли на вибори йшов «Рух» на чолі з В’ячеславом Чорноволом, так само почали лякати: от прийдуть, мовляв, українці, знесуть ваші пам’ятники, заборонять російську мову. Після Помаранчевої революції представники всіх цих бандитських формувань «Русское движение Крыма», «Русская община Крыма» тощо отримали депутатські значки.

 

До того ж не забувайте, що на півострові завжди була присутня рука Росії: Юрій Лужков зводив будинки для військових Чорноморського флоту, відкривав школи. Натомість політики України щодо Криму взагалі не було ніякої. І коли Янукович продовжив на значний термін перебування російського флоту в Криму, я був просто шокований таким рішенням.

 

Півроку Олександр Андрусенко прожив у Криму вже за його окупації. Розповідає, що патріоти України й за російської влади збиралися на протестні акції. До ­місць їхнього проведення стягувалися війська ОМОНу, озброєні російські десантники.

 

— Вони дивилися на нас і не могли зрозуміти: як же так, мовляв, їм заборонили виходити на вулицю, а вони посміли ослухатися. І така прірва була між ними і нами. До того ж відбувся чіткий поділ і між своїми: люди, яких іще вчора вважав близькими, раптом почали ставитися вороже — стало неможливо спілкуватися з ними. А ще був постійний пресинг. Багато моїх друзів виїхали: режисер Наталія Меньшикова — до Львова, Галина Джикаєва (у неї свій театр) — до Києва.

 

Після того, як арештували режисера Олега Сенцова, багатьох людей почали викликати на розмову ФСБшники. Ми були знайомі з Сенцовим: у вересні 2013 року він збирався знімати свій другий кінофільм, і я запропонував йому за можливості використати десь як фон мої пісні.

 

Окрім усього, виконуючи свій громадянський обов’язок, я висловлював свою незгоду з окупацією Криму. Ось за таких умов і визріло рішення покинути півострів. Велику роль у цьому відіграла дружина Оксана. Вона держслужбовець, працювала в Головному управлінні статистики Криму. Їй пропонували залишитися, навіть надбавки російські обіцяли.

 

Проте дружина сказала мені: «Сашо, я так не можу. Я ж присягала на вірність народу України». Ось так і визріло спільне рішення виїхати. Як для мене, так і для Оксани дуже важливо жити в гармонії зі світом, що нас оточує. Свою Вітчизну потрібно любити. Навіть тут багато людей запитують, чому я виїхав. Відповідаю: ви, мовляв, Батьківщини не втрачали, тому навряд чи зрозумієте.

 

— У вас немає такого відчуття, що колись повернетеся додому?

 

— Думаю про це доволі часто. Не приховую, мені б цього хотілося. Водночас запитую себе: навіть якщо ситуація зміниться, як ти житимеш поряд із тими людьми, які зрадили Батьківщину? Упевнений: якби Крим лишився у складі України, не було б гарячих подій на Донбасі. Саме Крим підживив російську псевдопатріотичність, — розмірковує мій співрозмовник.

 

Пригадує, як проблематично було виїхати з окупованої території. В одному місці російський блокпост стояв, в іншому — озброєні представники аксьоновської самооборони, в яких ані форми, ані документів. От вони зупиняють тебе, і ти думаєш: загальмувати чи, навпаки, натиснути на газ і швидше зникнути. За словами Олександра, було справді страшно.

 

Статусу переселенця кримчанин свідомо не отримував. Пояснює: «Листуючись із багатьма переселенцями, я не зустрів жодного, кому б Українська держава реально допомогла із житлом чи роботою. У мене не було ілюзій стосовно нашої держави, тому розраховував тільки на себе — я звик так жити». 

 

Подружжя Андрусенків із двома синами оселилося у приватному будинку на Червоному Шляху (околиця Полтави). Олександр зазначає: Полтаву обрали тому, що на той момент, коли шукали підходяще житло, тут з усіх обласних центрів воно було найдешевшим. 

— Ми приїжджали сюди тричі — розглядали різні пропозиції щодо житла, прицінювалися, — розповідає Олександр, запалюючи цигарку. — Думаю, ми могли б осісти, скажімо, і в Миргороді. Проте допоміг випадок: домовилися з ріелтором подивитися варіанти житла, проте так сталося, що приїхали до Полтави у п’ятницю пізно ввечері.

 

У нас було небагато грошей — на готель ми не розраховували. Хтось порадив звернутися на вокзалі в центр для переселенців, проте там заявили: приходьте, мовляв, після вихідних.

 

Ситуація була безвихідною. І тут на вокзалі ми познайомилися з жінкою, котра, почувши про нашу проблему, запросила до себе переночувати.

 

Це перевернуло мою душу, і я сказав дружині: все, лишаємося в Полтаві. Не знаю, що то було: провидіння Господнє, щось іще. Але саме тоді, коли мені потрібна була допомога від держави, допомогли прості люди. Я і в своїх громадянських правах сам себе відновив — без держави: можу голосувати, взяти кредит у банку — багато того, чого переселенці не можуть. Але прикро, що для цього мені довелося придбати будинок.

 

Коли Олександр переїжджав, уже тоді знав, що на новому місці будуватиме сонячну електростанцію. І як тільки зробив ремонт усередині будинку (для нього було важливо, щоб сім’я зустріла Новий рік у відремонтованому житлі), встановив перші чотири сонячні панелі.

 

Зараз їх уже 38. Можливо, було б і більше. Проте Андрусенки примудряються ще й допомагати нашим бійцям на фронті. Через це Олександр і дах не добудував, відповідно, не зміг встановити на ньому сонячні панелі — вирішив зварити металеву конструкцію й розмістити їх над парканом.

 

Окрім усього, цей спосіб був дешевшим. Сонячна електростанція забезпечує сім’ї Андрусенків повну енергетичну незалежність: у холодну пору року її потужності вистачає при споживанні 500 кВт електроенергії на місяць.

 

У будинку є газовий котел, проте цьогоріч Олександр газом не користується — опалює свою домівку інверторними кондиціонерами, що автоматично вмикаються при низькій температурі за вікном (а загалом працюють навіть при температурі повітря мінус 25-35 градусів).

 

Що ще важливо: на кіловат спожитої електроенергії вони продукують чотири кіловати теплової енергії. Тобто навіть якщо ви не маєте сонячних панелей, користуватися сучасними інверторними кондиціонерами вигідніше, аніж газовим котлом.

 

До речі, субсидії від держави Олександр Андрусенко і в найгірші часи не оформляв, оскільки вважає, що людям потрібно дати можливість платити за рахунками: скажімо, надати безвідсоткові кредити — і тоді українці самі почнуть будувати сонячні станції.

 

Це інвестиція й у власну енергонезалежність, і в енергетичну незалежність держави. Наразі в домогосподарствах України налічується приблизно півтисячі невеликих сонячних станцій, і їхня кількість увесь час зростає. 

 

— Але ж спорудити ось таку, як у вас, сонячну станцію — дороге задоволення.

 

— Насправді це не так уже й дорого, — посміхається Олександр, — у середньому можна вийти на ціну вживаного автомобіля. Скажімо, ось така, як у мене, 10-кіловатна станція обійдеться в 10-12 тисяч доларів.

 

За сонячної погоди її віддача — приблизно 50 кВт електроенергії на день, а отже, пiвтори тисячі кіловатів на місяць. 500 кВт, як я вже говорив, споживаємо самі, а тисячу я готовий продавати державі.

 

Отже, мій місячний прибуток мав би становити приблизно 200 доларів. Це цілком можливо: усі закони для цього прийняті, після Майдану до них внесені й поправки, що суттєво спрощують систему підключення індивідуальних сонячних станцій iз метою продажу електроенергії.

 

Але на практиці все не так просто. Бо обленерго, за словами Олександра, — це той радянський анахронізм, де практично нічого не змінюється. На оформлення договірних відносин із монополістом прогресивний чоловік планував, як передбачає закон, витратити місяць.

 

Проте минуло вже півроку від часу подання заяви, а кінця зволіканню не видно: принаймні двічі на тиждень доводиться комусь телефонувати, раз на тиждень писати гнівного листа, на який ніхто не реагує, — ось так монополіст будує стосунки із замовниками послуг, беручи наперед, до речі, чималі гроші.

 

— Якби епопея з «Полтаваобленерго» закінчилася, я б міг уже три місяці отримувати прибуток. У свою чергу, мав би стимул купувати і встановлювати нові сонячні панелі. Моє кредо: потрібно рухатися вперед. Бо якщо нічого не робити — нудно жити. Дуже важливо самому будувати своє життя. 

 

Якщо кожен буде незалежним від держави, наша країна стане від цього тільки міцнішою, могутнішою, — вважає  Олександр Андрусенко. 

 

А ТИМ ЧАСОМ...